Чинність закону про кримінальну відповідальність за територіальним принципом

Чинність закону про кримінальну відповідальність за територіальним принципом

Жданова А.А., студентка

Науковий керівник:

Шеховцова.Л.І., к.ю.н., доцент

Запорізький національний університет

Питання чинності закону про кримінальну відповідальність за територіальним принципом відбито в ч.1 ст.6 КК України, де зазначено, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію [1].

Як зазначив А.Е. Жалінський, дія кримінального закону за територіальним принципом визначає стан суверенітету кожної держави. Ми розглянемо питання, пов’язані із застосуванням карного закону за територіальним принципом на основі чинних законів України, міжнародних договорів та конвенцій.

За загальним правилом, закріпленим у ч.2 ст.6 КК України, злочин визнається вчиненим на території України, якщо:

- Він розпочався і закінчився на території України;

- Він був підготовлений за межами території України, а дії, що його утворюють вчинені на території України. Наприклад, якщо особа за межами України придбала обладнання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на території України, то місцем вчинення цього злочину треба вважати територію України;

- Суспільно – небезпечні діяння були розпочаті за територією України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України, та навпаки. Наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України.

- А саме: злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України [1].

За Законом України від 4 листопада 1991 року “Про державний кордон України”, у ст.1 зазначено, що: “Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – сущі, вод, надр, повітряного простору” [2].

Наприклад, звернемося до судової практики, щоб з’ясувати які ж злочини визначалися вчиненими на території України. Так, 4 листопада 2014 року була розглянута у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Могилів-Подільським міськрайонним судом справа по обвинуваченню ОСОБА_1 (громадянина Республіки Молдова), у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.332 КК України. ОСОБА_1, працюючи на посаді інспектора підрозділу контролю кордону сектору прикордонної поліції «Волчинець-залізничний» регіонального управління «Північ» Міністерства внутрішніх справ Республіки Молдови (наказ від 17.06.2013 за №672/пс), тобто будучи службовою особою, яка здійснює функції представника влади, 20.11.2013 організував незаконне переправлення громадянина України ОСОБА_5 через державний кордон України. ОСОБА_1 в даному разі діяв саме як службова особа (інспектор підрозділу контролю кордону сектору прикордонної поліції) з використанням службового становища, своїм авторитетом особи, яка провела паспортний контроль, вплинувши на провідника потягу ОСОБА_7, запевнивши у належності паспортного документу ОСОБА_5, тим самим усунувши перешкоду останньому в незаконному перетині саме державного кордону України.

Суд відзначив, що згідно ч.2 ст.6 КК України злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. В даному випадку хоч ОСОБА_1 усі свої дії вчинив на території Республіки Молдова, однак його умислом охоплювалось саме незаконне переправлення ОСОБА_5 через державний кордон України і злочин закінчився та був припинений саме на території України [3].

В преамбулі Закону України «Про державний кордон України» зазначено, що державний кордон України є недоторканним. Згідно ст. 12 вказаного Закону пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлено спрощений порядок пропуску осіб через державний кордон України [2].

Суд вирішив наступне: з огляду на вказані норми закону незаконне переправлення особи через недоторканний державний кордон України однозначно протирічить інтересам України, а тому ОСОБА_1 підлягає відповідальності в Україні за вчинений тяжкий злочин [3].

Наприклад, статтею 3 Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про пункти пропуску через українсько-молдовський державний кордон і спрощений пропуск громадян, які проживають у прикордонних районах, передбачено, що громадяни України, які постійно проживають в адміністративних прикордонних районах, перетинають державний кордон у спрощеному порядку за внутрішніми паспортами або паспортами для виїзду за кордон [4].

Стаття 35 Закону України «Про державний кордон України» зазначає, що особи, винні в порушенні або спробі порушення режиму державного кордону України, а також в інших порушеннях законодавства про державний кордон України, несуть кримінальну або іншу відповідальність згідно з законодавством України.

Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р.), або ж навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, 1993) [4].

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб. Передача кримінального провадження передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1972 року [4 ].

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність і стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., та внутрішнього – прийнятого на основі цих конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності [4].

Замурдякова О.В. зазначає, основна відповідальність за розслідування міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру зазвичай лежить на тих державах, на території яких було вчинено злочин («територіальна держава») [5; с.45]. Там, де держави мають дієву правову структуру, необхідність у застосуванні іншими державами своєї юрисдикції зникає, оскільки територіальна держава має найкращі можливості для отримання доказів, забезпечення присутності свідків і виконання вироків [5; с.47 ].

Тому у разі конкуренції універсального принципу з принципом видачі злочинця територіальній державі пріоритет надається останньому. Складніше вирішити це питання, коли у територіальній державі правова структура не діє, наприклад, у зв’язку з довготриваючим регіональним чи міждержавним військовим конфліктом. У такому випадку універсальна юрисдикція являє собою чи не єдиний спосіб притягнення винних до кримінальної відповідальності. Хоча на сьогоднішній день цілком визначеним є те, що універсальний принцип має застосовуватись неупереджено і об’єктивно і лише після того, як використані усі місцеві засоби захисту [ 5; с.47].

Отже, вчинення особою злочинів на території України є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності саме за КК України, а не за кримінальним законом іншої держави, незалежно від громадянства особи. Стосовно осіб, які користуються дипломатичним імунітетом і вчинили злочини на території України, питання вирішується дипломатичним шляхом. На цих осіб кримінальна юрисдикція України поширюється лише у разі згоди на це акредитуючої держави, що виражається в позбавленні певної особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування.

Cписок використаних джерел

1. Кримінальний Кодекс України: Закон від 05.04.2001 № 2341-III. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

2. Про державний кордон України: закон від 04.11.1991 № 1777-XII. [Електронний ресурс]. Режим доступу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1777-12.

3. Вирок іменем України 04 листопада 2014 року, справа № 138/2360/14-к. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/ 41213590.

4. Принципи дії закону про кримінальну відповідальність у просторі. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum _pravo_zag/Files/Lekc/T2/T2_P4.html.

5. Замурдякова О.В. Проблеми визначення кримінально-правової юрисдикції України щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за її межами./О.В. Замурдякова//Адвокат. - №4 (115).-2010. – с.44-48.