Інститут колективного позову як елемент процесуальної співучасті

Максименко О.В., студентка

Науковий керівник:

Алімов К.О., к.ю.н

Інститут колективного позову може застосовуватись в будь-якій сфері суспільного життя, де виникають конфлікти, які стосуються питань права або факту, що є загальними для великої кількості осіб. Цей інститут обумовлений необхідністю захисту інтересів чисельних груп громадян, які опинилися, внаслідок порушення їх прав та інтересів, в однаковій юридико-фактичній ситуації. Даний інститут становить інтерес в аспекті вивчення можливостей його використання для вирішення проблем захисту майнових прав та охоронюваних законом інтересів численних груп громадян і юридичних осіб в сферах ринку цінних паперів, фінансового ринку, охорони навколишнього природного середовища, захисту прав споживачів та інших прав і свобод громадян України. Інститут колективного позову відносно новий для українського законодавства і тому не має достатньої процесуально-правової бази. Ефективність інституту колективного позову вже доведена багатьма країнами як загального, так і континентального права. Досвід цих країн допоможе становленню інституту колективних позовів і в Україні.

Вивченням та аналізом даної теми займалися такі вчені і фахівці у сфері права як: С.С. Алексєєв, А.Т. Боннер, Е.В. Васьковский, Н. Гуржеєва, В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Т.В. Степаненко, Н.А. Чечина, М. Й. Штефан, К.С. Юдельсон та інші.

Колективний позов – це процедура процесуальної співучасті, спрямована на об’єднання однорідних вимог чисельної групи осіб, з правовими наслідками для них, в єдине провадження. Позивач виступає представником чисельної групи осіб, які не є сторонами справи, але мають однорідні вимоги [1]. Питання процесуальної співучасті регулюється ст.32 ЦПК України, де також визначаються умови, за якими можна віднести позов до колективного: позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов’язки. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність [2]. Колективний позов містить в собі елементи процесуальної співучасті (в провадженні формально беруть участь всі члени групи, на них безпосередньо розповсюджується судове рішення), а також судового представництва (від імені групи в силу особливих процесуальних вимог судове провадження ведеться однією або кількома особами). Позитивними аспектами колективних позовів є: захист великого кола споживачів, чиї права та інтереси було порушено; зменшення навантаження на суди дрібними позовами; економія матеріальних та часових ресурсів учасників процесу; одночасний захист публічно-правового інтересу та індивідуального; результат групового позову поширюється і на тих осіб, які не приймали участь у розгляді справи, але відносяться до групи за встановленими характеристиками.

Право на пред’явлення колективного позову мають багато суб’єктів, проте заява підлягає розгляду в суді тільки якщо позивач і відповідач є процесуально правоздатними. Але невизначене коло осіб як особливий суб’єктний склад на боці позивача характеризується кількісною й персональною невизначеністю й несталістю. Комаров В.В. зазначає, що в разі звернення до суду з позовом на захист прав та інтересів невизначеного кола осіб конкретної фізичної особи, що є позивачем, вимога щодо цивільної процесуальної правоздатності поширюється на цю особу й відповідача. У випадку ж пред’явлення позову суб’єктом захисту прав та інтересів інших осіб вимога щодо правоздатності поширюється тільки на відповідача [3]. Інститут колективних позовів не завжди забезпечує адекватне вирішення проблем коли йдеться не про 5-10 співучасників, а про сотні, або навіть сотні тисяч осіб. Тут можливі перешкоди суто формального характеру. Норми ЦПК України оперують поняттям кількох позивачів або відповідачів. Основною перешкодою для застосування інституту процесуальної співучасті для захисту прав великої кількості осіб є неможливість забезпечити ефективний розгляд справи. За груповим позовом результатом його задоволення може бути: рішення суду щодо примусу відповідача вчинити певні дії; створення відповідачем компенсаційного фонду для відшкодування збитків всім членам групи.

В українському судочинстві практично відсутні колективні позови, оскільки в ЦПК України та інших законодавчих актах не зазначено чіткої процедури та механізму пред’явлення і ведення групових позовів, які б охоплювали питання, що виникають протягом усього процесу і до його закінчення. Тому, необхідно створити уніфіковану систему інституту колективного позову в Україні, орієнтуючись на яку, учасники цивільних відносин могли б розуміти весь процес захисту порушених прав та інтересів групи осіб: від збору інформації та визначення позивачів до виконання судового рішення. Тому завдяки досвіду іноземних країн ми маємо можливість розглянути різноманітні аспекти реалізації інституту колективного позову з урахуванням його проблем та переваг.

