Олександра Портнова

Інтертекстуальна парадигма роману Т. Белімової “Вільний світ” крізь призму літературних традицій і новаторства

Дослідження традиції й наступності в літературі – один із фундаментальних напрямків літературознавства. Слово традиція в перекладі з латинської (trado, traditio) означає «передаю, передача» і, відповідно, передбачає як передавача, так і сприймача. У XX ст. одним із перших теоретиків літературної традиції став англійський критик і письменник Т.С. Еліот. У програмній статті «Традиція й індивідуальний талант» Еліот підкреслює творчу суть культурної традиції в ґенезі кожного великого твору. Традиція передбачає обов'язкову відповідальність і глибоке «почуття історії»: усвідомлення автором того, що «минуле не лише пройшло, але триває сьогодні»: «Коли створено новий художній твір, ця подія одноразово зачіпає всі твори, які йому передували» [6, с. 157]. Для створення «істинно нового» твору, за Еліотом, необхідна особлива духовна узгодженість із минулим. Дотримання традиції – це аж ніяк не «слідування стопами покоління, що безпосередньо нам передувало, і сліпа, боязка прихильність до досягнутого ними», але особливого роду «поступова й безперервна самопожертва» з боку автора, який звільняється у своєму творчому акті від властивої лише йому «індивідуальності» і живе в своєму творі «сьогоднішнім моментом минулого, усвідомлюючи не те, що померло, а те, що продовжує жити» [6, с. 158–159]. У літературознавстві минулого століття необхідність розробки категорії літературної традиції підкреслював М.М. Бахтін. Учений вважав, що «література – невід’ємна частина цілісності культури, її не можна вивчати поза цілісним контекстом культури», причому, необхідно брати до уваги «стовпові лінії розвитку літератури, що готували того чи іншого письменника, той чи інший твір у століттях (і в різних народів)»[1, с. 350, 364].

Відмінними властивостями традиції вчені вважають історичність і лінійність [3, с. 30–31]. Поняття традиції співвідноситься також з категоріями цілісності та безперервності: тут важливо не тільки наявність тих, хто передає і сприймає, а й характер відношень між ними. Для сприймача традиції позиція передавача завжди є авторитетною, ціннісною, хоча не єдино правильною і підлягає зміні й розвитку.

Традиція може проявлятися на різних рівнях: проблемно-тематичному, мотивному, жанровому, образному, сюжетно-композиційному, мовному, естетичному тощо. До традиції також відносять «світогляду, концепції, ідеї, вже існуючі як у позахудожній реальності, так і в літературі» [4, с. 1090]. Звернення до традиції може виражатися цитуванням, алюзіями, різного роду відсилання до претексту. Ці форми в сучасному літературознавстві розглядаються одночасно і як маркери інтертекстуальних зв'язків. Інтертекстуальний зв'язок або інтертекстуальність – це здатність твору викликати асоціації з іншими текстами. Інтертекстуальний підхід став одним із першорядних напрямків сучасного літературознавства, проте критерії розмежування традиції й інтертекстуальності досі не розроблені.

На думку вчених, проблема традиції особливо актуальна для XX століття, адже воно «одночасно стало і завершальним етапом Нового часу, і перехідною епохою, і початком нової стадії в історії світової культури. У цьому столітті стався грандіозний злам традицій попередньої історичної епохи, склалися особливі відносини з попередніми естетичними напрямами; своєрідно перепліталися і взаємодіяли різні синхронні традиції» [5, с. 48]. Необхідно відзначити, що повного розриву з традиціями минулого не відбулося, так як кризовість епохи вимагала підсумовано та аналізу всього накопиченого історичного досвіду з метою самопізнання і самовизначення [2, с. 248]. Не випадково у XX ст. виникають неореалізм, необароко, неокласицизм і неоромантизм. Таким чином, у XX ст. утвердилися ідеї релятивності й історичності традиції. Потужною тенденцією епохи було трансформування традицій реалістичної поетики шляхом поєднання її з модерністською, що характерно для художньої практики неореалізму. Одним із прийомів естетики модернізму закономірно вважають інтертекстуальність, яка дозволяє звернення до найрізноманітніших традицій у рамках одного тексту. Вивчення співвідношення традиції й інтертекстуальності особливо актуальне для літератури доби постмодернізму

Яскравим свідченням творчого осмислення літературних традицій попередніх поколінь є роман Т. Белімової «Вільний світ».

Тетяна Белімова – відома сучасна українська письменниця. Вірші вона писала з ранніх літ, а художню прозу – порівняно недавно. Друкуватися починала в Інтернет-виданнях: «Проба пера», «Захід-Схід» та інших. Пізніше малу прозу Т. Белімової почали друкувати в газеті “Літературна Україна” (2013, 2014), часописах “Країна” (2014), “Кур’єр Кривбасу” (2016), “Дніпро” (2014, 2016).

