Решетилов К.В., студентка видавничо-поліграфічного інституту Наконечна М.М.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Формування гуманістичних поглядів Тараса Шевченка в роки дитинства та юнацтва

Духовний розвиток цілісної особистості (а тим більше – такої потужної та відомої всьому світові) годі штучно «нарізати» на якісь періоди, та літературознавці до цього вдаються, вважаю, радше для власної зручності, і, як в анкеті для відділу кадрів, відокремлюють: 1) дитинство; 2) юнацькі роки; 3) петербурзький період; 4) перебування на Україні; 5) арешт і заслання; 6) повернення із заслання.

Розкраяне важко скласти в ціле, – то чи не краще з любові й шани до нашого великого поета погортати сторінки його творчого життєпису й на власні очі побачити там те, що ніколи не перестане привертати увагу й дивувати кожне покоління вдумливих його читачів і нащадків.

Де і у чому коріння Шевченкових перших уподобань, а потім мірою того, як підростав і ставав дорослим, – переконань?

«Бувало, в неділю, закривши Мінею, батько діда просить, щоб той розказав про Коліївщину…»

Звідти, із тих неквапливих і посивілих у пам’яті старого спогадів, Тарасів дух.

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав.

Ходив я та плакав, та людей шукав.

Щоб добру навчили...

З одного боку – подвиги героїв у борні за правду і волю, з другого – подвижництво святих отців в ім’я збереження чистоти нескаліченої душі, – все це не могло не підносити енергетично до пошуків власного розмислення причин і наслідків лихих обставин для «милої Вкраїни». З тим він переходить у пору отроцтва і важкого сирітського юнацтва – у найнебезпечніший вік, коли так багато важить опіка, чуйна підтримка й така загрозлива самотина. І що ж? Незбагненно – пастух безпритульний, козачок, не раз жорстоко покараний за пристрасть до мистецтва, уперто тягнеться розумом і серцем до високих духовних ідеалів. Ось дзеркало – автобіографічна сповідь «Мені тринадцятий минало»:

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось.

Чого так весело було?

Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось.

І сонце гріло, не пекло!..

Забраний і перевезений – як жива власність, ніби якийсь рундук чи скриня, до Петербурга, звичайно, обтяжений і пригнічений переїздом, він, проте, не зациклюється на тому, чого не може змінити. Він, щасливий парадокс – не похнюплений і упокорений невільник, а, навпаки, допитливий і наполегливий юнак, відкриває для себе нові обрії. Проблеми становлення особистості завжди серйозні й глибокі. Та Шевченко гідно упорається з ними. Кругозір його ширшав, як і коло спілкування, й, отже, можливість запитувати і одержувати на те, що хвилює його, відповіді. Знайомство з тамтешніми українцями – художником Іваном Сошенком, який увів його у світ видатних діячів культури тодішньої північної столиці, і Євгеном Гребінкою, поетом, байкарем, романістом, який пригорнув молодого Тараса на чужині й допомагав йому в самоосвіті. А чого варта щирість до нього блискучого Карла Брюллова, неперевершеного майстра пензля!? Перейнявшись майбутнім обдарованого юнака, Карл Брюллов, разом з романтиком Василем Жуковським – наставником цесаревича і академіком живопису Олексієм Венеціановим, брав найактивнішу участь у викупівлі Шевченка з кріпацької неволі; Тарас був його учнем і деякий час навіть мешкав у нього. Які імена і які чуйні душі! Доброчинність їхня зробить його вільним, і цю естафету, висловлюючись по-сьогоднішньому, естафету не тільки вдячності, а й схиляння перед добром, оспівування і возвеличування добра, він пронесе крізь усе життя. Такі корені, таке підґрунтя, такі освячені авторитетом інших діяння, що відкрили Шевченкові, заблокованому раніше його становищем раба, нелегку дорогу самостійного і самовідданого сповідування й, більше того, обстоювання гуманістичних засад влаштування життя. Світоглядно, активно та послідовно у творчості передано найвитонченіші глибокі переживання, розкрито та інтерпретовано драми суспільного буття народу і окремої людини. У цьому поетові незгасно світила зоря любові, з якою в душу і хату приходять і щирість взаємин, і тепло поваги, і гідність не лише у власних вчинках, а й у ставленні до найбіднішого злидаря. Вибір Шевченка однозначний – він рішуче на боці гноблених і стражденних, і в цій, притаманній його характеру, категоричності й таїлася особиста трагедія праведника: одне – піднести голос: «борітеся – поборете», і зовсім інше – бачити, що уярмлені ремствують, проте й надалі зостаються уярмленими.

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком... («Думи мої…»)

Це ще не роздвоєність, але разом з тим це доказ існування «на два поверхи»: розуму й серця. Світ першого – думка, пізнання, умовивід і висновки. Світ другого – емоції, відчуття,кипіння пристрастей.

Важко так жити. Неймовірно важко. Та жити інакше він спершу, коли формувався як поет, не хотів, а потім, коли ступив на обраний шлях і зазнав переслідувань та страждань, уже і не вмів.

Здавалося б – задуха, безвихідь. Аж ні! Духовна вищість Шевченкова – в усвідомленні свого покликання:

А я… а я

Тільки вмію плакать,

Тільки сльози за Україну...

А слова – немає... («Думи мої...»)

Усе це випливало з віри та інтуїтивного переконання, що місія поета полягає в проголошуванні правди, закликанні народу скинути кайдани в ім’я жаданої свободи, аби бути не миршавими пасинками, а повноправними нащадками колишньої козацької слави. Тут, певна річ, не обійшлося без ремінісценцій та ідеалізації минулого України під впливом колишніх розповідей діда, а потім, у романтичній порі юності, читання тогочасної історіографії, до цього зрештою спонукала також літературна традиція (І.Котляревський, М.Гоголь з його «Тарасом Бульбою», П.Куліш та ін.). А легендарна Запорозька Січ, уявлення про неї як «золоту добу», зафіксовані в розмаїтті фольклору – переказах, піснях, думах! Готові кліше образів народних героїв Шевченко наповнює новим змістом, не лише алегорично-притчевим, а й соціальним та філософським, підносячи історичний факт до рівня художнього шедевру. Характерно, що провідні й улюблені постаті раннього Шевченка були уособленням протесту. Насамперед, це борці за волю і світлу долю – ті, хто не протистоїть так званій масі, а є виразником її інтересів і сподівань.

Опоетизоване високе начало поєднується часто із цілком реалістичним тлом. Таке поєднання в природній і переконливій формі під силу тільки геніям. Шевченко не виняток, він сам – правило, й обидві складові його творчості – романтика і реалізм – у нього доповнюють і живлять одна одну, з концептуального огляду засвідчуючи його натхненну послідовність і принципову позицію в обстоюванні гуманістичних засад.

Література:

1. Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка. – К.: Українська видавнича спілка, 2016. – 295 с.

2 . Грабович Г. Шевченко як міфотворець – К.: Радянський письменник, 1991. – 212 c.

3. Соловей Е. Українська філософська лірика, – К.: Юніверс, 1999. – 368 с.