Філологічні науки/ 9. Этно-, соціо- и психолінгвістика

к. філол. н., доц. Василенко В. А., Гримайло В. С., Деменко А. В.

Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ

ВПЛИВ МОВОТВОРЧОСТІ І.ФРАНКА НА СТАНОВЛЕННЯ СТИЛІСТИЧНИХ НОРМ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Проблема ролі особистості у створенні основ літературної мови є дуже складною і багатогранною. Про роль Івана Франка в розвитку наукового і публіцистичного стилів української літературної мови писали багато вчених. Серед них: Ф. Жилко, Н. Корнієнко, М. Леонова, А. Новоставська, Т. Панько, І. Петличний, Е. Регушевський, А. Сербенська, М. Тростогон.

Розвиток наукового і публіцистичного стилів української мови перш за все пов'язаний із формуванням української наукової термінології, активне становлення якої відбувалося в 60-х роках XIX ст. У цей період виникло два протилежні напрямки в баченні теоретичних і практичних питань розвитку української термінології. Перший напрямок, очолюваний П. Кулішем, направив розвиток української термінології в бік архаїзації, а другий - на пуристичний шлях штучних новоутворень, навіть у тих випадках, коли в українській мові були вже усталені інтернаціональні терміни [2, с. 17]. П. Куліш вказував на дві причини, що спонукали до архаїзації термінів: 1) спроби не вводити в мову невластивих їй слів, 2) прагнення не вигадувати нових термінів замість тих, які вже колись використовувалися українцями.

Іван Франко різко виступав проти ненаукових установок М. Левченко (заперечував використання міжнародних термінів, які були запозиченнями переважно з грецької та латинської мов, і підтримував термінологію «в дусі народної мови») і П. Єфименко (заявляв, «що при складанні малоросійської термінології потрібно мати на увазі два головних правила: 1) щоб кожен термін був утворений від такого слова, яке існує в рідній мові, 2) щоб закінчення термінів відповідали формам нашої мови»). Він критикував також введення І. Верхрадским надуманих і вузько діалектичних термінів. Ненаукові пуристичні установки в галузі термінології здійснював В. Левицький (термінологізував загальновживані слова), Є. Тимченко (штучними новоутвореннями переводить всі інтернаціональні терміни), П. Житецький (з упередженістю виступає проти міжнародної термінології і звужує можливості української мови), І. Огієнко (виступав категорично проти іноземних слів, кожен термін повинен бути проведений із такого кореня, який існує в живій українській мові).

Максимальної точності викладу думки і відсутності будь-яких побічних асоціацій, які так шкодять науковій роботі, можна досягти тільки тоді, коли автор наукового твору буде стежити за стрункістю своєї мови, за послідовністю викладу, користуватися усталеними термінами [3]. Терміни повинні бути емоційно нейтральними і моносемантичними. Обов'язковість таких особливостей терміна у своїх працях постійно підкреслюють Л. А. Булаховський, А. А. Реформатський, Р. А. Будагов, Г. О. Винокур.

Іван Франко не тільки розумів і підтримував такі специфічні ознаки терміна, як моносемічність і відсутність експресивності, але й указував шляхи їх досягнення. зокрема використання для термінів слів іншомовного походження.

Складність у створенні і вживанні термінології І. Франко вбачав у тому, що вчений у своєму висловлюванні повинен користуватися звичайним, історично сформованим мовою і піклуватися про максимальну точність і однозначність терміна. Для Франка-вченого основним критерієм терміна є його зручність, придатність до функціонування, а до терміносистемі він підходив як до контрольованої групи лексики в системі мови.

Про вагомий внесок Івана Франка в розвиток наукового стилю свідчить його прагнення до прийнятої в більшості літературних мов світу міжнародної термінології, з її чистотою і конкретністю, точністю вживання терміна в тексті.

Іван Франко засуджував антинаукові, пуристичні тенденції у становленні наукової мови і вважав їх виявом нерозуміння вільного розвитку мови. Він розумів, що нерозробленість української наукової мови, відмова від міжнародної термінології серйозно шкодять справі культурних і наукових відносин з іншими народами, гальмують розвиток нації, її культури і науки, ведуть до замикання в національній шкаралупі [2, с. 27].

У становленні української термінології пріоритетним повинно було бути використання питомої лексики, яка все одно еволюціонувала за рахунок новоутворень (із використанням відомих коренів і словотворчих афіксів) і різних лексичних запозичень.

На думку І. Франка, «вплив однієї мови на іншу - це не тільки зовнішній фактор, адже він пов'язаний із внутрішнім станом мови-рецептора, який вибирає те, що відповідає його структурі і функціональному регулювання національних та міжнародних елементів з орієнтацією на власну мовну основу» [4, с. 40].

Отже, термінологічна система кожної мови є національною, так як терміни міжнародного характеру, які в ній існують, асимілюються відповідно до структури національної мови.

Через всю критичну спадщину І.Франка проходить метод функціонального аналізу термінів, який вимагає однозначного його розуміння. Зафіксований і осмислений термін, на думку вченого, повинен відповідати практичним потребам народу. Він засуджує маніпуляції термінами, їх виправлення і довільне застосування, оскільки таке довільне вживання і поділ не можуть бути об'єктивно обґрунтовані.

В історії формування української термінології, крім закономірної еволюції, важливим фактором Іван Франко вважав творчість індивідів зі своїм світоглядом, які постійно направляли його в русло всеукраїнської єдності і європейської цивілізації [1, с. 159]. Саме вчені і громадські діячі, на думку Івана Франка, своїм науковим потенціалом піднімають інтелектуальний рівень цілих мас народу.

До Івана Франка намагалися ввести і затвердити науковий і публіцистичний стилі П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, але основоположником цих стилів по праву вважають Івана Франка.

Розглянуті науково-економічні праці І. Франка свідчать про вдале і органічне поєднання народно-розмовної мови і літературної мови того часу.

З вищесказаного видно, що Іван Франко дотримувався погляду, що українська літературна мова повинна створюватися з усіх діалектів, без будь-якого насильства, сварки і бійки. Історично склалося так, що основою української літературної мови став наддніпрянський діалект, а всі інші говірки живлять його. Саме цей факт зіграв важливу роль в становленні стилістичних норм української мови, зокрема мови науки. Іван Франко відзначав, що кожен автор наукового твору повинен стежити за стрункістю своєї мови, послідовністю викладу, користуватися усталеними термінами, які повинні бути емоційно нейтральними і моносемантичними.

Література:

1. Панько Т.І. Мова і нація в естетичній концепції І. Франка / Т.І Панько. – Львів : Світ, 1992. – 192 с.

2. Регушевський Є.С. Нариси про мову наукових праць І.Я. Франка / Є.С. Регушевський. – Сімферополь : Таврія, 2006. – 194 с.

3. Сурова Н. В. Метафорические выражения в научном стиле современного русского языка / Н.В. Сурова // Мовознавство. – Т.1. – 1958. – С. 25-39.

4. Франко І. Теорія і розвій історії літератури / І Франко. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 40. – 559 с.