Кантур Кирило Олександрович,

к. філол., н., доцент,

Національний університет «Одеська юридична академія»,

Одеса, Україна

 

 ОПЕРАЦІЙНИЙ КОМПОНЕНТ ДОСЛІДЖЕННЯ В СТУДІЯХ МОЛОДОГРАМАТИКІВ

 

Метою пропонованої статті є розкриття особливостей операційного компонента порівняльно-історичного методу в студіях молодограматиків.

Ця мета конкретизується в таких завданнях: 1) розкрити особливості застосування прийомів і процедур порівняльно-історичного методу (генетичного ототожнення фактів, лінгвістичної реконструкції архетипу та фонетичного закону, хронологізації й локалізації мовних явищ та їх системно пов’язаних сукупностей) у студіях молодограматиків; 2) дати всебічну характеристику відповідних концепцій з позицій сучасної компаративістики й лінгвістичної методології; 3) показати принципову новизну ряду тверджень, що зберігають свою значущість для сучасної лінгвістики й чекають на подальше поглиблення.

Відповідно до мети й завдань дослідження в нашій роботі застосовано актуалістичний метод.

Виклад основного матеріалу дослідження. Звернення до порівняльно-історичного методу в лінгвоісторіографічному аспекті передбачає прийняття певної концепції лінвістичного методу (і наукового методу взагалі). З нашого погляду, найбільш експланаторним є широке трактування методу. Ми виходимо з тези про лінгвістичний метод як про гетерогенний феномен; метод доцільно інтерпретувати як складну логічну одиницю, у межах якої виділяються три компоненти: онтологічний, операційний, телеологічний [18; 9,  12; 8; 29]. Важливим є твердження про неприпустимість змішування елементів, що належать різним компонентам; у будь-якій праці ці елементи мають бути чітко закріплені за тим або іншим компонентом. Так, у межах порівняльно-історичного методу можуть бути виділені: а) онтологічний компонент (принципи історизму, причиновості, системності, загального зв’язку явищ; історичний, причиновий, системний підходи); б) операційний компонент (генетичне ототожнення, реконструкція, хронологізація й локалізація); в) телеологічний компонент (мета дослідження, що полягає в розкритті шляху історичного розвитку мови або споріднених мов (фактологічний аспект) та в реалізації принципу загального зв’язку явищ на конкретному історико-мовному матеріалі (методологічний аспект)) [9,  14–15].

У порівнянні зі студіями компаративістів 20-х – 60-х рр. XIX ст. праці молодограматиків характеризуються подальшим удосконаленням прийому генетичного ототожнення фактів і процедури лінгвістичної реконструкції.

Аналіз свідчить, що вдосконалення прийому генетичного ототожнення фактів у студіях А. Лескіна, К. Бругмана, Г. Остгофа, Б. Дельбрюка, Г. Пауля здійснювалося в напрямку розширення й поглиблення мовного матеріалу. Це виявилося в збільшенні корпусу досліджуваних мов і в їхніх межах – кількості кореневих і службових морфем, що залучалися до історичного порівняння.

Генетична тотожність кореневих морфем та словозмінних і словотвірних афіксів встановлюється на основі врахування регулярних фонетичних відповідностей між спорідненими мовами [21,  44]. З іншого боку, експлікація регулярних фонетичних кореспонденцій між спорідненими мовами створює базу для встановлення генетичної тотожності коренів та афіксів. У цьому плані студії молодограматиків є значним кроком уперед у порівнянні з компаративістикою 20-х – 60-х рр. XIX ст.

Характерним для праць молодограматиків є також зближення морфем з мінімальною матеріальною подібністю.

Крім того, молодограматикам властивий конкретно-історичний підхід до фактів, що генетично ототожнювалися, диференційований розгляд їх генезису та еволюції.

