Психология и социология / 12. Социальная психология

К.пс.н. Буркало Н.І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Соціально-психологічні аспекти соціалізації особистості

Життєвий шлях людини, відображення нею соціально-психологічної реальності є складною двосторонньою взаємодією її та соціального життя. Процес їх взаємовпливу спричинює розвиток і становлення особистості. Соціально-психологічне розуміння соціалізації особистості визначає погляд на неї як на специфічне утворення, продукт соціально-психологічного відображення соціального життя та соціальних відносин. У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати активним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості [10].

Поняття «соціалізація», незважаючи на його широку поширеність, не має однозначного трактування серед різних представників психологічної науки [9].

У вітчизняній психології під соціалізацією розуміється двосторонній процес, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого боку – процес активного відтворення системи соціальних зв’язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище [1]. Тобто, людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації та установки [10]. У зарубіжній психології соціалізацію визначають як процес, за посередництвом якого людина навчається відповідним моделям поведінки в суспільстві, цінностям тощо [2]. Слід зазначити, що під соціалізацією здебільшого розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. В такому розумінні соціалізація – це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості [1; 6].

Розширення та поглиблення соціалізації людини відбувається у трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні та самосвідомості [1]. У сфері діяльності соціалізація означає включення людини в різні види соціальної діяльності та їх засвоєння, саме у діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування соціалізація розширює коло спілкування, розвиває навички спілкування, поглиблює розуміння себе та інших людей, збагачує зміст взаємодії та сприйняття людьми одне одного. У сфері самосвідомості соціалізація означає становлення «Я-концепції» особистості, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральних цінностей [10; 11].

Соціалізація – це стадійний процес, який починається з народження людини і продовжується все життя. Стадійність означає, що одні періоди розвитку послідовно змінюються іншими. Кожен з цих періодів триває певний час, впродовж якого відбуваються якісні та кількісні зміни в процесі становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду [8]. Існують різні класифікації стадій соціалізації, оскільки вчені за основу беруть різні критерії. Для психоаналітичного підходу особливе значення в соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов’язує стадії соціалізації з виявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини [10].

Одним з перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя, американський соціолог О. Брім-молодший. Відмінність соціалізації дорослих, від соціалізації дітей, на його думку, полягає в тому, що соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формування ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, у той час як діти здатні лише засвоювати їх, соціалізація дорослих орієнтована на оволодіння певними навичками, соціалізація дітей пов’язана в більшій мірі з мотивацією їхньої поведінки [7].

Американський соціальний психолог Е. Еріксон розробив теорію стадій психосоціального розвитку особистості [8]. Згідно цієї теорії, індивіду як у дитинстві, так і в зрілому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожній стадії. Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізація на якій-небудь стадії не відбулася або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому [7].

У вітчизняній психології виділяють два етапи соціалізації: первинну та вторинну. Первинна соціалізація охоплює дві стадії: 1) від народження до початку навчання в школі; 2) від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії. Вторинна соціалізація – засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування [6].

На всіх стадіях соціалізації особистості суспільство впливає на неї. Цей вплив здійснюється або безпосередньо, або через групу. Ті конкретні групи, в яких особистість ознайомлюється із системою норм і цінностей та які виступають своєрідними трансляторами соціального досвіду, отримали назву інститутів соціалізації [1]. Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особистості і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки людини в конкретних ситуаціях [10].

Основними інститутами соціалізації є: сім’я, дошкільні установи, школа, неформальні об'єднання, вищі навчальні заклади, трудові колективи тощо [3].

У всіх соціально-психологічних концепціях особистості сім’я розглядається як найважливіший інститут соціалізації. Сім’я – це мала група, що складається з батьків і дітей, які живуть разом, спільно ведуть домашнє господарство і взаємопов’язані між собою емоційно, економічно та духовно. Саме в сім’ї діти набувають перших навичок взаємодії, засвоюють перші соціальні ролі, зокрема статеві ролі, осмислюють перші норми та цінності. Діти схильні відтворювати сценарій життя батьківської сім’ї, особливо у засвоєнні статевих ролей. Сім’я є найближчим соціальним оточенням індивіда, вона є транслятором культури: етнічні та релігійні традиції, моральні цінності діти засвоюють в основному через сім’ю. Важливе значення сім’ї зумовлено тривалістю і частотою спілкування, його безпосередністю і родинністю. З моменту народження дитину оточує обмежене коло дорослих, де старший є первинним джерелом знань про оточуючий світ. Сім’я є тим соціально-психологічним середовищем, з яким людина контактує впродовж всього життя. Стиль сімейного життя, взаємини між членами сім’ї справляють значний вплив на розвиток особистості [5; 9].

