“Психология и социология”/6. Клиническая психология

Grzegorz Opielak, Monika Mazurek, Mikołaj Cyganok, Jakub Piotrkowicz, Łukasz Szeszko, Tetyana Bocharova

Кафедра нормальної анатомії людини,

Медичний університет (м. Люблін), Польща

Кафедра патологічної анатомії,

Національний медичний університет (м. Харків), Україна

CТАВЛЕННЯ ЖИТЕЛІВ ЛЮБЛІНСЬКОГО ВОЄВОДСТВА ДО ПСИХІЧНО ХВОРИХ

ВСТУП. Медицина навчилася діагностувати багато захворювань і чимало з них виліковувати, завдяки чому людське тіло може знову функціонувати належним чином. Але щодо функціонування людської психіки, наші знання все ще занадто скромні. Крім того, симптоми психічного захворювання не так просто діагностувати, як більшість соматичних. Іноді важко зрозуміти, чому наш розум відмовляється правильно виконувати свої функції [1, 2].

Тривалий час людство визначало поняття  «психічне здоров’я» і «психічне захворювання», а також визначало різницю між ними. Вважається, що психічне здоров'я – це здатність повністю відчувати радість і печаль реального життя, а також можливість підтримувати контакт з іншими людьми. У випадку психічного захворювання ми маємо справу зі зміненим способом мислення, поведінки та реакції на навколишніх людей, події і ситуації. Така поведінка зазвичай розглядається як дивна, викликаючи у людини відчуття страху та нерозуміння.

Якість життя психічно хворих багато в чому залежить від ставлення до них інших людей, з якими вони зустрічаються. Усунення бар'єрів між хворими і здоровими людьми, а також стереотипів про них, дуже важливе для нормального функціонування суспільства.

Поняття психічного розладу слід розуміти як клінічний синдром або поведінковий чи психологічний малюнок людини, пов'язаний з наявністю у болісного та сумного переживання, або порушенням однієї чи більше областей функціонування, або зі значним підвищенням ризику смерті, або з порушенням чи значним обмеженням свободи дій. На даний момент цей розлад, незалежно від його фундаментальної причини, може бути проявом поведінкової, психологічної або біологічної дисфункції. Слід зазначити, що девіантна поведінка (наприклад, політичні, релігійні або сексуальні конфлікти між індивідом і суспільством) не є психічним розладом, якщо вона не є симптомом описаної вище дисфункції. [3] Це визначення також виключає деяку культурозумовлену поведінку, наприклад, депресія після смерті коханої людини.

Серед психічних розладів розрізнюють психотичні і непсихотичні. Останні характеризується кількісними змінами в людській розумовій діяльності, а симптомами таких розладів виступають суб'єктивне почуття втрати психічної рівноваги і гармонії нервової системи. У цьому типі порушення людина може мобілізувати механізми психічної компенсації, які дозволяють, принаймні на деякий час, пристосуватися до навколишнього середовища [2, 3, 4].

Психотичні психічні розлади характеризуються якісними змінами
у психічній діяльності людини. В результаті їх появи принципово змінюється емоційне життя, інтелект і поведінка, а іноді навіть свідомість. З'являються психопатологічні симптоми. Психічне захворювання обмежує здатність до соціальної адаптації,викликаючи необхідність надання хворому спеціалізованої допомоги [5].

У 1998 році в Польщі на обліку з приводу психіатричної реабілітації та лікування перебували майже 800 тисяч пацієнтів, що складає понад 2% населення. Слід додати, що наведена вище статистика не враховує випадки, які не діагностуються і не лікуються [6].

Таблиця 1.

Епідеміологія психічних захворювань в Польщі в 1998 році.