Розглянемо ці особливості на прикладі дослідження К. Бругманом і Б. Дельбрюком складового носового [m] і складового плавного [r] праіндоєвропейської мови. К. Бругман і Б. Дельбрюк генетично ототожнили корені в таких словах індоєвропейських мов, як д. –інд. sata-m, д. –гр. ε-κατον, лат. centum, ірл. cet, уельс. cant, гот. hund, литов. szimtas. Ці слова в зазначених мовах мають значення “сто”. Генетичне ототожнення кореневих морфем у них стало базою для лінгвістичної реконструкції: К. Бругман і Б. Дельбрюк моделювали праіндоєвропейський архетип *kmto-m “сто” із складовим носовим [m] [27, 492]. Аналогічно було ототожнено корені в таких словах індоєвропейських мов, як д. –інд. vrta-s, лат. vortex, д. –іран. frith, литов. virsti, ст. –сл. vrъteti, що дало можливість реконструювати складової плавний [r] індоєвропейської прамови [27,  455].

Значну увагу молодограматики приділяли лінгвістичній реконструкції архетипу, фонетичного закону та певним чином прамови як системи (переважно на фонетичному та морфологічному рівнях).

Загальновизнано, що філософія мови А. Шлейхера з її ідеалізацією прамови у 70-і рр. XIX ст. вже не відповідала завданням, що ставила перед лінгвістикою суспільна мовна практика [3,  295–296].

К. Бругман і Б. Дельбрюк, як і їх попередники, компаративісти 20-х – 60-х рр. XIX ст., визнавали важливість проблеми реконструкції прамови. Однак, на їхню думку, можна говорити лише про реконструкцію окремих її елементів, а не прамови в цілому. Зокрема, нездійсненним завданням є реконструкція індоєвропейської прамови як мови, на якій колись і десь дійсно говорили члени індоєвропейського племені.

Значно змінилося й уявлення про будову індоєвропейської прамови. Насамперед зовсім інакше, ніж в А. Шлейхера, було реконструйовано її звуковий склад. Якщо А. Шлейхер реконструював для індоєвропейської прамови 24 звуки, то К. Бругман значно збільшив їхню кількість – 73. У той час як, за А. Шлейхером, індоєвропейська прамова мала обмежений склад голосних, К. Бругман малює картину мови з розвиненою системою вокалізму.

Отже, було відкинуто тезу про наступний розвиток порівняно бідного прамовного складу голосних і приголосних і замість неї висунуто гіпотезу про звукову розмаїтість, звукове багатство, що вже існувало в індоєвропейській прамові.

Саме поняття прамова піддається в роботах молодограматиків докорінному переглядові.

По-перше, остаточно закріплюється твердження про те, що індоєвропейська прамова зовсім не перебувала в стадії примітивного розвитку.

По-друге, якщо ще в середині XIX ст. дослідники вважали індоєвропейську прамову єдиною, не розчленованою на діалекти, то тепер у прамові вбачали діалектні розходження, обґрунтовуючи це твердження тим, що на них прямо вказують деякі фонетичні явища. Діалектні розходження відзначалися й у царині морфології та синтаксису.

Проти тези про монолітність прамови висловлювався Б. Дельбрюк: ”Досить імовірно, що основна мова не була, як схильні були припускати раніш, зовсім монолітною. Бо якщо ми маємо право припускати, що вона пройшла тисячоліття у своєму розвитку, то в епоху остаточного вироблення флексії пранарод мав бути численним, отже, в ньому, звичайно, почали вироблятися розходження в мовленні. Ці розходження є зародками деяких особливостей, які ми бачимо в індогерманських мовах; інші додалися вже після того, як основна мова розпалася на різні окремі мови” [10,  145].

Індоєвропейська прамова, за К. Бругманом і Б. Дельбрюком, не могла мати тієї єдності, яку вона “демонструє” у реконструкціях А. Шлейхера. Молодограматики вважали, що в епоху, яка передувала виділенню з індоєвропейської прамови окремих мов, індоєвропейська прамова була певною сукупністю діалектів. Ці діалекти могли виникнути як наслідок: 1) поширення мовних новотворів на суміжних територіях у результаті дроблення і територіального розмежування груп населення; 2) припинення мовного спілкування між спорідненими племенами; 3) змішання з іншомовним населенням.

