УДК 343.01

ЩОДО РОЛІ ПОСТАНОВ ВЕРХОВНОГО СУДУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

С. С. КОВАЛЬОВА, старший викладач, Національний університет біоресурсів і природокористування України

С. Ю. КРЕПОСТНИЙ, студент І курсу магістратури юридичного факультету, Національний університет біоресурсів і природокористування України

Закон України закріплює, що суд вирішує справи на підставі Конституції України та законів України, міжнародних договорів, а також застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі і в межах повноважень, що встановлені законом.

Аналізуючи тексти законодавства, варто відмітити, що воно має велику кількість суперечностей, неясностей, труднощів щодо розуміння змісту кримінальних норм; недооцінка тих або інших вимог процесуального закону; наявність певних прогалин у процесуальному регулюванні, або ж деяких правових колізій як наслідок, це породжує труднощі в застосуванні нормативно-правових актів. Такий стан речей обумовлює необхідність забезпеченості однаковості у застосуванні всіма судами загальної юрисдикції нормативно-правових актів. Саме досягнення цієї мети є одним із основних завдань Верховного Суду.

Метою даного дослідження є з’ясування ролі, місця в системі джерел права та правової природи Постанов Пленуму Верховного Суду, якою є необхідність їх прийняття та який вплив мають Постанови на практику кримінального судочинства.

Питання ролі Постанов Пленуму Верховного Суду досліджували такі науковці, як: Прокопенко В. І., Карнаух Т.М., Строган А.Ю., Нор Н.В. та ін.

На сьогоднішній день відсутні однозначні висновки щодо обсягів та напрямів впливу постанов Пленуму Верховного Суду на нормотворчу та правозастосовну діяльність у кримінальному праві. У кримінально-правовій літературі зазначено, що постанови Пленуму Верховного Суду мають істотні значення для нормотворчості, однак слід зазначити, що комплексне вирішення цього питання відсутнє. А саме не визначені форми впливу постанов на формування кримінального законодавства.

Постанови Пленуму Верховного Суду – це письмове узагальнення практики застосування матеріального і процесуального закону метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ, що приймається відкритим голосуванням більшістю голосів Пленуму.

Слід зазначити, що Пленум Верховного Суду не є правотворчим органом, а отже за своїми повноваженнями не вправі змінювати або доповнювати норми права. Тому всі роз’яснення ВС повинні здійснюватися тільки в межах обсягу чинних норм права та їх змісту.

Дана діяльність Верховного Суду має складний характер і включає вирішення різних – як правових, так і неправових (зокрема організаційно-технічних, методичних) питань. Але не підлягає сумніву, що з’ясування матеріально-правових питань (про зміст і розуміння норм права) є головним напрямом такої діяльності. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду, що містяться у його постановах, спрямовані, насамперед, на забезпечення знання і дотримання законодавства, зокрема норм кримінального права, про що згадано у відповідних постановах. Крім того, на забезпечення відповідного розуміння норми права, надання чіткості й конкретності думці законодавця, вираженій у цій нормі, що без сумніву полегшує процес її застосування і усуває її помилкове розуміння. З допомогою цих роз’яснень Верховний Суд впливає на формування відповідної судової практики. Саме цим визначається цінність і значимість роз’яснень, що містяться в постановах Пленуму Верховного Суду як особливого правового феномена.

Роз’яснення з питань застосування законодавства здійснюється Верховним Судом з метою забезпечення:

· однаковості судової практики;

· системності застосування законодавства судами загальної юрисдикції;

· пріоритетності реалізації у судовому правозастосуванні правових засад.

Але поряд із законодавчо закріпленими повноваження Верховного Суду давати роз’яснення відсутній законодавчо закріплений обов’язок судів враховувати ці роз’яснення під час здійснення правосуддя. Однак варто зазначити, що постанови Пленуму Верховного Суду формально не будучи обов’язковими, фактично виконують роль орієнтира у правозастосуванні. Варто сказати, що в ч.5 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»[5] сказано, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Слід відмітити, що в результаті узагальнень судової практики Пленум ВС у постановах формулює правоположення – концентровані вирази юридичної практики. А отже це дає змогу компенсувати відставання норм права від розвитку суспільних відносин. Як на нашу думку, зважене використання Постанов Пленуму Верховного Суду зможе забезпечити відновлення справедливості та зміцнення законності.

Єдність правозастосовчої практики можлива й завдяки роз’ясненням рекомендаційного характеру, якщо вони надходять від найвищого судового органу держави. Враховуючи авторитетність Верховного Суду, що пов’язана з найвищою професійною кваліфікацією і практичним досвідом його суддів, як і особливим порядком підготовки, обговорення і прийняття постанов Пленуму Верховного Суду, є всі підстави вважати, що сформульовані в них її правороз’яснювальні та організаційно-методичні положення сприймаються судами всіх ланок беззаперечно. Тож позиція Верховного Суду щодо правозастосування, виражена у постановах його Пленуму, має безумовний авторитет для нижчих судів. Її дотримання і врахування під час вирішення конкретних справ ґрунтується не на примусі, як способі правового впливу, а на переконливості, що вони відповідають закону [3].

