Рискаль М.О.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Внесок підприємств радіоелектронної галузі Української РСР в розбудову системи професійної освіти (1950-1980 рр.)

Стрімкий ріст радіоелектронної промисловості Української РСР з 50-х років ХХ ст. потребував великої кількості нових кадрів. В умовах науково-технічної революції більш високі вимоги ставилися не лише до машин і обладнання, але і до людини. Робота зі складною технікою та обладнанням вимагала від працівників мати середню або навіть вищу освіту.

Міністерство вищої освіти не задовольняло потреби галузі в спеціалістах в достатній мірі. Навчальні заклади не готували для підприємств радіоелектроніки інженерів-технологів, конструкторів радіоапаратури та інструментальщиків-конструкторів. Відмічався і недостатній випуск літератури з проектування радіоапаратури, довідників для проектувальників та конструкторів, навчальних посібників з різних напрямків технології виготовлення радіодеталей та радіоапаратури [4, c.16]. Тому з метою покращення ситуації на вищому рівні приймаються рішення щодо відкриття на території України нових навчальних закладів (технікуми, ПТУ, ВНЗ), відповідних навчальних підрозділів або науково-навчальних установ в межах вже існуючих (нові кафедри, факультети, спеціалізації). Нові спеціальності були складними для освоєння і потребували специфічної навчальної бази. Так як новостворені навчальні заклади не мали ще відповідного матеріально-технічного забезпечення, то частина навчального процесу переносилася безпосередньо на заводи, які були зобов’язані максимально сприяти навчанню майбутніх спеціалістів. Це питання контролювалося на рівні Ради міністрів УРСР. Щорічно Рада міністрів приймала постанову про закріплення підприємств радіоелектронної галузі за відповідними вищими навчальними закладами для виробничої практики студентів. Для студентів вводилися спеціальні умови праці (наприклад, 6-годинний робочий день, можливість оволодіння декількома професіями), надавалися приміщення для навчальних занять та виконання конструкторських і лабораторних робіт, студенти забезпечувалися спецодягом, а за потреби їм надавався гуртожиток [1, арк.2].

Радіоелектронна галузь активно приймає участь у розбудові спеціалізованих навчальних закладів. При підприємствах будуються технікуми та професійно-технічні училища, які проводять цільову підготовку саме для потреб даних заводів. Так, у 1960-і роки у Львові з’являються спеціалізовані освітні заклади (почав діяти технікум радіоелектронної промисловості, політехнічний інститут почав готувати радіоінженерів), завдяки яким Львівський телевізійний завод задовольняв потреби в кадрах за рахунок місцевого населення, що вирішувало і проблему зайнятості в регіоні. Для задоволення потреб у кадрах заводу «Позитрон» у Івано-Франковську у 1981 році відкрито технікум електронних приладів [5, c.74]. У містах Вінниця та Севастополь для місцевих підприємств радіоелектронної галузі будуються профтехучилища на відповідно 800 та 480 місць [7, арк.183]. У Черкасах завод телеграфної апаратури став першим заводом радіоелектронної промисловості у місті, тому спочатку спеціалісти запрошувалися з інших міст, зокрема, зі Львова та Києва. Це стосувалося як інженерного складу, так і робітників – випускників професійно-технічних училищ. Постало питання задоволення потреби у кваліфікованих кадрах за допомогою освітніх закладів міста Черкаси. Тому у Черкасах підготовку фахівців за спеціальністю «Радіотехніка» для підприємств Черкащини розпочав Черкаський державний технологічний університет. Підготовка спеціалістів за цією спеціальністю велася з 1983 року, коли цей університет був ще Черкаським філіалом Київського політехнічного інституту. Згодом було відкрито кафедру радіотехніки, завідувачем якої став доктор фізико-математичних наук, професор Ю. П. Кунченко [6, c.195].

Специфічною рисою радіоелектронної промисловості є високий інтелектуальний рівень виробництва. Для ефективної роботи необхідні висока кваліфікація та належний професійний рівень робітників усіх ланок виробництва. Крім того, швидкі темпи розвитку радіоелектроніки як науки вимагали постійного оновлення теоретичних знань та практичних навичок працівників галузі. Тому перед керівництвом заводів стояло завдання постійного підвищення професійного рівня робітників та інженерно-технічного персоналу.