З визнання тривалості шляху розвитку індоєвропейської прамови випливала неможливість її реконструкції у вигляді єдиного горизонтального зрізу. У результаті неможливо було встановити напевно, чи є відновлюване слово більш раннім або більш пізнім (порівняно з іншими) за своїм походженням. Беручи до уваги складність завдання, молодограматики рекомендують обмежитися реконструкцією звуків і окремих морфем, не реконструюючи речень. Хоча й тут, відзначають вони, можливо помилково віднести до одного часу різні етапи фонетичного процесу. У зв’язку з цим молодограматики інакше, ніж А. Шлейхер, підходять до проблеми архетипів (праформ). Вони тепер бачать і розуміють усю її складність. Відновлювані праформи не розглядаються більше як реальні слова реальної мови.

У зв’язку з цим доцільно навести тезу Р. О. Якобсона про дві тенденції у фонетичній реконструкції: “наївний емпіризм, що мріяв про фонографічну фіксацію індоєвропейських звуків”, і його протилежність – “агностичну відмову від вивчення системи індоєвропейських фонем” [24,  103].

Другу тенденцію яскраво втілив Б. Дельбрюк. У книзі “Вступ до вивчення індоєвропейських мов” (виходила шістьма виданнями) він послідовно повторював, що праформи є тільки “вираженням у формулах змінюваних поглядів учених на обсяг і характер мовного матеріалу, який окремі мови успадкували від спільної мови”, і що тому “праформи не дають нам ніякого нового матеріалу, вони свідчать тільки про результати здійсненого нами аналізу того, що є в окремих мовах” [10,  218–219]. Б. Дельбрюк справедливо зауважував, що різні звукові компоненти реконструйованої морфеми можуть належати до різних хронологічних зрізів прамови, а окремі паралельні форми могли виникнути в різних мовах уже після розпаду прамови.

Водночас урахування цих обставин, на думку О. С. Мельничука, не подає достатніх підстав для нігілістичної (властивої позитивізму) оцінки реальної значимості реконструкцій у цілому, що давав Б. Дельбрюк. Підхід Б. Дельбрюка явно виявляє позитивістське прагнення позбавити реконструйовані архетипи їх реального змісту. Така позиція об’єктивно зменшувала ефективність порівняльно-історичного дослідження мов [16,  24]. З погляду А. В. Десницької, Б. Дельбрюк був схильний “заперечувати наукову значимість тієї величезної роботи з вивчення споріднення індоєвропейських мов, що була здійснена впродовж ряду десятиліть” [11,  176].

Усвідомлення складності мовного розвитку змусило молодограматиків поставити питання про те, чи виникло те або інше явище, спільне для споріднених мов, у прамові, або ж воно є результатом паралельного розвитку (ідеться про виникнення паралельних новотворів в окремих мовах в історичний період їх розвитку, зумовленого збігом законів утворення форм у споріднених мовах).

Центр уваги мовознавців поступово переноситься на дослідження розвитку прамовних елементів в історії кожної окремої мови або групи споріднених мов.

Застерігаючи дослідників від помилкових уявлень про прамовні факти, Б. Дельбрюк закликав їх вивчати окремі мови, щоб не перетворити прамову в джерело всіляких загадок і труднощів, що виникають при вивченні окремих мов [10,  77].

Водночас слід відзначити, що в більшості компаративістів XIX – XX ст. не було сумнівів у величезній методичній ролі поняття прамови, що служить необхідною точкою відліку для вивчення генетичних взаємин споріднених мов.

Безперечно, це поняття носить типово модельний характер, а реконструйовані прамовні моделі відбивають певні мовні реалії минулого [15,  5].

Ідея значної монолітності прамовних станів стверджується в роботах К. Бругмана. Однак якщо зіставити дві перші з зазначених вище точок зору, то можна побачити, що при історичному погляді на мову їх у принципі можна звести до єдиного уявлення, відповідно до якого за поняттям прамови вбачаються розбіжності лише діалектного масштабу. Так, було б цілком природним припускати, що “спочатку” слабко розчленована в діалектному відношенні мова-основа в епоху, яку компаративісти характеризували як період “напередодні розпаду” мови-основи на мови-нащадки, повинна була характеризуватися вже значною діалектною диференціацією, що добре розумів К. Бругман [17].

З погляду Г. Пауля, у прамові не може не бути діалектних відмінностей, оскільки вона була поширеною на певній території та пройшла тривалий шлях розвитку. Тому, “як правило, у самостійних мовах, що розвинулися з однієї прамови, можна бачити продовження діалектів прамови” [27,  66].

