Право/13.Международное право

Студентка: Бутчана Владислава Віталіївна
Науковий керівник: д.ю.н., професор Віхляєв Михайло Юрійович
Запорізький національний університет, Україна

Анексія Кримського півострова у відношенні до принципів міжнародного правопорядку

Одним з основоположних у міжнародному праві є право на самовизначення, яке забезпечує демократичний розвиток держав та безпосередньо пов’язане з такими правовими категоріями як суверенітет та територіальна цілісність. Самовизначення у міжнародному праві розуміється, як юридичне право «спільноти» набувати певного ступеня автономії від суверена [1, c. 369 – 382].

Починаючи від 1945 року світові стало зрозуміло, що кордони держав не повинні бути об’єктом насильницької зміни з боку інших держав. Тим не менше, збройним вторгненням з позиції сепаратистських рухів Росія відроджує давно поховані історичні претензії та реалізує їх з допомогою зброї.

У лютому-березні 2014 р. відбулась безпрецедентна не лише для україно-російських двосторонніх відносин, а й для післявоєнного світового порядку загалом подія – окупація Росією частини території України, яка згодом трансформувалась у незаконну анексію. 

Механізм маріонеткового уряду, який і раніше успішно використовували росіяни в Південній Осетії, Абхазії та Придністров’ї надав можливість анексувати Крим. Дії Російської Федерації стали брутальним порушенням усіх основних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Гельсінкському заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р., на яких базується сучасний світовий порядок:

– принципу незастосування сили та загрози силою (анексія Криму відбулась із використанням військ, про що прямо заявляв і В. Путін);

– принципу вирішення міжнародних суперечок мирними засобами (РФ, висуваючи претензії Україні щодо нібито утисків російськомовного населення Криму, взагалі нічого не робила для вирішення відповідних проблем, хоч і удаваних, шляхом переговорів);

– принципу невтручання у справи, що входять у внутрішню компетенцію держав (Росія нахабно втручалась у відносини між центральною владою України та владою і населенням Криму);

– принципу співробітництва (РФ відмовилась від будь-якого співробітництва щодо проблем, які її нібито хвилювали);

– принципу рівноправності й самовизначення народів (військова окупація півострова та організація «референдуму» в таких умовах стали брутальним порушенням цього принципу);

– принципу суверенної рівності держав (анексія частини території суверенної держави являє собою грубе порушення цього принципу);

– принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань (анексією Криму порушено зобов’язання перед Україною, що містяться в Будапештському меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р. [2, c. 123], Договорі про дружбу та співробітництво між Російською Федерацією та Україною [3, c. 518], договорах щодо базування Чорноморського флоту РФ на території України 1997 р. [4; с. 18], Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон 2003 р.) [5, c. 293];

– принципу територіальної цілісності держав (агресією, яка мала своїм наслідком окупацію та незаконну анексію частини території суверенної держави, Росія порушила територіальну цілісність України і протиставила її власним геополітичним інтересам);

– принципу поваги прав людини й основних свобод (численні порушення прав і свобод людини у Криму, що відбулись у процесі та після анексії, найбільш показними з яких є переслідування кримських татар та інших громадян України, які не підтримали російської окупації та анексії).

Події в АР Крим, починаючи з 20 лютого, як дати початку «звільнення Криму», потім захоплення ВР Криму, рішення Ради Федерації РФ від 1 березня про дозвіл на застосування ЗС РФ на території України, проведення 16 березня псевдо референдуму про статус Криму показують, що це був завершальний етап зусиль РФ по окупації Криму, який тривав всі роки незалежності України і має такі видимі етапи, як «Тузла» в 2003 р., російсько-грузинська війна 2008 року та «харківські домовленості» 2010 р.

Дії Російської Федерації стали фактичним оголошенням того, що вона сповідує примат сили в міжнародних відносинах (декларування протилежної правової позиції не має значення, оскільки суперечить реальним вчинкам). Це, знову ж таки, є руйнівним для системи міжнародної безпеки й украй негативним прикладом, що впливатиме на всі без винятку держав – і ті, що є більш потужними та потенційно можуть диктувати свою волю, передусім сусіднім державам, і більш слабкі – ті, права яких передусім захищаються міжнародно-правовими нормами. 

Агресія РФ проти України стала викликом і для Європейського Союзу. Адже, у підсумку, анексія Росією Кримського півострова стає дедалі болісною для ЄС, адже виявляються внутрішні суперечності між його членами: більш залежні від РФ не продемонстрували належної підтримки України як держави, що зіткнулась із зовнішньою агресією. Економічні чинники взяли гору над відданістю принципам міжнародного права, що в перспективі може негативно позначитись на самому Євросоюзі. Урешті-решт, у зв’язку із діями Росії щодо Криму було ухвалено достатньо слабкі санкції першого рівня, що певною мірою спонукало російське керівництво до продовження агресії – уже у Східній Україні.

Отже, агресія Російської Федерації проти України, яка розпочалась з окупації та незаконної анексії Криму, матиме незворотні наслідки для всього міжнародного співтовариства. Росія створила небезпечний прецедент, за якого суперечності можуть вирішуватися не з огляду на справедливість та право, а базуючись на викривлених правових нормах і силі. Загалом, дії Росії не можуть бути проігноровані міжнародним співтовариством, і лише рішуча відповідь на них може унеможливити їхнє повторення й подальше руйнування основ світового порядку.

Анексія Криму має негативні наслідки не лише для практики, а й для науки міжнародного права. Пропагандистський характер сучасної російської науки міжнародного права, на жаль, шкодить її розвитку в інших державах, особливо пострадянського простору.

Література:

1. Gruda Z. Some Key Principles for a Lasting Solution of the Status of Kosova: Uti Possedetis, The Ethnic Principle, and Self-Determination / Zejnullah Gruda. // Chicago-Kent Law Review. – 2005. – № 80. – р. 353 – 367

2. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 13.

3. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.1997 р. // Офіційний вісник України. – 04.06.1999. – № 20.

4. Угода між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України // Дипломатический вестник МИД Российской Федерации. – Август 1997. – № 8.

5. Угода між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28.05.1997 р. // Дипломатический вестник МИД Российской Федерации. – 1997. – № 8.

6. Договір між Україною і Російською Федерацією про україно-російський державний кордон від 28.01.2003 р. // Офіцій- ний вісник України. – 18.06.2004. – № 22.

7. Рішення Ради Глав Держав Співдружності Незалежних Держав (укр/рос) від 21.12.1991 р. // Верховна Рада Украї- ни. Офіційний інтернет-портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/997_217.