Студентка Асадова Е.С.

Науковий керівник: Лютіков П.С., д.ю.н., професор

Запорізький національний університет, Україна

Правова природа мирової угоди в господарському процесі України з огляду на зарубіжний досвід

За сучасних умов здійснення підприємницьких відносин неминуче виникає конфлікт інтересів їх учасників, що породжує нові проблеми та вимоги оперативності, професійності у захисті цивільних і господарських прав суб’єктів господарювання. Тому одночасно з державним регулюванням цих проблем, необхідною умовою створення ефективної системи захисту порушених, невизначених або оспорюваних суб’єктивних прав, свобод та інтересів юридичних і фізичних осіб є розвиток альтернативних способів вирішення спорів [1, с. 6].

Постійно зростаюча кількість звернень громадян та організацій до господарських судів, підвищення кількості справ, що розглядаються одним суддею негативно позначаються на якості правосуддя, і тому спричиняють за собою необхідність в інтенсивнішому застосуванні інститутів, здатних зменшити навантаження на судову систему. Досвід зарубіжних країн дозволяє стверджувати, що процедури примирення в змозі зіграти одну з ключових ролей в цьому процесі.

У Рекомендації № R (86)12 Комітету міністрів державам-членам Ради Європи від 16 вересня 1986 р. відносно заходів по недопущенню і скороченню надмірного робочого навантаження на суди пропонується сприяти примиренню сторін як поза судовою системою, так і до або в ході судового розгляду.

Отже, наразі постає проблема стимулювання сторін до укладення мирової угоди. Адже мирова угода заслуговує більш широкого застосування, що викликано потребами сучасної економічної системи. На сьогодні не повністю відображено весь спектр існуючих особливостей даного правового інституту, що вказує про необхідність додаткових досліджень в цьому напрямі.

Поняттю, сутності мирової угоди була приділена увага з боку Є.В. Васьковського, Г. Денбурга, Г.Ф. Шершеневича тощо. За радянських часів інститут мирової угоди досліджувався М.А. Гурвичем, П.Ф. Єлісейкіним, I.Г.  Побірченком та багатьма іншими вченими. У сучасний період безперечно вагоме значення мають праці О.А. Беляневич, О.Г. Бортнік, О.П. Подцерковного, Л. С. Феденяк тощо. Серед сучасних зарубіжних досліджень мирової угоди як правового інституту заслуговують на увагу монографії російської вченої М.О.  Рожкової.

Концепція примирення сторін ґрунтується на положенні про те, що воно (примирення) можливе лише з позиції інтересу, а не права і тим більше сили [2, с. 11]. Соціальним завданням правосуддя має бути прагнення до вирішення конфлікту, що повинне спиратися на природу цього конфлікту, його особливості і суб'єктний склад, що є ключовими для його вирішення, важливу складову в якій займає таке правове явище, як примирення сторін [2, с. 10].

Процедури примирення можна визначити як законну і добровільну діяльність суб'єктів конфлікту, а в необхідних випадках - і третьої особи, сприяючої примиренню, спрямовану на мирне врегулювання конфлікту [3, с. 13].

Поняття мирової угоди у господарському процесі є визначеним на законодавчому рівні тільки в процедурі банкрутства. Так, відповідно до ст. 77 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мировою угодою є домовленість між боржником та кредиторами стосовно відстрочки та /або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами [4].

У юридичній літературі мировою угодою іменують укладену сторонами й затверджену судом угоду, відповідно до якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, що виник між ними. Це розпорядчий документ сторін як процесуального, так і матеріального права, оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним, а також суб’єктивним матеріальним правом і охоронюваним законом інтересом [7].

С.Я. Фурса та Є.I. Фурса радять досліджувати мирову угоду як двосторонню угоду між позивачем та відповідачем, при укладенні якої вони дійсно спочатку встановлюють свої права та обов’язки у дискусійних правовідносинах [8, с. 144].

М. О.  Рожкова, розкриває її як договір, що укладається сторонами з метою захисту своїх суб’єктивних прав, в силу якого сторони зобов’язуються надати зустрічне задоволення для недопущення виникнення (або врегулювання такого, що вже розпочався) спору між ними [9, с. 172].

Отже, погляди вчених розбігаються - одні говорять про мирову угоду як про договір, інші відстоюють позицію процесуальної правової природи мирової угоди, а треті – змішаної правової природи цього правового інституту.

Мирова угода все ж справді має як матеріально-правову, так і процесуально-правову природу. Оскільки право на врегулювання спору особистими зусиллями є елементом правоздатності суб’єктів матеріальних правовідносин, в той же час як процесуальним правом буде право сторін господарського процесу на укладення мирової угоди.

М.А. Гурвич вказує, що мирову угоду не слід іменувати процесуальним договором: вона є більш складним юридичним фактом, який засновують власне договір (як цивільно-правова угода) та елементи процесуального значення [10, с. 125].