У передмові до книги “Морфологічні дослідження в царині індоєвропейських мов” Г. Остгоф і К. Бругман відзначають, що реконструкція праіндоєвропейської мови (і як наслідок цього – реконструкція індоєвропейських архетипів) була головною метою порівняльно-історичного мовознавства XIX ст. : “Усередині окремих мов, розвиток яких відомий нам за писемними пам’ятками, – індійської, іранської, грецької тощо – цікавилися майже винятково найдавнішими, найбільш близькими до прамови періодами, отже, давньоіндійською, а в ній особливо ведичною, давньоіранською, давньогрецькою, а в ній головним чином гомеровским діалектом, і т. д. Більш пізні періоди розвитку мов розглядалися з відомою зневагою, як епохи занепаду, руйнування, старіння, а їх дані по можливості не бралися до уваги” [17,  187–198].

Молодограматики поставили під сумнів наукову цінність багатьох архетипів, реконструйованих у працях їх попередників, зокрема А. Шлейхера та Г. Курціуса. Як підкреслює К. Р. Янковський [30,  132], К. Бругман і Г. Остгоф заперечували ті або інші реконструкції як науковий факт, якщо вони будувалися виключно на найбільш давніх мовних формах, оскільки ці старі форми, у свою чергу, необхідно було пояснювати за допомогою більш молодих, тобто переважно сучасних форм [17,  194].

Говорячи про реконструкцію індоєвропейської прамови, потрібно відзначити, що ця проблема була висунута вперше А. Шлейхером як центральне завдання порівняльно-історичного дослідження індоєвропейських мов. Але обґрунтоване наукове дослідження їй дали тільки молодограматики. Й. М. Тронський пише, що “до проголошення принципу безвинятковості звукових законів будь-яка прамовна реконструкція неминуче залишалася суб’єктивною. Молодограматики реконструювали спільноєвропейський звуковий склад, виходячи з того принципу, що кожна незалежна формула відповідностей між окремими гілками індоєвропейських мов відбиває певну звукову одиницю прамови. На базі фонетичної реконструкції виникала реконструкція більш високого рівня – морфологічна” [23,  3].

Серйозним недоліком молодограматичної реконструкції, на думку Й. М. Тронського, є її “площинний“ характер, тому що “історія (або доісторія) індоєвропейських мов починалася з умовного моменту “розпаду” прамовної єдності, який ніколи не існував у дійсності. Усе попереднє з’являлося недоступним дослідженню засобами порівняльно-історичного методу, що виходить за межі серйозного вивчення. Порівняльно-історичний метод сам по собі доводив тільки до “архетипу”, до того пункту, з якого починалися розбіжності між окремими гілками” [3,  5].

З погляду Б. Дельбрюка, критерієм ступеня спорідненості мов є сукупність спільних – особливо лексичних і морфологічних – новотворів, що свідчать про тривалий спільний розвиток тих або інших мов [10,  144].

На “атомізм” молодограматиків як на позитивістську ознаку вказував В. Брьондаль [6, 40-41].

Аналіз праць молодограматиків свідчить, що теза про “атомізм” молодограматиків потребує перегляду. Так, Г. Пауль не тільки розглядав мову як систему, а й брав до уваги всі три атрибути мовної системи – структуру, субстанцію та функцію (звичайно, не вживаючи цих термінів) [14,  276–277].

Про “атомістичне”, ізольоване вивчення окремих елементів мови в студіях молодограматиків можна говорити лише в плані відсутності внутрішнього зв’язку між реконструйованими архетипами та фонетичними законами. Сама ж їх реконструкція, а також генетичне ототожнення фактів у дослідженнях мовознавців XIX ст. – початку XX ст., у тому числу в працях молодограматиків, передбачає системне тлумачення мовних явищ.

Спроби молодограматиків реконструювати деякі праіндоєвропейські архетипи свідчать про наявність системного (звичайно, обмеженого) підходу до мовних явищ у їх історії.