Слід визнати, що внаслідок узагальнень судової практики Пленум Верховного Суду у своїх постановах щодо застосування законодавства формулює правоположення, для яких притаманний певний ступінь узагальненості та фактичної обов’язковості. роз’яснення Верховного Суду, що містяться у постановах його Пленуму, не є нормовстановлюючими правовими актами і безпосереднім правозастосуванням, а радше засобом впливу на його розвиток. З допомогою цих роз’яснень вищий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції формує і корегує судову практику, а їх врахування суб’єктами процесу ґрунтується на переконанні не лише їхньої доцільності, а й відповідності до закону.

Вітчизняний науковець О.В. Капліна вважає судовим прецедентом у кримінальному процесі тільки судову практику вищої судової інстанції, що виражене у постановах Пленуму Верховного Суду рішеннях у конкретних справах Верховного Суду, а саме: ухвалах колегії суддів Судової палати у кримінальних справах, винесених ними під час провадження по перегляду вироків, постанов і ухвал судів в апеляційному порядку, а також при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження. При цьому обов’язковою умовою визнання прецедентності судової практики є її публікація в офіційному друкованому органі Верховного Суду [4, с. 91, 102].

При розслідуванні кримінальних проваджень слідчі, як правило, беззаперечно слідують вимогам постанов Пленуму ВС. Можна зробити висновок, що фактично вже зроблений перший крок на шляху визнання та впровадження у систему джерел українського права судових прецедентів, а саме окремої Постанови Пленуму Верховного Суду.

Постанови Пленуму ВС не можуть входити до системи джерел права України. Водночас, вони слугують фактичним орієнтиром як для суддів, так і для інших суб’єктів-учасників правовідносин. У них містяться правоположення – концентровані вислови юридичної практики, фактичне застосування яких забезпечується повноваженнями вищої судової інстанції скасовувати рішення судів, які свідчать про неоднакове застосування законодавства судами касаційної інстанції [2].

Суд має право відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів. На нашу думку, так як дані Постанови ВС мають дорадчий характер це надає змогу судам нижчих ланок не використовувати їх під час вирішення судових проваджень та прийняття рішення, якщо суд впевнений у правильності свого розуміння даної норми права, а роз’яснення Пленуму ВС не відповідає чинному законодавству. Отже, постанови Пленуму Верховного Суду не є нормативними актами. Вони роз'яснюють порядок застосування закону і забезпечують єдність його застосування. Крім того, Пленум Верховного Суду виробляє правоположення, що конкретизують, роз'яснюють умови правильного застосування закону. Слід відрізняти норми права від зазначених правоположень. Правоположення роз'яснювального характеру взагалі не можуть застосовуватися самостійно у відриві від правової норми, а норми права можуть діяти самостійно без всяких допоміжних правоположень.

Також, варто сказати, що в умовах судової реформи, яка проводиться в даний період в Україні, значимість Постанов Пленуму Верховного Суду, матиме важливе значення для новообраних суддів, які вперше займатимуть дану посаду і професійних навичок ще не набули. Тому Пленум ВС повинен на початкових етапах даної реформи проявити високий професіоналізм та допомогти новообраним суддям в питаннях які ще не були роз’яснені, аби судові провадження були розглянуті на відповідному рівні.

Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо, що Постанови Пленуму ВС – це різновид офіційних роз’яснень чинного законодавства, які не мають формально обов’язкової мети, тому що це б заперечувало Конституційній нормі про розподіл влад, формально наділяло Пленум ВС законотворчими повноваженнями, та підривало ідею незалежності судів і суддів та підпорядковування їх лише Конституції й Закону.

Проаналізувавши постанови Пленуму Верховного Суду можна дійти висновку, що ці акти правосуддя можна визнати джерелом права лише «de-facto», а «de-jure» цього зробити неможливо, адже суперечитиме Конституції, оскільки для впровадження в Україні прецедентного права, що по суті і несуть в собі Постанови Пленуму ВС, слід вдосконалити діяльність Верховного Суду і запозичити досвід країн англосаксонської системи права з урахуванням національних правових традицій.

Разом з тим, варто зазначити, що необхідність у прийнятті Постанов Пленуму ВС виникає:

- при колізії норм кримінального закону між собою і норм іншого нормативного правового акта;

- при колізії в нормативно-правових актах, що мають відношення до кримінальних норм із змішаною протиправністю;

- при використанні оціночних понять;

- при вирішенні питань пов’язаних з відмежуванням злочинних діянь і діянь, що не є злочинними, саме це вказує на те, що потреба у поясненнях у постановах Пленуму Верховного Суду виникає постійно [1, с. 15].

Список літератури:

1. Строган А. Ю. Висвітлення окремих питань і проблем складу злочину в постановах Пленуму ВСУ // Адвокат. – 2007 р. - №9. – с. 15-18

2. Карнаух Т.М. Постанови Пленуму Верховного Суду України: правова природа та місце в системі джерел права [Електронний ресурс.] – Режим доступу: http://www.ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/2482

3. Правова природа Постанов Пленуму Верховного Суду України та їх роль в механізми кримінально-процесуального регулювання [Електронний ресурс.] – Режим доступу: http://adhdportal.com/book_2042_chapter_91_PRAVOVA_PRIRODA_POSTANOV_PLENUMU_VERKHOVNOGO_SUDU_UKRANI_TA_KH_ROL_VMEKHANZM_KRIMNALNO-PROESUALNOGO_REGULJUVANNJA.html

4. Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-процесуального права : [монографія] / Капліна О. В. – X. : Право. – 296 с.

5. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2016, № 31, ст.545