Частота окремих психічних розладів
Шизофренія	0,04 0,58 / 1000
Біполярний афективний розлад	0,5 / 100
Манія	2,8 4, 5/100000
Депресія	1,6 / 100
Панічна атака	6/1000
Узагальнений тривожний розлад	7/1000
Алкогольна залежність	15/1000
Залежність від психотропних засобів	6/1000

 У більшості випадків розповсюдженість психічних розладів пропорційна віку та соціально-економічному статусу. У жінок частіше ніж у чоловіків спостерігаються тривожні розлади й розлади настрою. На противагу цьому, чоловіки більше схильні до розладів, пов'язаних зі зловживанням психотропних засобів та інших залежностей, а також у них частіше спостерігаються антисоціальні розлади особистості [7].

Що нижчим є соціально-економічний статус, то частіше спостерігаються прояви девіантної поведінки. Так, у групі з найменшими доходами набагато більш імовірною є поява антисоціальних розладів особистості і значно менше депресивних розладів [8]. Відсутність роботи пов'язана з підвищеною чутливістю і ширшим розповсюдженням девіантної поведінки, тому що несе фінансові труднощі, низьку самооцінку, емоційні проблеми і хронічні занепокоєння [9].

Суспільство часто вимагає від своїх членів виконання ролей, які самі собою є девіантними та породжують патологічні реакції. Це можна побачити на прикладі солдатів, які змушені вбивати інших людей, робити їм боляче, що надалі може розвинути у них глибоке почуття провини, а також приховані емоційні проблеми, здатні привести до психічних розладів [9, 10].

Велика кількість людей стають жертвами сформованих стереотипів у суспільстві та відкритої дискримінації, що пояснює виникнення розладів у членів групових меншин. Наприклад, жінки частіше, ніж чоловіки страждають від різних емоційних розладів, зокрема депресій і тривожних розладів. Це може бути наслідком тенденції відносити до традиційної ролі жінок пасивність і незалежність [11, 12].

Соціальні зміни і невпевненість, спроби впоратися з численними, все новими і новими вимогами, зумовлені соціальними змінами, є джерелом вира-женого хронічного стресу, водночас необхідність брати на себе відповідальність за велику кількість завдань стають причиною безпорадності, деморалізації і приводить до виникнення аномальних реакцій в стресових ситуаціях [13].

Дистанціювання від психічно хворих – один з найбільш несприятливих факторів, внаслідок якого активуються деякі психологічні та соціальні процеси, які ускладнюють становище пацієнта, відтерміновують надання йому ефективної допомоги, і, таким чином, закріплюють неможливість його адаптації до суспільного життя [14]. Психічно хворі часто самі відчувають відчуження в результаті пережитих розладів, що в поєднанні з дистанціюванням від навколишніх ефективно підштовхує людину до крайнощів [3,15]. Така дискримінація призводить до того, що, окрім психічної хвороби, ці люди відчувають, що подекуди до них ставляться як до другосортних громадян [6, 16].

Схильність суспільства до ізоляції і відчуження хворих створює перешкоди для виконання ними великої кількості соціальних ролей, навіть тоді, коли симптоми хвороби зникають, що досить часто є основною перешкодою для лікування і відновлення соціального статусу [17].

У стереотипі душевнохворих зазвичай домінують переконання, що вони агресивні, непередбачувані, мають низькі інтелектуальні здібності, нездатні свідомо спрямовувати свою поведінку. Негативний стереотип для групи людей є необхідною умовою для визнання їх як тих «інших» або «не таких, як усі» [18]. Описані явища є основою соціального відторгнення, ізоляції та дискримінації таких хворих. Винятком можуть бути відносини з сусідами, друзями, сім'єю, участь у громадському житті, шанси знайти супутника життя, освіту або роботу. Отже, клеймо психічної хвороби сприяє соціальній ізоляції людей, зменшуючи, отже, життєві шанси і можливості для самореалізації, а також призводить до втрати соціального статусу. Розвитку цієї ситуації сприяє негативна інформація про психічно хворих пацієнтів в ЗМІ, книгах і фільмах, які формують у глядача драматичний, часто перебільшений образ їх прихованої агресивності, насильства і загрози [18, 19, 20].