Якщо конкретизувати тезу про відсутність у працях молодограматиків зв’язків між реконструйованими архетипами та фонетичними законами, то можна відзначити, що в історико-фонетичних дослідженнях молодограматиків невзаємопов’язаними виступають: 1) фонетичні закони в царині приголосних; 2) фонетичні закони в царині голосних. Вони постають незалежними, відокремленими, наприклад, у працях К. Бругмана [27]. Щодо фонетичних законів, які відбивають взаємодію вокалізму і консонантизму в історії тієї або іншої мови (групи мов), то питання про можливість іх реконструкції у працях молодограматиків не ставилося.

Так, одним з найбільш складних питань історичної фонетики індоєвропейських мов є питання про задньоязикові (гутуральні) приголосні в праіндоєвропейській мові та про їх рефлекси в окремих індоєвропейських мовах. Г. Асколі реконструював для праіндоєвропейської велярні, палатальні, лабіовелярні гутуральні [25]. Як відзначає Ю. В. Откупщиков [18,  39], Г. Асколі не тільки констатував наявність у праіндоєвропейській трьох рядів, а й обґрунтував вторинність палатального та лабіовелярного рядів. На користь реконструкції трьох рядів висловився Г. Остгоф [17,  63–65]. Реконструкція трьох рядів гутуральних була включена К. Бругманом у друге видання книги “Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanishen Sprachen” [10,  542–622], і з того часу реконструйовані [*k], [*к’] і [*ku] стали надбанням майже всіх робіт з індоєвропейського мовознавства. Відновлення трьох рядів гутуральних добре укладалося як у загальнотеоретичну концепцію молодограматиків, так і в практичну методику їх реконструкцій, що дуже часто зводилася до простого підсумовування того, що спостерігається в окремих індоєвропейських мовах [18,  40].

Але, як зауважує Ю. В. Откупщиков, реконструкція трьох рядів гутуральних зустрічається із серйозними труднощами: в переважній більшості індоєвропейських мов чітко простежується опозиція двох, а не трьох рядів гутуральних [там же,  49] 

Ця модель може бути представлена у вигляді такої схеми:

 

 

і.–є.

satem

centum

1–й

k1

k1

k1

2–й

k’2

k’2

k2

3–й

ku3

k3

ku3

 

Схема ілюструє зміни гутуральних у мовах груп centum і satem: споконвіку велярні збігаються в обох групах індоєвропейських мов, палатальним у мовах satem відповідають велярні в мовах centum, а лабіовелярним у мовах centum – велярні в мовах satem. Таку несуперечливу картину не дає жоден з варіантів із споконвічними двома рядами гутуральних.

Наявність у праіндоєвропейській мові лабіалізованих гутуральних визнавали й мовознавці, що дотримувалися концепції двох рядів праіндоєвропейських гутуральних – палатального та лабіовелярного або велярного та лабіовелярного [28, 3–34; 32,  114–135].

На думку прихильників обох гіпотез, лабіовелярні гутуральні зберігалися без зміни в тих діалектах праіндоєвропейської мови, від яких походять германські, італійські, кельтські, грецька мови (група centum). У діалектах групи satem (слов’янські, балтійські, індоіранські, вірменська, албанська мови) лабіовелярні гутуральні перейшли в чисті велярні.

Як зазначалося вище, Г. Остгоф і К. Бругман, так само як інші дослідники проблеми індоєвропейських гутуральних, вважали, що в індоєвропейських діалектах групи satem лабіовелярні гутуральні праіндоєвропейської мови перейшли в чисті велярні. Проте ніхто з лінгвістів (і молодограматики не є винятком) не пов’язував цю консонантну зміну із змінами у вокалізмі, не розглядав ознаки лабіалізованості голосних і приголосних в межах однієї історико-мовної концепції.

Значною подією в історії компаративістики став вихід у світ (1879) “Мемуара про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах” Ф. де Соссюра. Проте далеко не всі твердження Ф. де Соссюра були прийняті молодограматиками.

Ф. де Соссюр пропонує системний підхід до розв’язання проблеми індоєвропейського [а2], розглядаючи його разом з греко-італійським [о2]: “Явища арійських мов надто тісно зв’язані тут з тими явищами, які ми спостерігаємо в індоєвропейських мовах Європи, щоб їх можна було розглядати окремо” [22,  365].