З цією метою, наприклад, на Київському заводі ОКМ у 1974 році за індивідуальним методом навчання було підготовлено 775 осіб. Специфіка виробництва ЕОМ та КОК вимагали від робітників постійного підвищення професійних вмінь та навичок. Для цього на підприємстві регулярно проводилися курси підвищення кваліфікації, якими лише у 1974 році було охоплено 1718 робітників підприємства та 682 інженерно-технічних працівника [2, арк. 17].

Про нагальну необхідність постійного підвищення рівня кваліфікації працівників галузі свідчать і дані відносно заводу телеграфної апаратури (м.Черкаси). На ЗТА у 1983 році серед робітників перший-другий розряди мали 25,2%, другі і суміжні спеціальності мали лише 190 робітників, не мали взагалі середньої освіти 138 осіб. Низька кваліфікація робітників була однією з причин отримання заводом у тому ж році 5 рекламацій та 224 претензій на випущену продукцію. Невиправдано великим на той момент був розрив між розрядом виконуваних робіт (4,2) та наявними розрядами робітників, що їх виконували (3,38). Тому керівництво заводу було вимушене налагодити підготовку спеціалістів на базі підприємства. Таким чином, безпосередньо на ЗТА готувалося приблизно 300–350 спеціалістів на рік. Тільки в 1984 році підвищили свою кваліфікацію 946 робітниць підприємства [3, арк. 34].

Слід зазначити, що внесок радіоелектронних підприємств у підготовку спеціалістів для галузі був значним і на початковому етапі – етапі популяризації радіоелектроніки та залучення молоді до радіогуртків в школах, будинках піонерів, станціях юних техніків, гуртках радіолюбителів ДССААФ. Заводи галузі надавали різноманітну матеріально-технічну допомогу (забезпечення деталями, інструментами тощо) та направляли своїх спеціалістів для роботи в гуртках. Таким чином вирощувалися майбутні кадри для галузі.

Отже, підприємства радіоелектронної галузі відігравали значну роль у соціально-культурному житті країни упродовж всього досліджуваного періоду. Керівництво галузі приділяло належну увагу підготовці кваліфікованих працівників. Виділялися кошти на побудову нових спеціальних науково-освітніх закладів, відкривалися спеціальні напрямки підготовки у вже існуючих. В цілому соціально-культурний вплив підприємств радіоелектронної галузі був вагомим у багатьох сферах життя Української РСР. Особливо це стало відчутно після розпаду СРСР з занепадом галузі, коли більшість підприємств перестала існувати.

Література :

1. Державний архів міста Києва (ДАК), Ф. Р-1301, Оп.1, Спр.116, Киевский завод «Радиоизмеритель». Управление электротехнической и приборостроительной промышленности Киевского Совнархоза. Переписка с Киевским обкомом КПУ, горкомом КПУ, Киевским совнархозом, Управлением электротехнической и приборостроительной промышленности по основной деятельности за 1959 год. 1959 р., 32 арк.

2. Державний архів міста Києва (ДАК), Ф. Р-1514, Оп.3, Спр.9. Производственно-техническое объединение электронных, вычислительных и управляющих машин. Документы по выполнению условий Всесоюзного социалистического соревнования, 124 арк.

3. Державний архів Черкаської області, Ф. 5438, Оп.2, Спр. 615, Протокол 1-ої сесії районної Ради народних депутатів ХІХ скликання від 06.03.1985 р., 107 арк.

4. За дальнейший технический прогресс // Радио. – №8. – 1955. – С.16–17.

5.Стратегия выбора. 50 лет Киевскому НИИ микроприборов (1962–2012) / [сб. очерков / В.Л.Августимов и др.]. – К.: Корнійчук, 2012. – 526 с.

6. Сухацький Р.П. Розвиток радіоелектроніки в Україні (1950-1980-і роки) : дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.07 / Роман Петрович Сухацький. - Переяслав-Хмельницький, 2012. – 252 с.

7. Центральний державний архів громадських об’єднань України, м.Київ, Ф.1. Оп.25, Спр.900, Письма в ЦК КПСС, записки отдела оборонной промышленности ЦК Компартии Украины, переписка с союзными министерствами, информации обкомов партии по вопросам оборонной промышленности. 1972 год, 1972 р., 230 арк.