Іващук М.В.

Кравченко Н.Б.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, Україна

Історія мальовничого міста Вінниця

Місто Вінниця знаходиться на території правобережної України, яку назвали Побужжям, пізніше Поділлям. Здавна тут жили східнослов'янські племена уличів та тиверців, які увійшли в свій час до складу Київської Русі, а після її розпаду землі Побужжя стали частиною Галицько-Волинського князівства. У 1362 році землі східних слов'ян перейшли під владу литовського князя Ольгерда після його перемоги над татарами. Територія Побужжя була віддана в керування племінника князя Федора і Костянтина, які почали будувати на цих землях фортеці. Серед них була і Вінниця, літописання якої починається з 1363 року і пов'язане з прагненням Великого Литовського князівства затвердити своє панування на Поділлі [1].

Вже в 1393 році землі Подільського князівства були підконтрольні новому правителю Великого князівства Литовського – Вітовту. Опісля доленосної Синьоводської перемоги татарська загроза нікуди не зникла, а тільки, навпаки, посилилась, особливо, наприкінці XIV століття. Тоді, в 1399 році, на Ворсклі об’єднане польськолитовсько-українське військо отримало серйозну поразку в бою з татарськими військами. Цей програш в одній з найбільших східноєвропейських битв того часу поклав початок постійних нападів кочівників на землі Східного Поділля – Брацлавщини. Згідно з джерелами, ми знаємо про руйнівний для історії міста 1430 рік, коли татари дощенту спалили Вінницю [2,12].

 Нелегко жилося нашим предкам під час міжусобних війн в самому князівстві Литовському, та й татари не давали спокою: 30 спустошливих нападів татар пережила Вінниця з 1400 по 1569 рік. Після спорудження в 1558 р. нової фортеці на острові Кемпа виникло «Нове місто» на правому березі Південного Бугу і продовжувало розвиватися «Старе місто» на лівому. За Люблінської унії Вінниця увійшла до складу Польщі і з 1598 року була центром Брацлавського воєводства. У 1640 році затверджено Магдебурзьке право. Визначною подією цього століття в історії міста був розгром польського війська в березні 1651 року козацькими полками під проводом славетного Івана Богуна. Після приєднання Правобережної України до Росії та створення Подільської губернії в 1797 р. місто стає центром Вінницького повіту, а на початку 1798 року в ньому вводиться «міське положення».

Важливим стимулом подальшого розвитку міста стало будівництво Києво-Балтської залізниці та відкриття залізничного сполучення Козятин-Здолбунів, завдяки чому стали можливими безпосередні зв'язки з Києвом, Одесою, Москвою, Петербургом, а також з Польщею. За другу половину XIX ст. Вінниця виросла майже в три з половиною рази і посіла перше місце Подільської губернії за розмірами товарообороту. У 1911 р. була збудована перша черга водогону, встановлено електроосвітлення. У 1912 р. відкритий трамвайний зв'язок Замостя з центром міста. З 1914 року Вінниця стає адміністративним центром Подільської губернії [1].

Імперіалістична війна вкрай загострила класові протиріччя. Вінницькі робітники все рішуче виступали проти несправедливої загарбницької війни, незважаючи на жорстоке переслідування. Почалися заворушення серед рядового складу Вінницького гарнізону. Цьому сприяла революційна агітація. У солдатів 15-го запасного Кримського полку 1916 року виявили прокламацію з протестом проти війни і закликом до революційної боротьби. Під ударами Червоної Армії і повсталого українського народу восени 1918 року австро-німецькі війська почали відступати з України, але на зміну окупантам прийшла Директорія. Після безславної поразки в Києві вона отаборилася у Вінниці. Тут буржуазно-націоналістичні запроданці чинили масові арешти, грабували населення. У ніч з 14 на 15 лютого 1919 року проти петлюрівців розпочалося повстання. Але заарештувавши перед початком бойових дій керівників виступу, Директорія придушила це повстання. Однак воно відіграло значну роль у боротьбі за Радянську владу на Україні.

Швидко відновили свою діяльність органи Радянської влади, партійні, комсомольські та профспілкові організації. Трудящі енергійно відбудовували народне господарство, наводили порядок у місті. Масового характеру набирали суботники. Коли вони відбувалися, вінничани заготовляли паливо для шкіл та лікарень, очищали станції від завалів і брухту. Під час громадянської війни і на початку відбудовного періоду Вінниця відігравала важливу роль як центр Подільської губернії. Тут перебували губернські партійні і радянські органи та громадські організації [3,87].

У грізний час Другої світової, з початком радянськонімецького протистояння літа 1941 року, жорстокі бої точились саме у цій частині Вінниці, на Старому місті. Дата «19 липня 1941 року» є своєрідною точкою відліку нацистської окупації Вінниці, яка тривала аж до 20 березня 1944 року. У повоєнний час нестача житла внаслідок пожеж та руйнацій була однією з найгостріших проблем тогочасної Вінниці. А населення міста після війни постійно зростало. На 1955 рік воно досягло позначки 105 тис. осіб, перевищивши довоєнну кількість. Завдяки державним грошовим позикам широко розгорнулось індивідуальне будівництво в районі Старого міста. Тут виникли десятки нових вулиць. У 1954 році, завдяки налагодженню регулярного автобусного руху, Старе місто було поєднано з центром міста, олієжиркомбінатом, інструментальним заводом, клінічним містечком та іншими передмістями.[2,30].

Література:

1. Ukraine-in. Історія Вінниці [Електронний ресурс].-Режим доступу: http://ukraine-in.ua/ua/istoriya-gorodov-ukrainy/istoriya-vinnitsy

2. Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — 630 с.

3. Історії старого міста: зб. – Вінниця: ТОВ «Віндрук», 2016. – 170 с.