Еволюція теорії стратегії підприємства
Ліквідація командно-адміністративної системи управління відкрила
шлях для впровадження в Українській державі новітніх досягнень економіки й
менеджменту, накопичених у ринково розвинених країнах протягом багатьох
десятиліть, зокрема, досвіду раціональної організації функціонування й розвитку
підприємств. Стратегічний менеджмент як наукова галузь і як напрямок практичної
діяльності в різних країнах існує й еволюціонує уже півстоліття. За цей час
відповідно сформувалася й досягла певного рівня розвитку теорія стратегії
підприємства, що вирішує в єдності три завдання:
-
проведення ретроспективного аналізу й вивчення
досягнутого рівня розвитку;
-
осмислення передумов і напрямків подальшої
еволюції теорії стратегії підприємства в країні, де стратегічний менеджмент
активно впроваджується (встановлення ступеня універсальності проблем розвитку даної
науки);
-
визначення необхідності й можливостей
використання по змісту й за часом теоретичних і методичних досягнень західної
науки стратегії підприємства в умовах трансформації економіки,
України, встановлення напрямків, проблем і етапів її розвитку в специфічних
умовах.
Стратегія підприємства виникла в 1911 р., коли в Гарварді стали
викладати курс бізнесової політики.
Протягом наступних 40 років стратегія зводилася до формулювання правил,
призначених керівникам підприємств, а також принципів успіху підприємства.
Бізнес – успіх мав іноді специфічний характер, що не може розглядатися як
передумови й факторів для успіху всіх організацій.
В 50-ті роки XX в. змінювалися умови бізнесу, виникли передумови
нових методологічних орієнтації. Підприємства (насамперед закордонні)
зштовхнулися із проблемою наявності виробничих потужностей і їхньої достатності
для того, щоб протистояти експансії. Рішення керівників зводилися до
необхідності здійснення довгострокового прогнозування (як правило, на п’ять
років). Базовим елементом прогнозів була перспективна оцінка обсягів продажів
на основі экстраполяційного методу. Необхідно помітити, що в умовах
стабільності така оцінка мала практичне значення.
Умови що змінилися (розвиток
підприємств, розвинена конкуренція товарів, удосконалювання технологій)
привели до зміни умов господарювання:
сповільнилися темпи росту, загострилася
конкуренція, підсилилися диверсифікаційні процеси. У період 60 - 70
років минулого сторіччя з’явилася концепція стратегічного планування й
управління, що поклала початок появі ряду наукових праць і досліджень. Серед
перших була робота І. Ансоффа «Корпоративна стратегія» [1], що оцінюється
багатьма авторами як перша наукова праця по стратегії. І. Ансофф розробив ряд
теоретичних основ і рекомендацій для поліпшення управління розвитком
підприємства. Бажаючи бути більше ґрунтовним, І. Ансофф вивчав ситуацію
підприємства в ринку й орієнтував її майбутнє на підставі ряду систематизованих
схем і моделей (на відміну від групи Ендрю, що вивчає ситуацію або від групи
Чандлера з його описово-історичним підходом). Виходячи зі схем і моделей И.
Ансоффа, виділялися етапи прийняття й рішення стратегічно важливих для
підприємства рішень.
Маючи стратегію, підприємство може обґрунтовано будувати своє
позиціонування в жорстких умовах ринкової конкуренції. Однак, період, на який
складається стратегія, та й сам підхід до її розробки залежать від безлічі
факторів, що робить практично неможливим використання якогось одного
оптимального методу прийняття стратегічних рішень. Тому поряд з підприємствами,
які становлять стратегії свого розвитку на багато років уперед і при цьому
обґрунтовують їхніми детальними розрахунками, є чимало підприємств, які досить
часто міняють свої стратегії й діють згідно складної ситуації. Керівники таких
підприємств уважають, що сам підхід до планування стратегій спрощує реальність
і неправомірно виходить із раціональності людського й організаційного
поводження. На їхню думку, майбутнє в принципі не пізнавано, тому стратегії
повинні виникати по ходу справи, тобто диктуватися не документами, а самим
процесом розвитку [3].
Яке би визначення стратегії не використовувало підприємство в
процесі своєї діяльності, суть зводитися до формування когось циклічного
алгоритму. Це процес установлення цілей, розробки шляхів або системи планів по
їхньому досягненню, контролю реалізації процесу, коректуванню вихідних планів.
Відомий взаємозв’язок економічної стратегії підприємства й стратегічного
управління. Необхідно розуміти, що вироблення економічної стратегії
підприємства проходить у процесі стратегічного управління підприємством.
Оцінюючи етапи й елементи моделі стратегічного управління можна говорити про
те, що розробка стратегії підприємства є складовою частиною загального процесу
стратегічного управління, що включає в більшості випадків три взаємопов’язаних
етапи [2].
Етап 1. Планування стратегії (як частина стратегічного
планування), що дозволяє враховувати безліч факторів і складну комбінацію
їхнього взаємовпливу; воно заміняє інтуїтивний підхід до визначення напрямку
розвитку організації й довгострокове планування, що базується на збереженні в
майбутньому тенденцій, що виявилися в минулому.
Етап 2. Розробка програм, планів і методів реалізації стратегії,
визначення необхідних змін у структурі, культурі й ресурсах організації;
Етап 3. Контроль і оцінка виконання запланованих дій, забезпечення
відповідності між прогнозованими й реальними факторами й умовами; виявлені
відхилення є сигналом для регулювання й коректування системи планів
організації.
Таким чином, рішення визначається виникаючими обставинами, але в той же час підприємство має на увазі, що виконання рішення повинне не тільки дати відповідь на виклик з боку оточення, але й забезпечити можливість подальшої успішної реакції на зміну, які можуть відбутися в майбутньому. Ці взаємозв’язки стали основними для побудови системи стратегічного управління підприємством.
Для будь-якого підприємства, що діє в умовах
ринку, основною проблемою є забезпечення конкурентоспроможності й
безперервності розвитку. Рішенню цієї проблеми покликана допомогти система
методів стратегічного управління підприємством. Підсумком критичного огляду
еволюції стратегічного управління з’явилося виявлення взаємозв’язку між
стратегічним управлінням і стратегічним аналізом.
Можна зробити висновок про те, що основними завданнями стратегічного управління підприємством є:
1.
Визначення цілей підприємства, шляхів створення
майбутніх поколінь товарів і послуг;
2.
Вироблення таких керуючі впливи, які забезпечать
досягнення вартих перед підприємством цілей;
3.
Підготовка змінних, здатних охопити всі види діяльності підприємства, його витрати й
ресурси;
4.
Впровадження методів досягнення намічених цілей;
оцінка результатів;
5.
Коректування процесу стратегічного управління
підприємством.
Для того щоб домогтися поставлених стратегічних цілей підприємству в гнітючому числі випадків необхідно проаналізувати стратегічне виконання побудованої генеральної стратегії. А при генерації нової стратегії підприємству просто необхідно аналізувати своє стратегічне положення. Із цією метою необхідне застосування стратегічного аналізу в рамках стратегічного управління підприємством. Таким основним завданням тут буде оцінка стратегічного положення підприємства на ринку.
Список використаних джерел:
1. Ансофф, И. Нова корпоративна стратегія [Текст] / И. Ансофф. –
Спб.: Питер Кому, 1999. – 414 с.
2. Румянцева З.П. Общее управление организацией. / З.П. Румянцева // Теория и практика: Учебник ИНФРА
– М, – 2004. – 183 с.
3. Хант Дж. У. Управление людьми в компаниях. / Дж. У. Хант // Руководство для менеджера. М., – 1999. –166 с.