В матеріально-правовому плані мирова угода має відповідати вимогам, встановленим господарським та цивільним законодавством. У процесуальному плані мирову угоду варто розглядати як засіб впливу на рух судового розгляду справи [11, с. 135-137].

Таким чином, мирова угода є складним правовим явищем, своєрідним матеріально-правовим способом захисту суб’єктивного права, поєднання матеріально-правової угоди і спеціально встановлених законом процесуальних дій.

Деякі питання мирової угоди в господарському процесі врегульовані ст. 78 ГПК України [6], відповідно до якої умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз’яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Вона може стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмету позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

Але, ст. 78 ГПК України не має вказівки з приводу перевірки господарським судом відповідності мирової угоди вимогам закону. Однак постанова Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування ГПК України судами першої інстанції» від 26.12.2011 р. № 18 у п. 3.19 вказує, що господарський суд не повинен затверджувати мирову угоду, якщо вона не відповідає закону, або за своїм змістом вона є такою, що не може бути виконана у відповідності з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору. Мирова угода не може вирішувати питання про права і обов’язки сторін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися прав і обов’язків інших юридичних чи фізичних осіб, які не беруть участі у справі або, хоча й беруть таку участь, але не є учасниками мирової угоди. Її укладення неможливе і в тих випадках, коли ті чи інші відносини однозначно врегульовані законом і не можуть змінюватись волевиявленням сторін [12].

Відповідно до положень ГПК України та ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мирова угода в господарському процесі може бути укладена: до вирішення справи по суті, в процесі виконання судового рішення, на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

  Правова позиція щодо неможливості укладання мирової угоди після вирішення справи по суті чітко відображена в п. 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.10.2006 року № 01-8/2351. Так, ВГСУ зазначив, що затвердження апеляційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами в процесі апеляційного провадження, не є можливим, оскільки це потягло б за собою скасування рішення місцевого господарського суду з відповідної справи, що допускається виключно з підстав, передбачених статтею 104 ГПК України. По суті, зазначене також стосується і касаційного провадження, адже ст. 111-10 ГПК України не передбачає серед підстав для скасування рішень попередніх інстанцій укладення мирової угоди [17].

 Зауважимо, в цивільному процесі передбачена можливість укладання мирової угоди як на стадії апеляційного, так і на стадії касаційного провадження відповідно до ст. ст. 306, 334 ЦПК України.

Відповідно це є прогалиною в господарському процесуальному законодавстві, яка, як вважають деякі правники, звужує можливість реалізації прав сторін на припинення спору та укладення мирової угоди. А отже, процедура укладення мирової угоди в господарському процесі має бути удосконалена, а саме шляхом внесення відповідних змін до ГПК України, які закріплять права сторін на укладання таких угод під час апеляційного та касаційного провадження, що надасть можливість повною мірою сторонам у спорі реалізувати свої права.

Мирова угода містить певні умови щодо виконання сторонами зобов’язань. Ці умови мають бути чітко викладені з метою запобігання непорозумінь при їх виконанні у майбутньому. Так в юридичній літературі наголошується, що суд повинен звернути особливу увагу на чіткість і зрозумілість умов мирової угоди з тим, щоб вони не створювали спорів при їх виконанні [7].

Мирова угода повинна бути затверджена господарським судом, про що виноситься ухвала, яка одночасно припиняє провадження у справі.

Розглянемо з цього приводу досвід Німеччини. Так § 160  ЦПК Німеччини визначає, що про укладення мирової угоди має зазначатися у протоколі судового засідання. При цьому для укладення мирової угоди необхідна наявність певних передумов: 1) дотримання вимог, передбачених цивільним процесуальним правом для вчинення процесуальних дій, а також вимоги, що пред’являються матеріальним правом для укладення цивільно-правової угоди; 2) мирова угода повинна бути укладена в суді під час розгляду спору; 3) мирова угода укладається лише за згодою сторін; 4) вона може включати тільки ту частину предмета спору, щодо якої сторони розпорядилися [13, с. 317]. Отже, в процедурі укладення мирової угоди німецьке законодавство не вимагає взагалі визнання її судом.

У нинішньому західному праві панують зовсім інші думки на роль і місце юрисдикції в урегулюванні правових конфліктів. Більше того, інколи саме законодавство (як це відбувається в США) наказує судді бути ініціатором примирення сторін. У ході переговорів (так зване pre-trial settlement), за участі судді та представників сторін, становище судді вимагає від нього стежити за тим, щоб домовленості розгорталися в межах закону й не суперечили йому. Моральні засади дотримуються тим суддею, який докладає зусилля стосовно погоджування інтересів сторін, не віддаючи привілеї жодній з них. Як результат –претензії сторін іноді вдається зменшити повідомленням про фактичні строки розгляду справ, про обставини, від яких залежать можливості сторін, про процедури виконання судових рішень, про правила, що допускають за мотивами розумності зменшити розмір штрафів і компенсації шкоди [14, с. 72].