Метою пропонованого дослідження є вивчення ставлення жителів Люблінського воєводства до душевнохворих та оцінка знання суспільства про психічні хвороби. Планувалося дізнатися, як опитувані ставляться до психічно хворих та які відчуття викликає у них контакт з ними, а також визначити думку респондентів з приводу ізоляції психічно хворих.

МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ. У роботі, відповідно до чисельності дослідницької групи, було використано анкетування. Для цього зібрані питання, що містяться в наукових публікаціях, висловлені іншими людьми або сформульовані  дослідниками. Остання сторінка анкети містить вихідні дані. Отримана інформація допоможе краще зрозуміти досліджувану групу. У зв'язку з характером дослідження та поставленою задачею видалося найбільш доцільним використовувати випадкову вибірку.

РЕЗУЛЬТАТИ. Досліджено 610 дорослих осіб, вибраних з різних верств суспільства, віком від 18 до 69 років. Серед досліджуваних було 405 жінок і 205 чоловіків, 340 осіб жили у місті, а 270 – на селі.  За освітнім рівнем респонденти розподілилися так: 255 – з вищою освітою, 290 – із середньою, 60 – середньо-професійною.

Малюнок 1: Думка респондентів про одужання душевнохворих

Тільки 14,8% респондентів уважають, що психічно хворі мають шанси на повне одужання і понад 25% дотримуються протилежної думки. Більше половини опитуваних вважають, що це можливо тільки за умови безперервного лікування.

Думки щодо цього різняться залежно від рівня освіти опитуваних - більше шансів на повне одужання надають психічно хворій людині респонденти з вищою освітою (9%), в той час як опитувані з низьким рівнем освіти найчастіше вибирають відповідь "скоріше так". Досить велику різницю у думках з цього приводу можна спостерігати з урахуванням місця проживання відповідача. Шанс вилікуватися душевнохворих бачить 41% населення великих міст, і тільки 25,5% сільських жителів більш схильні відповісти "скоріше ні" або "не знаю".

Малюнок 2: Дії респондентів у випадку психічного захворювання

близького члена сім'ї

Переважна більшість опитуваних (72%) за допомогою і порадою в разі ризику захворювання члена сім'ї радше звернуться до психіатра або психолога. Таким чином, можна зробити висновок, що симптоми психічного захворювання розглядаються більшістю респондентів як проблема, що вимагає медичного втручання, особливо фахівця в галузі психіатрії. Ніхто не шукатиме допомоги цілителя.

Найбільше шкодять психічному здоров'ю, на думку респондентів, психотропні засоби і зловживання алкоголем – 73,8%. Шкідливі наслідки також можуть виникати після перенесених важких аварій або сімейної кризи.

Серед респондентів у безпосередньому контакті з психічно хворим були 55,7%, у той час як 14,8% не мали ніяких стосунків з такими людьми.

Малюнок 3 Поведінка душевнохворих у світлі досліджень

Респонденти вважають, що психічно хворі часто поводяться
дивно (63,9%), у них проявляється тривога в поведінці (59%), вони вважають себе кимось, ким не є насправді (45,9%), відчувають необґрунтований страх (41%) та говорять нереальні речі або чують «голоси» (40,2%). Мала кількість опитуваних приписують їм агресивність у ставленні до інших людей або неконтрольований сміх. Водночас майже всі респонденти (95,1%) вважають, що психічне захворювання не є заразним.

Прямий контакт з психічно хворим викликає співчуття в опитуваних (61,5%) у поєднанні зі збентеженням (45,9%) і безпорадністю (41,8%). Рідше у відповідях називаються такі почуття, як страх (22,1%), співчуття (13,9%), повага (13,9%) і цікавість (10,7%). Невеликий відсоток респондентів відчувають відразу, презирство чи гнів. Домінування опитуваних, що виражають почуття безпорадності та переповнені страхом, може вказувати на брак знань і неготовність впоратися із ситуацією при контакті з психічно хворою людиною.

