Досудове врегулювання господарських спорів в Україні

Жданова А.А., студентка

Науковий керівник:

Гаджиєва Ш.Н., к.ю.н., викладач

Запорізький національний університет

Досудове врегулювання господарських спорів відіграє важливу роль як для суб’єктів господарювання, так і для судової системи загалом. Даний правовий засіб застосовується сторонами самостійно та на власний розсуд з метою безпосереднього і швидкого вирішення господарського спору, разом з тим це допомагає «розвантажити» суди від значної кількості позовів. Однак у чинному законодавстві України все ж таки існують певні недоліки та суперечності, які потребують усунення.

Досудовий (претензійний) порядок врегулювання господарських спорів регламентовано Розділом ІІ Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 р., а також ст. 222 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р., іншими нормативно-правовими актами, зокрема: кодексом Торговельного мореплавства України; Повітряним кодексом України; статутом залізниць України; статутом автомобільного транспорту України, які регулюють спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів[4].

Отже, досудове врегулювання господарських спорів — це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду[2].

У практиці претензійної роботи найчастіше пред’являються претензії, що виникають у зв’язку:

- з невиконанням або неналежним виконанням договорів перевезення, договорів оренди майна, земельних ділянок;

- з невиконанням або неналежним виконанням договорів підряду;

- з невиконанням або неналежним виконанням договорів поставки продукції, товарів (недопоставка, поставка продукції, товарів неналежної якості, з нестачею, некомплектної);

- не своєчасною оплатою поставленої продукції, товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Перелік причин пред’явлення претензій не є вичерпним[2].

Зазначені питання досліджували у своїх працях: к І.А. Балюк, В.Д. Чернадчук, Ю.В. Волочай, Т. С. Дунайло.

Більшість науковців приділили свою увагу саме науково-теоретичним аспектам досудового врегулювання господарських спорів. І. А. Балюк звернула увагу на існування проблеми правового регулювання досудового порядку вирішення господарських спорів і, як висновок, зазначила, що правові норми, які регулюють відносини досудового врегулювання спорів, не повинні міститися в ГПК України, а для правового закріплення таких норм доцільно застосовувати підзаконні акти[1].

Деякі науковці та практики вважають, що порядок досудового врегулювання господарських спорів взагалі не потрібен, оскільки він ефективно діяв лише завдяки особливостям радянської господарської системи, а в нових умовах не може ефективно застосовуватись та втратив популярність серед суб’єктів господарювання.

Слід погодитись із думкою Т. С. Дунайло, що переваги претензійного порядку очевидні. У своїй статті вона правильно зазначає, що якщо господарський суд прийме до провадження вашу справу, розгляне і вирішить її не менш, як за 2–3 місяці (не менше), то задоволення претензії займе приблизно один або два місяці залежно від складності перевірки обґрунтованості ваших вимог 15. Ще однією перевагою досудового врегулювання господарського спору можна вважати те, що застосування сторонами претензійного порядку дозволяє їм зекономити на судовому зборі. Якщо подання до Господарського суду позовної заяви майнового характеру забирає 2 % ціни позову та не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати, а також оплату вартості вашого представника, то претензія вимагає лише витрат на відправлення її контрагенту (порушнику)[3].

Згідно зі ст. 5 ГПК України: «сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою». Виходячи з положень статті, застосування даних заходів буде правом суб’єктів господарювання, а не їх обов’язком, оскільки досудове врегулювання господарських спорів є добровільним порядком, і його застосування поставлено в залежність від волі сторін спору[4].

Варто зазначити, що згідно зі ст. 6 ГПК України досудове врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою претензією, яка надсилається рекомендованим або цінним листом або вручається під розписку. Частина 2 даної статті закріплює положення, що підприємства та організації, чиї права та законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів, звертаються до нього з письмовою претензією[4].

Таким чином, досудове врегулювання господарських спорів полягає в тому, що сторони самостійно застосовують заходи, спрямовані на вирішення існуючого між ними спору до моменту вступу в правовідносини з судом, шляхом подання претензії контрагенту, який порушив умови договору.

Варто зазначити, що в ч. 3 ст. 5 ГПК України зазначається вичерпний перелік спорів, на які не поширюється порядок досудового врегулювання і в цих випадках сторони не можуть обумовити в договорі можливість його застосування. До цього переліку входять:

- спори про визнання договорів недійсними;

- спори про визнання недійсними актів державних та інших органів підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій;

- спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями;

- спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ;

- спори про звернення стягнення на заставлене майно[4].

Отже, інститут досудового врегулювання господарських спорів є правовим засобом, який дозволяє кредиторові захистити порушені майнові права без втручання суду. Завдяки йому суди розвантажуються від необхідності вирішення нескладних справ на незначні суми. Визнання судами стадії досудового врегулювання господарських спорів не суперечить чинному законодавству і не порушує права суб’єктів господарювання. Тому практику позасудового вирішення спору шляхом подання претензії та реальному її розгляду потрібно розвивати та використовувати.

Література:

1. Господарське процесуальне право // І. А. Балюк: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2002. – 224 с.

2. Господарське процесуальне право України. Підручник // За заг. ред. В. Д. Чернадчука, В. В. Сухоноса, В П. Нагребельного

та ін. – Суми: Університетська книга. – 2006. – 331 с.

3. Дунайло Т. C. Претензійна пастка // Юридична газета. – № 12 (24). – 25 июня 2004 г.

4. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. –

Ст. 5. – Ч. 1.