Молодограматики, з їх тенденцією до значною мірою ізольованого розгляду процесів мовного розвитку, вважали виклад “Мемуара…” занадто “системним” і штучним [17,  12]. Хоча Г. Остгоф і К. Бругман прийняли встановлені Ф. де Соссюром довгі складові сонанти, вони відкинули його сонантичні коефіцієнти. У системі К. Бругмана залишився тільки той визначений відповідністю греко-італійського [а] та індоіранського [і] звук, який Ф. де Соссюр вважав складовим варіантом [а], але він увійшов не як сонант, а як короткий голосний невизначеного тембру, “шва”. Питання про походження довгих голосних молодограматики не ставили. Вони не йшли далі порівняльно-історичної реконструкції праіндоєвропейського мовного стану в епоху “розпаду” прамови та не вважали за можливе навіть висловлювати припущення про процеси, що спричинилися до цього стану [там же].

Молодограматики, як і представники порівняльно-історичного мовознавства 20-х – 60-х рр. XIX ст. [9,  36], з трьох головних атрибутів мовної системи – структури, субстанції та функції – досліджували насамперед субстанцію, матеріальне перетворення мовних одиниць. Вони реконструювали склад, інвентар елементів прамови. У цьому смислі говорять про інвентарну систему молодограматиків [7,  8] і відзначають, що фонетичний закон у класичному значенні цього терміна (яке закріпилося в мовознавстві багато в чому завдяки зусиллям молодограматиків) відбиває діахронічні процеси у “фонетичній субстанції” мови [18,  127].

Аналіз праць молодограматиків показує, що реконструкція ними архетипів і фонетичних законів мала субстанційний характер.

При цьому для більшості молодограматиків (А. Лескіна, К. Бругмана, Г. Остгофа, Г. Пауля) було характерним трактування реконструкції як відтворення мовних фактів минулого в буквальному тлумаченні.

Цьому протистояла протилежна позиція Б. Дельбрюка – сприйняття архетипів і фонетичних законів реконструйованих прамов як фікцій, наукових абстракцій, видобутих дедуктивним шляхом [10,  219–221].

Субстанційний характер реконструкції в студіях молодограматиків був пов’язаний із сумативним тлумаченням цілісності. Те нове трактування цілісности, відповідно до якого властивості мови як цілого зумовлені взаємодією її частин (і, отже, увагу дослідника перенесено із субстанції на структуру) і яке йшло від І. О. Бодуена де Куртене [5,  195] і Ф. де Соссюра [22,  155–159], у працях молодограматиків не відбилося: вони залишилися на традиційних позиціях.

Із субстанційним характером реконструкції в історико-фонетичних студіях молодограматиків пов’язана орієнтація на встановлення артикуляційних ознак звуків-архетипів. Можна відзначити, зокрема, що в працях молодограматиків імпліцитно відбилося тлумачення часокількості як диференційної ознаки голосних фонем праіндоєвропейської мови. Як приклади можна навести розрізнення молодограматиками коротких і довгих голосних [а], [е], [о], [і], [u], а також коротких і довгих дифтонгів [аі], [еі], [оі], [au], [eu], [ou] праіндоєвропейської мови [10,  66].

Значну увагу молодограматики приділяли складотворчим властивостям реконструйованих звуків–архетипів. У цьому плані характерним є відкриття Г. Остгофом та К. Бругманом складотворчої природи індоєвропейських сонантів. Слід відзначити заслугу Г. Остгофа у відкритті плавних, а К. Бругмана – носових сонантів [32,  272–275; 17,  611–617] Це пояснило так звані “неправильності” у вокалізмі, а саме то голосну, то приголосну природу [r] (сонант [r] у санскр. pitr-shu, де тематичний склад є голосним, і приголосний [r] у давальному та орудному однини pitr-e, pitr-a). Учені показали аналогічність у функційному відношенні сонанта [r] і “півголосного” [i]. Ці відкриття високо оцінював Б. Дельбрюк [10,  67–68].

Молодограматикам, так само як іншим лінгвістам кінця XIX ст. – початку XX ст., було притаманне інтуїтивне трактування фонеми як звукотипу, отримане внаслідок узагальнення звуків мовлення на основі фізіолого-акустичної подібності.