Переважна більшість респондентів вважають, що психічне захворювання є таким, що ганьбить людину (68%) і має бути прихованим, щоб уникнути громадського осуду.

Рівень суспільного визнання залежить від ролей, які повинна виконувати особа з психічним захворюванням. Опитувані категорично проти того, щоб психічно хворі були опікунами дітей (67,2%), вчителями (43,5%) і лікарями (54,9%). У випадках виконання інших обов’язків, більшість респондентів не мають жодних заперечень. Найменший сумнів викличе поява такої людини в гостях (5,7%) , або її присутність у безпосередньому сусідстві (4,1%).

На переконання більшості респондентів, психічно хворий не повинен
бути ізольованим від решти суспільства і позбавленим права вирішувати за себе (56,6%). 35,2% опитуваних не змогли сформулювати своє ставлення до цієї проблеми.

Цікавим може здатися погляд респондентів з урахуванням місця проживання. Тільки 8,2% опитаних висловлювалися за необхідність ізоляції душевнохворих, з них майже 7% – міські жителі. Переважна більшість респондентів не бачать перешкод у тому, що людина, яка колись страждала психологічно, може створити сім'ю, протилежну точку зору виловлюють лише 3,3% респондентів.

Більша частина опитуваних не бояться контакту з психічно хворим (76,2%), в той час як таку проблему акцентують 8,2% респондентів. 6,5% людей, які відповіли ствердно на це питання, мають середню або середню професійну освіту і лише 1,6% – вищу. Крім того, респонденти вважають, що психічно хворі піддаються дискримінації, особливо коли мова йде про право на роботу (75,4%), і почуття особистої гідності (52,5%). Менша частина людей вважають, що вони перебувають у несприятливому становищі, коли йдеться про соціальні послуги (11,5%) або право на лікування (13,1%).

Більшість опитуваних не відчувають тривогу з приводу власного психічного здоров'я (71,3%), однак це викликає стурбованість у 18% опитуваних. У групі людей, які відчувають стурбованість про власне психічне здоров'я, тільки 4,9% міських і 13,1% сільських жителів. Ця група також включає 6,6% осіб з середньою і 9% – з вищою освітою. Цікаво також, що такі побоювання більше притаманні жінкам (12,3%), ніж чоловікам (5,7%). Водночас трохи більше половини респондентів хотіли б поглибити свої знання про здоров'я і психічні захворювання (50,8%), а не відчувають такої необхідності 49,2% опитаних.

ВИСНОВКИ. Жителі Люблінського воєводства мають мінімальний спектр знань про психічну хворобу. Респонденти мало контактують з психічно хворим і повідомлення про них отримують в основному із засобів масової інформації. Контакт з душевнохворими викликає в опитаних такі почуття, як збентеження, безпорадність і співчуття. Респонденти відзначають симптоми соціальної ізоляції душевнохворих, в основному право цих людей на працю і повагу особистої гідності. Вони також висловили думку, що психічно хвора людина не в змозі виконувати практично всі соціальні обов’язки. Опитувані не уникають контактів з психічно хворими, але декларують байдужість у ставленні до них.

У суспільстві є переконання, що психічно хворі мають
шанс повернутися до здорового життя, при цьому більш корисними можуть бути лікарі, особливо фахівці в області психіатрії [18].

Однак несприятливим є переконання, що психічних захворювань слід соромитися, а отже, – приховувати їх від інших людей. Це свідчить про наявність стигми стосовно душевнохворих. Ще одним проявом цієї ситуації є тенденція відкидання пацієнтів як повноправних членів суспільства, навіть тоді, коли зникають усі симптоми хвороби і дивна поведінка [19].

З’ясовано також, що психічно хворих часто розглядають як групу дискримінованих у багатьох сферах суспільного життя, особливо це стосується їх права на працю, особисту гідність та справедливий суд.