У 2013 р. після зайнятого в Міжнародному літературному конкурсі романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей “Коронація слова” III місця роман Т. Белімової “Київ.ua” вийшов друком у видавництві “Клуб сімейного дозвілля”. Наступного року письменниця стала переможцем “Коронації слова”, посівши I місце за роман “Вільний світ”. У 2015 р. у видавництві “Брайт Стар Паблішинг” Т. Белімова опублікувала збірку новел і оповідань “Трояндовий джем”, а також виступила співавтором у декількох колективних виданнях: збірці есеїстики “Україна в мені” видавництва “Апріорі”, збірки новел і оповідань “Львів. Кава. Любов” видавництва “Клуб сімейного дозвілля”. вихід друком колективних збірок новел і оповідань “Пазли нашого буття”(серія “Пять зірок”), “Львів. Смаколики. Різдво” і роману-шоу “Яйце-Райце, або Мільйон на мрію” у співавторстві з А. Процайлом датується 2016 роком.

Хужожня творчість – своєрідне хобі Т. Белімової. Окрім письменницької, вона активно займається науковою діяльністю.

Після закінчення філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка в 1999 р. вступила до аспірантури при Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 2005 р. успішно захистила дисертацію на тему “Інтертекстуальна основа художньої прози В. Домонтовича” й здобула науковий ступінь кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. Із 2004 до 2015 р. викладала українську літературу у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна”. Із 2015 р. й дотепер працює в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.

Перу Т. Белімової-літературознавця належить велика кількість наукових праць, зокрема посібника “Проза українського модернізму 20-х рр. ХХ ст.” 2009 року видання. Низку досліджень присвячено осмисленню категорії інтертекстуальності крізь призму розвитку української літератури.

“Вільний світ” Т. Белімової є яскравим зразком антивоєнного роману. В умовах сьогодення актуалізація окресленого жанру є цілком закономірною і передбачуваною. Можна з упевненістю стверджувати, що цей твір є поліфонічним і вступає в умовний діалог з багатьма антивоєнними романами світової літератури.

Безумовно, посилення читацького інтересу до творів окресленого тематичного циклу в країні, де вже не один рік точиться неоголошена й офіційно не визнана війна, мало кого може здивувати. Вражає те, що Т. Белімова написала “Вільний світ” незадовго до початку буремних військових (воєнних) протистоянь в Україні. І хоч у романі описуються події ІІ cвітової війни, він прочитується надзвичайно злободенно, наскільки запропоновані в ньому образи й порушені проблеми а також закодовані сенси вражають своєю дотичністю до реалій сьогодення.

Сама письменниця називає роман “антитоталітарним”. За всіма ознаками це ще й антивоєнний роман, адже головна художньо-стильова домінанта цього жанрового різновиду – антивоєнний пафос – простежується у романі дуже чітко.

За простотою викладу, здавалося б, традиційними для антивоєнного роману образами (солдати, полонені, втікачі, остарбайтери, емігранти тощо), закодовано провокативні ідеї викривального змісту. Традиційним сюжетним моделям письменниця надає нового звучання. До особливих нараційних знахідок письменниці можна віднести зміну оповідача в кожному розділі.

Антивоєнний роман Т. Белімової “Вільний світ” вступив у діалог із багатьма іншими зразками окресленого жанру у світовій літературі. Аналіз інтертекстуальної парадигми твору засвідчує майстерне використання письменницею традицій вітчизняної і зарубіжної класики.

Список використаних джерел

1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин. – М. : Искусство, 1986. – 445 с.

2. Коршунова Е.А. Проблема традиции в повести И.С. Шмелева «Неупиваемая Чаша» / E.A. Коршунова // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – № 836. Серія Філологія. Випуск 54. – Харків, 2008. – С. 246–249.

3. Кузьмина Н.А. Интертекст и его роль в процессах функционирования поэтического языка / Н.А.Кузьмина. – М. : URSS, КомКнига, 2007. – 269 с.

4. Литературная энциклопедия терминов и понятий / [гл. ред. и сост. АН. Николюкин]. – М. : НПК «Интелвак», 2001. – 1600 c.

5. Стеценко Е.А. Концепция традиции в литературе XX века / Е.А.Стеценко // Художественные ориентиры зарубежной литературы XX века. – М. : ИМЛИ РАН, 2002. – 568 с.

6. Элиот Т.С. Традиция и индивидуальный талант / Т.С.Элиот // Назначение поэзии. Статьи о литературе. – К. : Airland, 1996. – С. 157–166.