Экономические науки / Экономика сельского хозяйства

Аспірант Чепеленко Р.В.

Бердянський університет менеджменту і бізнесу, Україна

Сталий розвиток аграрного ринку як економічна категорія

Перехід на засади сталого розвитку людської цивілізації, націй-держав, окремих сфер діяльності визнано світовою спільнотою домінантою на 21 століття. Деякі країни вже підводять підсумки щодо руху по цьому шляху. Україна ж практично знаходиться на його початку.

Україна ще не сформувала виважену стратегію сталого розвитку аграрної сфери, в основу якої має бути покладений національний інтерес, поряд з прагненням гармонізації засад розвитку зі світовими; раціональне використання наявних конкурентних переваг; збереження й нарощування агроресурсного потенціалу й ефективне його використання для зайняття лідируючих позицій у певних сегментах внутрішнього і зовнішнього агропродовольчого ринку.

З урахуванням орієнтирів ЄС обґрунтовуються стратегічні заходи за чотирма пріоритетними векторами розвитку аграрного сектора: 1) підвищення конкурентоспроможності завдяки поліпшенню людського капіталу, фізичного потенціалу, якості виробництва і продукції; 2) поліпшення агроландшафтів; 3) покращення якості життя сільгоспвиробників і диверсифікація аграрної діяльності; 4) активізація місцевої ділової активності щодо сільськогосподарського і загалом сільського розвитку.

В Україні ведеться багато дискусій з приводу поєднання, здавалося б, не поєднуваних термінів „сталий” і „розвиток”. Згідно з енциклопедичним визначенням, розвиток – це незворотна, цілеспрямована, закономірна зміна системи. І хоча вже сам термін „розвиток” передбачає певну упорядкованість, у поєднанні з терміном „сталий” посилюється визначена цілеспрямованість, векторність змін системи, йдеться про конкретну модель розвитку. Будучи відносно новим, це словосполучення набуває широкого застосування. На нашу думку, поняття „сталий розвиток” акцентує увагу не стільки на стабільності чи стійкості розвитку, як на згармонізованості розвитку за його складовими – соціальною, економічною, екологічною. Сталий розвиток означає збалансоване, зрівноважене зростання як економічних, так і соціальних і екологічних параметрів постійними пропорційними темпами, забезпечуючи загальний прогрес суспільства у всіх його сферах.

У дослідженнях з питань розвитку суспільства останнім часом чітко позначились два різні підходи щодо досягнення стану сталого розвитку і його підтримки, а саме:

– сталий розвиток має починатися та підтримуватися на рівні територіальної громади; глобальна сталість визначається сукупністю показників сталого розвитку громад світу;

– забезпечення сталого розвитку здійснюється по-вертикалі, що починається з населеного пункту і сягає глобального (світового) рівня.

Основними цілями сталого розвитку аграрного виробництва є такі:

- забезпечення зайнятості та підвищення сільськогосподарських доходів працівників галузі (соціальна складова);

- раціональне використання аграрного природно-ресурсного потенціалу (економічна складова);

- зменшення екологодеструктивного впливу на навколишнє природне середовище, поліпшення агроландшафтів (екологічна складова) [1].

Якщо говорити про причини, які не дозволяють Україні вийти на стійкий ріст, то їх можна звести до таких.

По-перше, при переході до ринку, що було обумовлено об’єктивними факторами і світовими тенденціями, наша країна не змогла скористуватися перевагами ринкових відносин. Більш того, із-за непродуманої аграрної політики відбулося різке скорочення всіх основних складових виробничого потенціалу: землі, основних фондів, трудових ресурсів.

По-друге, внаслідок уникнення держави від відповідальності за економіку в аграрному секторі і створених несприятливих макроекономічних умов відбувся обвал еквівалентних співвідношень між сільським господарством і іншими галузями, що позбавило основну масу сільгосптоваровиробників ресурсів не тільки для розширеного, але й простого відтворення. Цінові співвідношення погіршилися, підтримка галузі державою суттєво знизилася.

За роки реформ із сільського господарства через систему цін вилучалося до 10-15% створеної тут продукції. З одного боку, це дало можливість вирішити проблему конкурентоспроможності вітчизняної харчової промисловості на внутрішньому і зовнішньому ринках, утримати зниження життєвого рівня міського населення. Але з іншого боку, з цієї причини сільське господарство позбавилося можливості бути рівноправним партнером у взаємовідносинах з іншими галузями економіки. Перш за все, з тими, які постачали йому матеріально-технічні ресурси і забезпечували переробку сільськогосподарської сировини, не кажучи уже про фінансово-кредитні структури, які почали диктувати свої монопольні умови.

В-третіх, витіснення сільгосптоваровиробників із вітчизняного ринку продовольства і ріст імпорту, що негативно відбилося на їх економічному стані. Так, наприклад, дані про динаміку нарощування імпорту м’яса та м’ясопродуктів, наведені в роботі дані показують, що зарубіжні виробники не поступаються за темпами захоплення вітчизняного внутрішнього ринку вітчизняним виробникам продовольчих товарів. Особливо викликає тривогу той факт, що імпортується м’ясо і м’ясопродукти птиці (89% всього імпортованого м’яса і м’ясопродуктів), обсяги яких Україна може досить швидко наростити за рахунок власних потужностей і кормів.

В-четвертих, в даній ситуації значна частина сільськогосподарських організацій збанкрутувала, наслідком чого стали скорочення виробництва продукції, втрата робочих місць, залишення села кваліфікованою робочою силою, різке погіршення демографічної ситуації, зникнення десятків, сотень сільських поселень [2].

І, насамкінець, до сьогоднішнього дня багато керівників не уділяють належної уваги екології, розраховуючи, ймовірно, на значну територію країни, завдяки чому порушення екологічних основ ведення сільськогосподарського виробництва, на їх думку, не скажеться у найближчій перспективі на результатах галузі. Це помилкова точка зору.

Ситуація, яка склалася в аграрному секторі багато в чому пояснюється відсутністю затвердженої урядом України стратегії розвитку АПК. Вимоги прояснити її зумовлені невдоволеністю багатьох людей своїм соціальним станом. Держава проводить політику реагування на кон’юнктурні потреби власника в аграрному секторі, не думаючи про довгострокових перспективах. Отже, нині потрібний стратегічний погляд на трансформаційні процеси в аграрному секторі країни, причому з оцінкою не тільки майбутнього, але і пройдених етапів, інакше не посягнути внутрішньої логіки подій [3].

Насамкінець слід зазначити, що сільське господарство володіє багатим соціально-екологічним інноваційним потенціалом для сталого розвитку. За умови налагодження належної системи державного впливу на цей розвиток, підвищення агроекологічного іміджу галузь здатна сприяти національному піднесенню, і це може і має стати соціально-економічною складовою національної ідеї.

Література:

1. Клименко А. А. Індикатори сталого економічного розвитку регіону / А. А. Клименко // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу – Донецьк : ТОВ „Юго-Восток, ЛТД”, 2015. – № (1) 29. – С. 115-119.

2. Гаркуша О. М. Стан і проблеми реформування аграрних підприємств / О. М. Гаркуша // Вісник аграрної науки Причорномор’я. – 2011. – № 4 (13). С. 17-23.

3. Сталий розвиток територіальної громади : управлінський аспект : [монографія] // за ред. Ю. О. Куца, В. В. Мамонової. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2008. – 335 с.