Підстави звільнення від доказування в адміністративному судочинстві

Гуренко Ю.Г., студентка

Науковий керівник:

Лютиков П.С., д.ю.н., доцент

Запорізький національний університет

Доказове право є поліінститутом, який слугує базовим сегментом усіх процесуальних наук, предметом яких є розгляд і вирішення індивідуальних справ в усіх сферах суспільного життя [1]. 

Саме доказування в адміністративному судочинстві слід визначати як логічну діяльність з виявлення, витребування, збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів, їх процесуальних джерел адміністративним судом та учасниками адміністративної справи, спрямовану на встановлення фактичних обставин публічно-правового спору, прав та обов’язків учасників спірних правовідносин, необхідних для правильного вирішення справи.

З метою чіткого регулювання доказової діяльності необхідно окреслити коло підстав звільнення від доказування.

Питанням доказової діяльності та підстав звільнення від доказування в адміністративному судочинстві приділяли увагу такі вчені, як В. С. Анохін, Д. Н. Бахрах, В. М. Бевзенко, Ю. П. Битяк, Л. Р. Біла-Тіунова, Є. Ф. Демський, Є. В. Додін, С. В. Ківалов, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк О. В. Кузьменко, Р. С. Мельник, Ю. С. Педько та ін.

Головним завданням суду при розгляді й вирішенні справи є з’ясування дійсних взаємовідносин сторін і захист порушеного або оспорюваного права. Таке з’ясування можливе тільки шляхом дослідження і оцінки доказів по справі, які надаються сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі. Отже, сторони й інші особи подають докази, а суд забезпечує їх дослідження за участю сторін. Таку діяльність називають доказуванням.

Відповідно до ч. 1 ст. 138 КАС України предметом доказування є обставини (факти), якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Властивості доказів поділяються за певними ознаками: (а) належність і допустимість; (б) достовірність і достатність. Належність полягає у взаємозв’язку доказів із обставинами, що підлягають установленню й мають значення як для вирішення справи, так і для здійснення проміжних процесуальних дій. Допустимість – це проголошені законодавством вимоги, що обмежують використання конкретних засобів доказування або закріплюють обов’язковість їх застосування при встановленні конкретних фактичних обставин справи. Достовірність доказів – це їх істинність, а достатність вирішує питання про можливість на підставі зібраних по конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, що належать до предмета доказування, про права й обов’язки сторін. Суд не повинен брати до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування по справі, а саме обставини: (а) преюдиційні, (б) визнані судом загальновідомими, (в) безспірні.

Преюдиційні обставини. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАСУ обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній, господарській справі, що набрало законної сили, не доводяться при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Частина 4 ст. 72 КАСУ передбачає, що вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. Преюдиціальні факти містять суб’єктивний (коли у справі беруть участь одні й ті самі особи) та об’єктивний критерій (факти, які раніше встановлені рішенням або вироком суду), їх існування має передбачити суд, доки не буде доведено наступне [2, с. 15].

Наявність судового рішення, яке набрало законної сили у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, є підставою для відмови у відкритті провадження, а якщо провадження було відкрито, то воно підлягає закриттю. Це правило випливає з конституційного принципу обов’язковості судового рішення (ст. 129 Конституції України) [3].

Обставинами, що визнані судом загальновідомими (ч. 2 ст. 72 КАСУ), вважаються такі, що відомі широкому колу осіб, у тому числі й судді. Такі обставини можна класифікувати за:

1) рівнем відомості,вони ж в свою чергу поділяються на : світові та регіональні;

2) характером впливу, поділяються на природні явища та архітектурні особливості;

3)властивостями предметів, поділяються на фізичні, хімічні та технологічні.

Обставини можуть бути визнані загальновідомими, якщо вони відомі широкому загалу (людству, населенню держави, регіону, територіальній громаді) і водночас судді. Обізнаність судді про такі обставини залежить від рівня поінформованості суспільства про певний факт. Якщо суддя особисто не знає про певну загальновідому обставину, то він може звернутися до достовірних джерел (наукових праць, енциклопедій, осіб, обізнаних з певного питання). Для визнання факту загальновідомим неважливо, чи є він всесвітньо відомим, чи відомий лише у конкретному регіоні країни. Багатоманітність існування таких обставин унеможливлює їх консолідацію та окреслення у законодавстві. Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані такими судом. 

Крім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), а й усьому складу суду, який розглядає справу. Близькими до загальновідомих фактів є й так звані ноторні, тобто ті факти, які ніким не оспорюються (наприклад, щодо дня тижня) [4, с. 207].

Безспірні обставини, тобто ті, стосовно яких в осіб, які беруть участь у справі, не виникає суперечок і в суду не викликає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (ч. 3 ст. 72 КАСУ). Виходячи з принципу змагальності, особам, які беруть участь у справі, не потрібно подавати доказів на підтвердження обставин, які не оспорюються. Це можливо за таких умов, якщо проти того, щоб не доказувати безспірну обставину, не заперечують сторони, та в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Із вищенаведеного можна зробити висновок, що в адміністративному судочинстві виокремлюють підстави, які не підлягають доказуванню: (1) преюдиційні обставини, тобто ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили; (2) обставинами, що визнані судом загальновідомими, тобто ті, що відомі широкому колу осіб, у тому числі й судді; (3) безспірні обставини, тобто ті, стосовно яких в осіб, які беруть участь у справі, не виникає суперечок і в суду не викликає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Література:

1. Дубенко О. М. Доказування в адміністративному судочинстві в Україні : автореферат. дис. к.ю.н., 12.00.07. / О. М. Дубенко. – Х.: Б. в., 2010 с. – 19 с.

2. Звягинцева Л.М. Доказывание в судебной практике по гражданским делам / Л.М.Звягинцева, М.А. Плюхина, И.В. Решетникова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. – 288 с. 

3.Конституція України - Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

4. Власов А.А. Гражданский процесс / А.А. Власов. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд-во Юрайт, 2012. – 548 с. 

5. Кодекс адміністративного судочинства України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua.