Право/1. История государства и права

Студентка: Бутчана Владислава Віталіївна
Науковий керівник: д.ю.н., професор Удовика Лариса Григорівна
Запорізький національний університет, Україна

Модернізація державного управління в умовах глобальної інтеграції

Модернізація є важливим показником розвитку держави, рівня життєдіяльності громадян, а відповідно і важливою передумовою демократичної, соціальної, політичної й культурної організації суспільства, якою і виступає Україна.

Сучасні глобалізаційні процеси набули особливої інтенсивності та оформились у достатньо чіткі інституційні правові форми модернізації в різних сферах суспільного життя країни. Однією з умов реалізації сучасної глобалізації є модернізація, яка закономірно розглядається як інтернаціональний процес та один із варіантів суспільного розвитку, що приводить до вдосконалення та накопичення позитивних кількісних і якісних змін у розвитку певного явища [1, с. 15].

На нашу думку, одним із факторів, який спричиняє необхідність модернізації, є нерівні умови розвитку держав у сучасних глобалізаційних процесах. Модернізація є тим засобом, який може оптимізувати функціонування та розвиток державами.

Саме тому, модернізація є вкрай необхідною, оскільки передбачає «підтягування» окремих держав до найвищих стандартів розвитку (економічних, політичних, інформаційних, військових тощо), вона фактично сприяє подоланню певної нерівності та відсталості, яка спостерігається у розвитку між державами.

Розуміння сутності модернізації не може зводитись до тотожного запозичення досвіду розвитку одних держав у інших, оскільки в першу чергу вона передбачає «озброєння» позитивним потенціалом функціонування своїх власних традицій та інститутів і жодною мірою не означає відмову від власних цивілізаційно-культурних ідентичностей. Запозичення потенціалу функціонування інших держав буде ефективним лише в тому випадку, якщо в результаті утворяться симбіозні форми, які не ламатимуть цивілізаційно-культурну ідентичність. У протилежному випадку, модернізація може набувати насильницьких форм та згубно відбиватися на розвитку та правовій системі держави.

Слід зазначити, що постійне "осучаснення" - це об'єктивний цивілізаційний процес, що природно призводить до різних форм протистояння - непорозуміння, традиціоналізму, квапливості та боротьби з їх наслідками - відставанням, посиленням зовнішньої залежності, застоєм та кризами. Саме за таких причин модернізація зазвичай здійснюється частково й нерівномірно, оновлюються лише окремі соціальні та політичні інститути, сфери промисловості й виробництва, завдання та ідеології, а також й суспільні настрої, що є не менш важливим у цьому складному процесі.

На думку Дж.Раггі, в умовах глобальної модернізації "формуються спеціальні альянси, які використовують свою силу та свій вплив для врегулювання суперечностей та відстоювання своїх переваг у світі" [2, с. 17].

Досліджуючи особливості реалізації модернізації державного управління, цілком виправдано розглядати її не лише як зовнішнє перетворення, але і як внутрішнє, оскільки її основною метою є саме перетворення людських взаємовідносин. Адже все частіше сьогодні йдеться про формування особливого типу людини, не здатної зрозуміти доцільність модернізації. Усе це вказує на доцільність активізації людинотворчого фактора в сучасних глобалізаційно-модернізаційних умовах, розуміння можливості та обов'язковості здійснення модернізації сучасного світу [3, с.51].

Цінною в цьому плані є концепція "трьох К" М.Мамардашвілі, яка фактично передбачає зміст буття людини на початку ХХІ ст., а саме:

1) світ такий, що в будь-який момент у ньому може щось відбутися тільки за участю людини;

2) людина не лише може, але й зобов'язана брати участь у побудові структури світу, тому що вона це може;

3) сьогодні очікується прихід "антропологічної катастрофи", який може призвести до загибелі цивілізації, тому людина має все зробити заради окультурення середовища, в якому вона тимчасово перебуває [3, с. 68].

Дискусійною є позиція, згідно з якою модернізація - це одна із форм наслідування західних стандартів суспільного життя, які безпосередньо можна адаптувати до загальнонаціональних традицій. Різні цивілізації мають рівнозначну цінність, історичну унікальність та самобутність, які в процесі своєї життєдіяльності доцільно зберігати та примножувати, відповідно до цього неприпустимим є видавати свої порядки за еталон і намагатись їх поширювати.

Модернізація системи державного управління в умовах глобальної інтеграції зумовлюється внутрішніми і зовнішніми факторами, відповідно до чого вона може мати як прогресивний, так і регресивний характер, оскільки може створювати належні умови для розвитку окремої держави, а також протистояти розвитку держав.

Складовими елементами модернізації виступають перебудова та пере- творення як механізми, що позначають глибокі зміни системи державного управління в умовах глобальної інтеграції. В межах окремих підходів дослідники намагались класифікувати процеси, які найбільше розкривають характер модернізації системи державного управління. Американський дослідник О.Бланшар у межах свого дослідницького підходу виокремив такі взаємопов'язані процеси, як реструктуризація та дезорганізація. Під реструктуризацією він розуміє "системну трансформацію одного із складових елементів", під дезорганізацією - процес, який характеризує порушення усталених соціально-політичних зв'язків та традиційних інституційних механізмів" [4, с. 25].