У Франції, Іспанії й Голландії до прав судді входить обов’язок радити сторонам мирне вирішення спору на будь-якій стадії розгляду справи. Причому характерно, що така спроба може бути зроблена без якихось особливих застережень у будь-який час і місці, якщо суддя вважатиме це зручним. У комерційному законодавстві Нідерландів передбачено норму, згідно з якою суддя у всіх випадках, у будь-якій справі й стадії, вважаючи, що є можливість вирішити справу дружелюбною угодою, може за клопотанням однієї чи обох сторін або з обов'язку служби наказати з'явитися до нього сторонам особисто або їх представникам в означений день і годину, щоб спробувати об'єднати їх точки зору [15, с. 82].

У статті 138 Арбітражного процесуального кодексу РФ сказано, що «арбітражний суд приймає заходи для примирення сторін, сприяє їм у врегулюванні спору» [16, с. 58].

Огляд зарубіжного законодавчого, практичного досвіду та стандартів відправлення правосуддя по комерційних справах дозволяє прийти до висновку, що ініціативна роль суду в пошуках і знаходженні компромісу між сторонами не тільки не знижує значення принципу диспозитивності, а, навпаки, повністю відповідає всьому обрису господарського судочинства, що характеризується веденням переговорів, спробами знайти такі форми взаємовідносин, які б гармонізували інтереси учасників підприємницьких відносин.

Тож, для швидкого мирного врегулювання господарських спорів в нашій країні, гармонізації інтересів учасників господарських правовідносин варто сприяти широкому застосуванню такого правового механізму як мирова угода. Для цього необхідним є доопрацювання норм ГПК України в даній сфері, з огляду на те, що процедура застосування мирової угоди не повністю врегульована нашим господарським процесуальним законодавством. Наприклад, відсутній чіткий порядок укладення і примусового виконання умов мирової угоди, не передбачена можливість її зміни чи розірвання, не достатньо врегульовано питання істотних умов угоди. Тому, на даному етапі, не є поширеним її застосування в господарському процесі.

Література:

1. А. Гаврилішин, В. Козирєва Альтернативні способи вирішення господарських спорів / Науково-практичний юридичний журнал Підприємництво, господарство і право № 3 2010р. (171) С. 161.

2. Кузбагаров А.Н. Примирение сторон по конфликтам частноправового характера: Дис. д-ра юрид.наук, 12.00.15 Гражданский процесс; арбитражный процесс. - Санкт-Петербург, 2006. - 359 с.

3. Колясникова Ю.С. Примирительные процедуры в арбитражном процессе: Дис. канд. юрид. наук, 12.00.15 Гражданский процесс; арбитражный процесс. - Екатеринбург, 2009. - 240 с.

4. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 31, ст. 440.

5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40‑44. – Cт. 356.

6. Господарський процесуальний кодекс України вiд 06 листопада 1991 р. № 1798-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.

7. Фединяк Л. Мирова угода як спосіб врегулювання цивільно-правових спорів: окремі питання / Л. Фединяк // Право України. – 2003. – № 4. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //pravoznavec.com.ua /period/chapter /2/25/881

8. Фурса С.Я. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар: у 2 т. / С.Я. Фурса, Є.I. Фурса, С.В. Щербак; за заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Фурса С. Я.; КНТ, 2007. – 1088 с.

9. Рожкова М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права / М. А. Рожкова. – М.: Ста- тут, 2003. – 400 с.

10. Советский гражданский процесс / под ред. М.А. Гурвича. – М.: Высшая школа, 1975. – 399 с.

11. Беляневич О.А. Процесуальні аспекти укладення мирової угоди в господарському суді / О.А. Беляневич // Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 2. – С. 135-139.

12. Про деякі питання практики застосування ГПК України судами першої інстанції: постанова Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18.

13. Гражданский процесс зарубежных стран / С.А. Алехина, А.Г. Давтян, М.Э. Мирзоян, В.Ю. Кулакова. – М.: Велби, Проспект, 2008. – 480 с.

14. Пашин С.А. Состязательный уголовный процесс: моногр. / С.А. Пашин. – М.: Р. Валент, 2006. – 200 с.

15. Турышева Н.В. Примирительные процедуры и мировое соглашение в гражданском процессе зарубежных стран / Н.В. Турышева // Вест. МГУ. – Сер. 11: «Право». – 1996. – № 3. – С. 74-84.

16. Арбитражный процессуальный кодекс РФ. – М.: Эксмо, 2010. – 176 с.

17. Інформаційний лист Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в першому півріччі 2006 року // Вищий Господарський Суд України, 20.10.2006, N 01-8/2351