Значно розширюється діапазон ролей під час переходу від сімейного виховання до виховання в дошкільних установах. У цей час виняткового значення набуває гра як різновид колективної діяльності [6]. Наступний важливий чинник соціалізації – школа. У віковій та педагогічній психології дослідження, пов’язані із школою, диференційовані, тобто є роботи, присвячені вивченню молодших школярів, підлітків, а також старшокласників [1; 10].

Із вступом дитини до школи значно розширюється коло її спілкування, урізноманітнюється рольовий діапазон, зростає значення навчання і праці, поступово посилюється роль власної активності особистості в її соціалізації. В школі дітей навчають не тільки читати й писати, але й дають уявлення про загально прийняті цінності. Освіта забезпечує спадкоємність та відтворення соціального досвіду. Саме у сфері освіти людина засвоює необхідні для соціальної практики знання, цінності, формує навички соціальних відносин. Сьогодні освіта є могутнім джерелом соціально-економічного, науково-технічного та культурного розвитку суспільства. Вона є також сферою духовного росту людини [4; 6].

Ще інтенсивнішим стає процес соціалізації в підлітковому та юнацькому віці. У підлітка виникають нові потреби та інтереси, задоволення яких він дістає в різних групах поза сім’єю і школою. Групи підлітків визначають свої власні норми поведінки, які, звичайно, відрізняються від норм поведінки у школі і сім’ї. Вплив ровесників в підлітковому віці є значним та важливим. У спілкуванні з ровесниками у них формується не лише перше, серйозніше, порівняно з ранніми віковими зв’язками, товариство, в якому вони отримують підтримку і можуть досягти самовираження, а й реалізується потреба в суспільному визнанні їх соціальної значущості. Стосунки з однолітками психологічно зорієнтовані на майбутні взаємини в дорослому товаристві, є однією з форм засвоєння його норм [10].

Для старшокласників провідним центром розвитку стає особистісне самовизначення, а центром життєвої ситуації, навколо якого починає обертатись вся їх діяльність та інтереси, вибір життєвого шляху. Особливої уваги вони надають самоосвіті та самовихованню. Саме в ці роки розгортається активний процес набуття досвіду спілкування, становлення світогляду, завершується формування соціальних установок. Основним партнером у спілкуванні є ровесник або значущий друг. У процесах спілкування та взаємодії старшокласники знаходять нових друзів та зберігають давніх. Вони шукають друзів за принципом схожості, заміщуючи їх кількість якістю дружби з ровесниками, що поділяють їх погляди і цінності [4]. Найважливішим чинником, який впливає на процес соціалізації студентської молоді, є навчальна діяльність. Процес навчання охоплює не тільки дидактичний, пов'язаний із засвоєнням знань, компонент, а й соціально-психологічний, що відтворює характер взаємин у студентській групі, соціально-психологічну групову атмосферу. Ціннісні орієнтації студентства формуються в процесі соціалізації під час засвоєння нових знань та соціально-психологічного досвіду і виявляються у цілях, інтересах, переконаннях, спілкуванні і діяльності особистості. Реалізуються вони у процесі життєдіяльності та підтверджуються або відкидаються життєвим досвідом [4; 10].

Для дорослих найвагомішими сферами самореалізації особистості є професійна сфера, сфера сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку і самовдосконалення [10].

Як ми бачимо, соціально-психологічні аспекти соціалізації особистості відіграють важливу роль в процесі розвитку та становлення особистості і яскраво проявляються в різних сферах життєдіяльності людини.

Література:

1. Андреева Г. М. Социальная психология: учебник для высших учеб. заведений, 5-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 365 с.

2. Берн Ш. Гендерная психология. – М., 2004. – 320 с.

3. Варій М. Й. Психологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – 2-ге вид. – Київ: Центр учбової літератури, 2009. – 288 с.

4. Вербець В. В., Субот О. А., Христюк Т. А. Соціологія: Навчальний посібник. – К.: КОНДОР, – 2009. – 550 с.

5. Говорун Т. В., Кікінежді О. М. Гендерна психологія : Навч. посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 308 с.

6. Коваленко А. Б., Корнєв М. Н. Соціальна психологія: Підручник для студ. вузів. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: 2006. – 400 с.

7. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004. – 456 с.

8. Москаленко В. В. Соціальна психологія. Підручник. Видання 2-ге, виправл. та доп. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 688 с.

9. Москаленко В. В. Соціалізація особистості: монографія. – К.: Фенікс, 2013. – 540 с.

10. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Навч. посіб. – К., 2005. –

448 с.

11. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін.; за ред. Ю. Л. Трофімова. – 6-те вид. – К.: Либідь, 2008. – 560 с.