Основною проблемою в здійсненні модернізаційних процесів системи державного управління є зростаючі суперечності в її методології, оскільки тут ідеться, з одного боку, про нові цивілізаційні стандарти розвитку, яким мають відповідати держави в умовах глобальної інтеграції, а з другого - про традиціоналізм та консервативність національних систем державного управління, які цьому перешкоджають. Саме тому глобальна інтеграція має бути опосередкованим фактором трансформації, оскільки в межах їх перед державами постають вимоги глобальних законів цивілізаційного розвитку, а разом з тим вони керуються власними факторами трансформації своєї соціально-політичної та економічної сфери. У результаті цього невідповідність цивілізаційного розвитку є чітко виразною, а ресурси трансформації системи державного управління - обмеженими. Саме тому, на думку Н.Аббаньяно, основним критерієм оцінки модернізації на предмет її позивних чи негативних сторін є "гуманний розвиток - примноження добра в суспільстві, тобто те, як управління відповідає життя та його зміни загальнолюдським цінностям - моральності, справедливості, свободі, красі, істині" [5].

Виходячи з цього можна класифікувати основні складові елементи модернізації національних держав в умовах глобальної інтеграції, серед яких: соціально-економічні та політико-стратегічні перетворення; реформування системи власності; демократизація суспільно-політичного життя; децентралізація системи державного управління; реалізація принципів соціальної справедливості; забезпечення відкритості та прозорості в системі вироблення державної політики; оптимізація виборчої системи.

Саме тому сьогодні йде мова про модернізацію національних систем державного управління, яка б оминала цінності та «еталони» західного світу. Адже сам по собі вплив Заходу здатний породжувати різні форми синтезу цивілізацій та модернізацій, які не завжди можуть мати позитивний результат та навіть призводити до "феномену нової варваризації" [6, c.72]. Це все свідчить про те, що модернізація без адекватно розвинених соціальних передумов може призвести до модернізаційної утопії, яка здатна спричинити появу низки негативних факторів.

Процеси модернізації державного управління в Україні сьогодні в першу чергу пов'язуються із формуванням відкритого суспільства, яке передбачає модернізацію цінностей суспільного розвитку, що відповідали б змісту національної ідеї. В цьому плані постає питання можливості модернізації й самої національної ідеї, адже кожен історичний період розвитку вимагає формування нової національної ідеї, а не "реанімування" попередньої, здатної забезпечити формування національної ідентичності, яка може протистояти умовам насильницької модернізації.

Здійснюючи сьогодні в Україні відповідні модернізаційні проекти, слід відпрацювати певний методологічний інструментарій, який забезпечить їй можливість ефективного включення в сучасні глобалізаційні процеси шляхом відмови від так званих "вульгарних версій модернізацій" та вироблення натомість ефективної моделі внутрішньої модернізації.

З нашої точки зору, будь-яка держава має рухатись у напрямі прогресивної модернізації. З цього приводу слід чітко проаналізувати, чи завжди модернізація держави супроводжується модернізацією суспільства, оскільки держава змінюється одночасно із суспільством та під його впливом, але модернізуватись воно може іншим шляхом.

Водночас слід визнати, що модернізація є механізмом подолання відставання держави. Сьогодні відбувається входження України в європейську політику, до чого спонукає ряд зовнішніх обставин та сукупність внутрішніх факторів. Усе більш відчутним стає відставання технологічне, економічне та соціально-культурне, інформаційне, військове, проте модернізація суспільства в технологічному та соціокультурному плані не завжди включає політичну складову.

Нерідко нововведення є недостатньо підготовленими попереднім станом розвитку держави і мають виключно штучний характер. Тому значна кількість людей не охоче включаються у процеси "європеїзованої глобалізації" і не вважають себе "європеїзованою елітою", яка дотримується західних цінностей та ідеалів, у той час як основна частина населення продовжує жити в традиційному патріархальному середовищі, яке є абсолютно відмежованим від зовнішнього світу "глухою стіною".

Таким чином, модернізація являє собою інтернаціональний процес та один із варіантів суспільного розвитку в умовах глобалізації, що приводить до утвердження нової моделі взаємовідносин суспільства та держави, породжуючи в остаточному підсумку нову модель системи державного управління. При цьому однією з умов модернізації системи державного управління в Україні є розробка імперативів відкритого суспільства, які і визначають основні методологічні засади реалізації нового модернізаційного проекту суспільного розвитку, який забезпечить їй лідерство у глобалізаційних процесах.

Література:

1. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм / П. Ратленд // Мировая экономика и междунар. отношения. - 2012. - № 4. - С. 15-18.

2. Ruggie J. G. Construczzione del pace polity. Essayse on Internazionale Instituzionalizazzione / J. G. Ruggie. - 3 ed. L., - N. Y., 2010. - 324 р

3. Мамардашвили М. Как я понимаю философию / М. Мамардашвили. - М., 1992. - 311 с.

4. Blanchard O. Del economice in Post-Communismo transizzione / O. Blanchard; Universite Press: Oxford-Roma, 2001. - 325 p.

5. Колодко-Гжегож В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн / В. Колодко-Гжегож. - К. : Основні цінності, 2013. - 385 c.

6. Теория международных отношений: хрестоматия / сост., науч. ред. и коммент. П. А. Цыганкова. - М. : [б. и.], 2002. - 611 с