Кравчук Богдан, Чорний Володимир

Науковий керівник : Кравченко Наталія

Національний університет біоресурсів і природокористування України, Україна

Національно-визвольний pyх на західноукраїнських землях

Жорстокий національний гніт викликав посилення національно-визвольного руху і на західноукраїнських землях. Проявом його стали різні суспільно-політичні течії, що виникли у колах українського духовенства, інтелігенції, студентства та промисловців. Численною та впливовою течією в суспільно-політичній думці й у визвольному русі Західної України були «москвофіли» або русофіли . Соціальною базою «москвофілів» було духовенство, інтелігенція, сільські та міські підприємці, частина заможних селян, які зневірилися, що зможуть самі, без сторонньої допомоги, звільнитися і зробити свій народ вільним. «Москвофіли» об'єднували тих, хто орієнтувався у своїх політичних замірах на офіційно-урядові кола царської Росії. Вони розвивали фальшиву теорію про існування нібито «єдиного неділимого російського народу» від Карпат і до Камчатки, «Москвофіли» різко негативно ставилися до народної української мови, вважали її вульгарною. «Москвофіли» настільки не любили народної мови, що з радістю вітали Емський указ 1876 р. До речі, самі вони користувалися у побуті польською мовою, говорячи, що українська мова селянська, а німецької та російської вони не знали. «Москвофіли» мали свої установи, товариства, друкували книги. періодичні видання, давні акти. «Тверді русини» захопили у свої руки найстаріші галицькі українські установи - Ставропігійський інститут, Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця». Русофілам належали також чисельні газети, що в різний час виходили у Галичині, Буковині та Закарпатті, - «Галичина», «Свєт», «Буковинська зоря» та ін. У 1870 p., для координації своєї роботи, вони заснували політичну організацію - Руську Раду, що стала висловлювати претензії на національнийпровід у Галичині.

Передова українська молодь не могла задовольнитися гаслами «твердих русинів», їх ображала зневага до української мови, українського минулого. Маючи за зразок «Основу», твори Т.Г. Шевченка, П. Куліша, О. Кониського та М. Костомарова, прогресивну діяльність громад та українофілів, галицькістуденти, молоді священики, народжена після революції 1848 р. інтелігенція відмовилися від проводу «москвофілів» і почали орієнтуватися не на російського царя, а шукати сили і підтримки серед власного українського народу. Звідси їхній pyx i дістав назву «народовців».[1]

Представники передової української інтелігенції - "народовці", ідеологами яких були В. Барвінський, А. Вахнянин, О. Огоновський, котрих підтримували по той бік кордону В. Антонович, Марко Вовчок, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та ін., прагнули до національного відродження і не знаходили підтримки "москвофілів". Щоб протистояти полонізації, у грудні 1868 року "народовці" заснували у Львові культурницьке товариство "Просвіта", у 1873 р. - Літературне товариство ім. Т. Шевченка. На базі цього товариства у 1892 р. було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних і хорових колективів тощо. Зокрема, товариство "Просвіта", яке налічувало наприкінці XIX ст. майже 800 осіб, мало в Галичині 19 філій, видавало шкільні підручники, популярні брошури, газети "Читальня" та "Письмо з "Просвіти"", літературно-наукові альманахи, "Народний календар". У товаристві та його філіях влаштовували літературні вечори, театральні вистави, читали лекції в історії, літератури, філософії, економіки. Завдяки "Просвіті" було відкрито у 1871 р. першу сільську читальню в Микулинцях. Наприкінці століття таких читалень у краї було 816. Активну участь у діяльності товариства брали вчителі, селяни, робітники, священики, міщани, І. Франко. "Просвіту" високо цінували Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Ю. Федькович, В. Стефаник. За прикладом "Просвіти" 1869 р. в Чернівцях було засновано культурно-освітнє товариство "Руська бесіда".[2]

Оскільки всі українські установи захопили «москвофіли», народовці почали створювати свої паралельні установи. Народовці видавали журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка». Органами цього напрямку визвольного руху були газета «Правда», «Діло», «Буковина». Народовці підтримували тісні зв'язки з наддніпрянськими громадами (українофілами), користувалися їхньою фінансовою та культурно-духовною підтримкою. Наддніпрянські письменники друкувались у народницьких виданнях, а Антонович, Куліш і Костомаров спеціально їздили до Галичини для встановлення особистих зв'язків з ватажками народницького руху. Але ідей соціалізму М. Драгоманова народовці не сприйняли. I все ж, під впливом розмежування у наддніпрянських організаціях українців, відбувалася поляризація й серед народовців - виділялося більш енергійне ліве та більш інертне й схильне до угоди з урядом праве крило. Повноважним представницьким центральним органом народовців стала Народна Рада, створена у 1885 р. У листопаді 1890 р. лідери народовців Олександр Барвінський, Кость Левицький та Юліан Романчук, підтримані В. Антоновичем, уклали угоду з австрійським намісником у Галичині. За її умовами народовці бралися підтримувати австро-угорську і польську владу в Західній Україні взамін відкриття трьох українських гімназій, кількох кафедр україністики у Львівському університеті й надання постійних місць у парламенті. I хоч уряд не повністю виконав угоду, у діяльності народовців розпочалася «нова єра» - ера мирного співіснування з польською шляхтою та підтримки політики Відня. Ідеї М. Драгоманова, який жив у цей час у Женеві й був тепер ближчий і доступний для галицької інтелігенції, все більше почали проникати в її середовище і знаходити собі прихильників. Його послідовники, які прагнули здійснити соціальну революцію і в їі результаті визволити Україну, вважали свою програму третім рішучим, або радикальним, шляхом. Тому і називали себе радикалами. Найбільш активними і послідовними прихильниками соціалістичних ідей М. Драгоманова і його «Громади» стали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Народився Іван Франко (1856-1916) в селі Нагуєвичах під Дрогобичем у родині селянина. Вчився у Львівському та Чернівецькому університетах. Усе своє життя займаючись наукою, літературою і живучи з цієї праці, ведучи постійну боротьбу за національне визволення України, Франко намагався віддати борги рідному народу, який дав йому освіту. «Будучи сином українського мужика, - писав він, - вигодуваний чорним мужицьким хлібом і працею мозолястих мужицьких рук, я повинен працею свого життя заплатити за її копійки, які були витрачені мужицькою рукою, щоб я міг вибратися на вершини, звідки розливається ясне світло, подих свободи і людських ідеалів». У 1876 р. Франко з М. Павликом починають редагувати студентське видання «Друг», у якому розгортають критику як «москвофілів», так і народовців за низький рівень їхньої літератури, за консерватизм. Швидко знаходяться однодумці, утворюючи невелику, але досить активну групу радикалів в українському національно-визвольному русі. У 1878 році, коли Франка і Павлика заарештували і судили за підривну діяльність, Іван Якович написав вірш «Товаришам із тюрми», виклавши у ньому програмну мету радикалів. У 1894 р. радикали організували спортивно-пожежні товариства «Січ» і «Сокіл», у яких селянські юнаки проходили спортивний вишкіл, навчалися самодисципліні та патріотизму. [1]

[1] «Національно-визвольний pyх на західноукраїнських землях» [електронний ресурс].- режим доступу: http://histua.com/knigi/istoriya-ukraini-zaruba-vaskovskij/nacionalno-vizvolnijpyx-na-zahidnoukrainskih-zemlyah

[2] «Національно-визвольний pyх на західноукраїнських землях» [електронний ресурс].- режим доступу: http://pidruchniki.com/1534122056880/istoriya/natsionalno-vizvolniy_ruh_60-90-ti_roki_xix