Груповий позов – правовий інститут, який походить із США і вже декілька десятиріч присутній в інших країнах, таких як Канада, Австралія тощо. У державах-членах ЄС колективні позови були запроваджені набагато пізніше. США перейняли інститут групового позову від Англійських судів справедливості, закріпивши відповідні положення у Федеральних правилах 1842 року, а також в деяких інших актах. З того часу цей інститут зазнавав певних змін, і сьогодні правила провадження за груповими позовами закріплено, зокрема, в Правилі 23 Федеральних правил цивільного процесу для районних судів Сполучених Штатів Америки (надалі – ФПЦП). Так, для прийняття групового позову до провадження позивач зобов’язаний довести, що існують всі необхідні умови для його пред’явлення, а суд, перед тим як засвідчити груповий позов, має встановити його відповідність семи умовам. Дві такі умови не містяться в ФПЦП і були визначені судовою практикою: (1) Наявність певної групи осіб. Так, в більшості випадків позивач зобов’язаний окреслити встановлену групу. Наприклад формулювання всі бідні люди буде недостатнім для кваліфікації групового позову. (2) Представник групи, який власне захищає інтереси групи, має бути її членом. Чотири умови закріплені також в Правилі № 23 (а): (3) Група є настільки чисельною, що співучасть всіх її членів є практично неможливою. (4) Спільність вимог, яка полягає в тому, що існують питання права і факту, спільні для всієї групи. (5) Типовість вимог, яка означає, що вимоги або заперечення представників групи є типовими з тими, які пред’являються групою. (6) Представники групи будуть визнані судом неупередженими та такими, що будуть сумлінно і добросовісно захищати інтереси групи. Після того, як судом буде встановлено відповідність поданого позову шести вищевказаним умовам, суддя встановлює, чи має групове провадження суттєві переваги перед іншими можливими процесуальними формами захисту. Для цього суд перевіряє відповідність групового позову трьом категоріям, передбаченим Правилом 23 (b). Після того, як буде встановлено відповідність заявленого групового позову до однієї із вказаних категорій, суд приймає рішення про порушення провадження за груповим позовом [4].

Груповий позов у США ґрунтується на механізмі неучасті, який означає, що всі ті, хто відноситься до «класу», зв’язані ухвалою чи угодою, якщо у певний термін не заявили про свою неучасть у позові (opt-out) [4]. Дотепер усі держави-члени ЄС, де можливі колективні позови, обрали механізм участі, крім Нідерландів і Португалії. Механізм участі (opt-in) означає, що лише члени «групи» або «класу», які у певний термін заявили про участь у позові, пов’язані ухвалою чи угодою. Ще одна особливість американського групового позову й того виду колективних позовів, які запроваджені у державах-членах ЄС, - фінансування позову та гонорарів адвокатів. У США для групових позовів зазвичай залучаються приватні кошти третіх сторін. У ЄС дотепер колективні позови фінансуються в основному за рахунок внесків членів групи, НПО і правової допомоги. Адвокати у США часто застосовують так звані умовні гонорари (виплачуються адвокату лише за умови сприятливого результату судового процесу, причому часто у відсотках від присудженої компенсації або від суми за досягнутою угодою). Умовні гонорари звинувачують у стимулюванні корисливої культури судового процесу, коли юридичні фірми одержують необґрунтовані гонорари. Загальне правило у Європі – «сторона, що програла, платить»,тобто сторона, що програла справу, повинна оплатити фактичні витрати, понесені стороною, що виграла, в тому числі гонорари адвокатам.

Нідерланди наразі є однією з лише двох держав-членів, де діє методика неучасті. Проте, на відміну від механізму, що використовується у США, члени групи можуть заявляти про неучасть лише після того, як суд оголосив угоду про врегулювання обов’язковою. Зазвичай суд надає членам групи тримісячний термін для повідомлення суду про те, що вони не хочуть бути зв’язані угодою про врегулювання. Після закінчення цього терміну одна із сторін усе одне може вийти з угоди, якщо кількість постраждалих, які вимагають компенсації, стає незначною. В угоду про врегулювання повинно бути внесено застереження щодо цього [5]. Швеція обрала метод участі. Згідно з цією процедурою, суд установлює термін, протягом якого члени групи повинні повідомити суду в письмовій формі про своє бажання залишитися у групі. Суд інформує лише тих, хто відповідає наданому позивачем опису групи. Це може бути зроблено листівками або через засоби масової інформації. Члени групи, які заявили про свою участь, не є сторонами у провадженні, але становляться ними, якщо вступають у процес. У випадку вступу член групи також відповідає за судові витрати. Постанова суду набирає законної сили (res judicata) як для членів групи, які заявили про свою участь, так і проти них. Вимог щодо кількості членів у групи немає, якщо у групі більше одного члена.

