Право/13. Міжнародне право

Тулумбасова О.Ю.

Дніпропетровський Національний Університет імені Олеся Гончара, Україна

Проблема невизнаних держав у міжнародному праві

У сучасному світі невизнані держави є дуже гострим питанням, оскільки вони спричиняють ряд проблем міжнародного характеру. З одного боку, існування невизнаних держав є символом боротьби народів за незалежність і самостійність. Але з іншого боку, невизнані держави є осередком неконтрольованих терористичних організацій, кримінальних угрупувань, нелегального бізнесу, створюючи загрозу міжнародному миру і безпеці. Крім цього, в міжнародному праві не існує чітко визначеного механізму врегулювання цієї проблеми. Тому вивчення даного питання є надзвичайно актуальним у наші дні.

Існує кілька підходів до визначення поняття міжнародно-правового визнання держав. Згідно з М.О. Ушаковим, «визнання – це односторонній добровільний акт держави, а якому вона прямо чи опосередковано повідомляє про те, що розглядає іншу державу як суб’єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини» [1]. З іншого боку, «міжнародно-правове визнання – «інститут, на основі якого існуючі держави або міжнародні організації встановлюють офіційні або неофіційні, повні або не повні відносини з новими суб’єктами міжнародного права» [2].

Як відомо, міжнародні відносини регулюються основними принципами міжнародного права, що закріплені в Статуті ООН (1945 р.), Декларації про принципи міжнародного права (1975 р.), а також в Заключному акті НБСЄ (1975р.) та інших документах. Деякі принципи не відповідають реаліям сучасного світу і навіть суперечать одне одному. Наприклад, «право держав на самовизначення» та «непорушність державних кордонів» можна оцінювати по різному; ця колізія в міжнародному праві і створює проблему невизнаних держав, оскільки не існує чіткого розмежування, в якій ситуації який принцип є більш пріоритетним, які критерії визнання новоствореної держави, механізм набуття міжнародної правосуб’єктності.

Крім цього, інститут міжнародно-правового визнання тісно пов’язаний з політичною практикою. Дуже часто визнання держав регулюється не міжнародно-правовими нормами, а крізь призму політичних пріоритетів і цілей держав і регіонів. Визнання держав de-facto породжує неофіційні відносини з новоствореними і офіційно не визнаними державами, що ніяк не регулюється нормами міжнародного права, але має політичну доцільність для цих держав.

У міжнародно-правовій науці існують дві теорії набуття міжнародної правосуб’єктності. Згідно з конститутивною теорією, лише факт визнання надає новоствореній державі міжнародної правосуб’єктності. Це означає, що лише з визнанням з боку провідних держав новостворена держава може стати суб’єктом міжнародного права. Як зазначено в декларативній теорії, держава набуває правосуб’єктності з моменту свого створення. На сьогоднішній день декларативна теорія набула значного поширення, і на думку вчених, вона є більш реальною для сучасних міжнародних відносин, оскільки є більш демократичною. Ця теорія закріплена в ст. 9 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 1933 р. Але як уже зазначалося, міжнародно-правове визнання носить і політичний характер, тому держави можуть скільки завгодно заявляти про свою демократичність по відношенню до новостворених держав або народів і націй, що ведуть боротьбу за незалежність, але коли постає загроза їх власній цілісності, то демократичні принципи відходять на задній план. Це ще раз доводить політичну природу міжнародно-правового визнання [3].

Що стосується кодифікації норм міжнародного права з питань міжнародно-правового визнання, то була організована спеціальна Комісія міжнародного права ООН, але її робота не була результативною. Хоча, у 1949 р. питання визнання держав було включено до списку тем, які мають розглядатися першочергово [3]. Оскільки універсального договору про права держав так і не було прийнято, Міжамериканська конвенція про права та обов’язки держав від 1933 р. вважається звичаєвою нормою в даному питанні. Регулятором визнання на сьогодні також відіграють принципи міжнародного права, хоч вони і не є досконалими, а також практика міжнародних організацій і держав.

Через ці чинники та відсутність уніфікованого законодавства, міжнародна спільнота не вирішує проблеми і конфлікти, спричинені невизнаними державами, а вважає більш безпечним «заморожувати» їх або відкладати вирішення проблем. Це свідчить про неефективність роботи глобальних і регіональних інституцій у вирішенні міжнародних конфліктів.

На сьогоднішній день невизнаними державами є Придністров’я та Нагірний Карабах, а частково визнаними є Тайвань (22 країнами), Палестина (96 країнами), Західна Сахара (49 країнами), Північний Кіпр (визнаний лише Туреччиною), Косово (70 країнами). Республіка Сомаліленд має політичні зносини із шістьма країнами, при чому на території Сомалі існують ще чотири невизнані держави. До невизнаних відносять Курдистан та Кашмір.

Отже, можна зробити висновок, що у світі існує нагальна проблема, яка потребує термінового вирішення. По-перше, потрібно розробити уніфіковані універсальні кодифіковані норми міжнародного права, які б чітко встановлювали критерії визнання новостворених держав, порядок встановлення відносин і механізми регулювання конфліктів у даній сфері. По-друге, потрібно усунути протиріччя між принципами міжнародного права, які можуть спричиняти неоднозначну оцінку, шляхом створення міжнародного універсального законодавства з даного питання. По-третє, потрібно ліквідувати протиріччя між конститутивною та декларативною теоріями, підтримувати наукові дослідження у цій сфері.

Література:

1. Ушаков Н.А. Международное право: Учебник. – М.: Юрист, 2000. – С.145.

2. Международное право: Учебник для вузов / Под ред. Игнатенко Г.В. и Тиунова О.И. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – С.256.

3. Литвиненко І.Л. Визнання держав у міжнародному праві / Університетські наукові записки, 2005. - №1-2 (13-14). – С. 238-243.