Дослідження чітко демонструє, що жителі Люблінського воєводства, як правило, не готові до соціальної адаптації психічно хворих. Тому актуальним є проведення соціальної акції, спрямованої на зміну ставлення до таких людей, і дій для зміцнення психічного здоров'я, які можуть реально поліпшити стан багатьох душевнохворих.

Важливо розширити знання громадськості про психічну хворобу, усуваючи неприємні відчуття, які можуть бути пов'язані з нею. Передовсім варто розробити новий підхід до психічно хворих осіб, звільнений від помилкових і шкідливих стереотипів для того, щоб суспільне відчуження перетворилося хоча б на толерантне хоча б на толерантне, а, може, навіть доброзичливе ставлення суспільства [20].

Література:

1. Allport W.: Psychologiczna interpretacja osobowości. Wydawnictwo PAX,
Warszawa 1988.

2. Amerykańskie Towarzystwo Psychiatryczne: Podręcznik diagnostyczny
i statystyczny zaburzeń psychicznych- DSM IV, 1994.

3. Bastide R. Socjologia chorób psychicznych. PWN, Warszawa 1972.

4. Bilikiewicz A.. (red.). Psychiatria. Wydawnictwo Lekarskie PZWL, Warszawa 1992.

5. Koślacz A., Nowak R.: Psychiatria kliniczna i pielęgniarstwo psychiatryczne. Państwowy Zakład Wydawnictw Lekarskich, Warszawa 1988.

6. Borysewicz K.: Między tolerancją a dyskryminacją - stereotyp schizofrenii
w polskich czasopismach opiniotwórczych. Postępy Psychiatrii i Neurologii, t. 12, 2003.

7. Bilikiewicz A., Strzyżewski W. (red.): Psychiatria. Podręcznik
dla studentów medycyny. Państwowy Zakład Wydawnictw Lekarskich,
Warszawa 1992.

8. Carson R., Butcher J.,. Mineka S: Psychologia zaburzeń, tom II. Gdańskie Wydawnictwo Psychologiczne, Gdańsk 2003.

9. Brodniak W.A.: Choroba psychiczna w wiadomości społecznej. Oficyna Naukowa, Warszawa 2001.

10. Borys B.: Sytuacje ekstremalne i ich wpływ na stan psychiczny człowieka.
Psychiatria, tom I, nr 2., 2004.

11. Goffman E.: Piętno: rozważania o zranionej tożsamości. Gdańskie Wydawnictwo Psychologiczne, Gdańsk 2005.

12. Wciórka B., Wciórka J.: Choroby psychiczne- stereotyp i dystans.
Komunikat z badań CBOS, Warszawa 2000.

13. Carson R., Butcher J.,. Mineka S: Psychologia zaburzeń, tom I.
Gdańskie Wydawnictwo Psychologiczne, Gdańsk 2003.

14. Dyduch A., Grzywa A.: Stygmatyzacja i czynniki ją warunkujące na przykładzie stygmatyzacji związanej z chorobą psychiczną. Polski Merkuriusz Lekarski, XXVI, 2009.

15. Dąbrowski S., Werbel S., Brodniak W.: Realizacja Ustawy o ochronie zdrowia psychicznego w 1998 r. Postępy Psychiatrii i Neurologii, t. 8, 1999

16. Brodniak W.A.: Choroba psychiczna w wiadomości społecznej. Oficyna Naukowa, Warszawa 2001.

17. Grzywa A.: Piętno choroby psychicznej. Psychiatria w praktyce ogólnolekarskiej, tom 4, nr 4, 2004.

18. Wciórka B., Wciórka J.: Osoby chore psychicznie w społeczeństwie.
Komunikat z badań CBOS, Warszawa 2008.

19. Wciórka B., Wciórka J.: Polacy wobec chorób psychicznych i osób chorych psychicznie. Komunikat z badań CBOS, Warszawa 2005.

20. Weigl B.: Stereotypy i uprzedzenia. Gdańskie Wydawnictwo Pedagogiczne,
Gdańsk 2000.