Як і в інших державах-членах ЄС, в Австрії є законодавство, яке дозволяє подавати колективні позови для перешкоджання певній діловій практиці, тобто для винесення судових заборон. Австрія також дозволяє Австрійській асоціації інформації для споживачів порушувати пробні справи та об’єднувати кілька претензій в один позов. Останню форму називають “Sammelklage nach österreichischem Recht” (груповий позов за австрійським правом). Такий позов не слід вважати справжнім груповим позовом; це скоріше об’єднання індивідуальних претензій. Кожний заявник претензії вважається з юридичної точки зору позивачем [6].

Історія колективних позовів в Англії почалася наприкінці 17-го століття з так званої системи правосуддя за правом справедливості. Прецедентне право, однак, накопичувалося скудно, і до 2000 року групові провадження мали лише мінімальний вплив на споживачів та інші зацікавлені групи. У 2000 році були запроваджені нові положення, що були викладені у частині 19 Правила цивільного судочинства. Нові правила ввели так звані накази за груповими процесами (НГП), щодо яких сторони можуть подавати заяву до провадження чи після нього. Ухвала є обов’язковою лише для осіб, які оголосили про свою участь. Якщо суд затвердив НГП, то призначається керуючий суддя і створюється реєстр групи, який містить необхідну адміністративну інформацію, таку як дата оголошення про участь. При розгляді НГП суд може призначити одну чи кілька справ як пробні, призначити ведучого адвоката і встановити термін припинення включення претензій до реєстру групи. Дотепер було зареєстровано понад п’ятдесят НГП [7]. Іспанія запровадила процедури групових позовів у 2001 році. Позов можуть подавати як окремі особи, так і організації споживачів. Крім того, позов можуть порушувати певні суб’єкти, створені для захисту інтересів споживачів. Варто зазначити, що сфера групових позовів у Іспанії обмежена лише відшкодуванням збитків споживачам. Так, процедури групових позовів не можуть застосовуватися у розгляді екологічних претензій або інших претензій, які не стосуються споживачів.

На сьогоднішній день в українському законодавстві поняття колективного позову та процесуальні норми, пов’язані з його впровадженням, не знаходять належного відображення, що істотно звужує можливості для відновлення порушених прав фізичних та юридичних осіб. Розвиток комплексного законодавства в Україні сприятиме впровадженню нової практики розгляду і вирішення справ, в яких зацікавлені не тільки окремі індивіди, а також і суспільство, оскільки колективний позов носить публічний характер. Ефективність інституту групового позову вже доведена багатьма країнами як загального, так і континентального права. Досвід цих країн допоможе становленню інституту колективного позову і в Україні. Для впровадження інституту колективного позову в Україна, насамперед, необхідно: розробити комплексні нормативно-правові засади для впровадження інституту позву, створити належні умови для надання кваліфікованої правової допомоги за колективними позовами, забезпечити розвиток альтернативних (позасудових) способів розв’язання спорів, передбачити в законодавстві норми щодо відшкодування громадським організаціям судових витрат, пов’язаних з розглядом колективних позовів, закріпити у законодавстві положення про підсудність групового позову суду за місцем знаходження відповідача та продовжити адаптацію законодавства України до законодавства ЄС.

Література

1. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс: підручник / М.Й. Штефан — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — 624 с.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 № 1618-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.

3. Комаров В.В. Курс цивільного процесу : підручник / В.В. Комаров – Х.: «Право», 2011. – 592 с.

4. Федеральні правила цивільного процесу США (Federal Rules of Civil Procedures 2007) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.law.cornell.edu/rules/frcp/.

5. Голландського цивільного кодексу (Burgerlijk Wetboek) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.law.cornell.edu/rules/frcp/.

6. Австрійське цивільне уложення 1812 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ris.bka.gv.at/GeltendeFassung.wxe?Abfrage=Bundesnormen&Gesetzesnummer=10001622

7. Кудрявцева Є.В. Цивільний процесуальний кодекс Англії (правовий статус і основи базової концепції) // // Законодательство. – 2000 – № 12. – С. 34.