Звичайно, загальний рівень розвитку описової та історичної фонетики XIX ст. – початку XX ст. не дозволяв чітко розрізнювати фонему та її варіанти; питання про те, чи є, наприклад, [j] у тій або іншій фонетичній системі самостійною фонемою, не ставилося. Характерно, що К. Бругман, доводячи первинність для індоєвропейської прамови звуків [j] та [i], не ставив питання про те, чи були ці звуки різними фонемами або вони виступали як варіанти однієї фонеми [27,  568–570].

Питання про те, чи варто приписувати праіндоєвропейському мовному станові глухі придихові поряд із дзвінкими, стало ще одним спірним питанням прамовної реконструкції, у розв’язання якого зробили свій внесок молодограматики. К. Бругман уключив глухі аспірати у свою систему. У бругманівській чотиричленної реконструкції проривних кожен член входить у дві бінарні опозиції за ознаками дзвінкості / глухоcті, з одного боку, придиховості / відсутності придиховості – з іншого:

t

––

d

|

 

|

th

––

dh

Незважаючи на те, що суперечки навколо проблеми глухих аспірат велися досить довгий час, “як ближня реконструкція спільноіндоєвропейської системи проривних теорія Бругмана залишається в силі” [23,  40]. З погляду Й. М. Тронського, бругманівська система двадцяти індоєвропейських проривних з її п’ятьма рядами, диференційованими за активним органом мовлення, і чотиричленним протиставленням за способом артикуляції усередині кожного ряду витримала іспит часом.

Мовна еволюція, як вважали молодограматики, має переважно дивергентний характер (обмежено даються й конвергентні пояснення).

Водночас дивергентну модель “родовідного дерева” А. Шлейхера молодограматики вважали занадто прямолінійною, хоча й не заперечували її методологічної цінності. Так, Г. Пауль указував на те, що теорія “родовідного дерева” є “недостатньо точною”, тому що вона довільно висмикує кілька ознак, як істотних, і ігнорує всі інші, а вся схема “родовідного дерева” не відбиває реальних відносин між мовами. Тим не менш, якщо відібрані явища є “характерними та яскравими”, ця схема “може ще певною мірою служити допоміжним ілюстративним посібником, але при цьому тільки не слід вважати, що вона вичерпно повно відбиває реальні відношення” [19,  63].

Серед конвергентних процесів Г. Пауль розглядає “змішування” мов. Йому присвячено окремий розділ книги “Принципи історії мови” [там же, 459–473].

До “хвильової” теорії молодограматики підходили значною мірою критично.

Б. Дельбрюк [10,  142] не міг погодитися з твердженням Й. Шмідта про існування безперервного проміжного зв’язку між усіма ”індогерманськими” мовами. Згідно з Й. Шмідтом, їх можна уявити у вигляді великого ланцюга з різних ланок, замкнутого в собі, без початку й кінця [34,  60–61]. У цьому випадку, зауважує Б. Дельбрюк, “якщо ми довільно зробимо початком індоіранську мову, то найближчою ланкою стане литво-слов’янська, потім германська, кельтська, італійська, поки, нарешті, не дійдемо до грецької, що у свою чергу примикає до індоіранської” [10, 142]. Указуючи, що ”хвильова” теорія відрізняється від теорії ”родовідного дерева” тим, що допускає безперервні переходи, Б. Дельбрюк підкреслює, що ”теорію переходів не можна тлумачити в тому смислі, нібито між усіма індогерманськими мовами, як вони передані нам історією, існував безперервний проміжний зв’язок. Проти цього погляду говорить той факт, що окремі мови утворюють замкнуті, відділені від інших одиниці” [там же,  142]. З погляду Г. Пауля, експланаторні можливості ”хвильової” теорії є безперечними, але треба мати на увазі, що внаслідок соціальних чинників між діалектами виникають “різкі” відмінності, “переходи” зникають, а діалекти однієї мови перетворюються в самостійні мови [19,  66].

Питання про мову-еталон молодограматики розв’язували негативно. У критичному ставленні до твердження про санскрит як про індоєвропейську мову-еталон Б. Дельбрюк ішов за Ф. Боппом [10,  137–138].

Історіографи мовознавства вiдзначають, що одним з найважливiших тверджень порiвняльно-iсторичного мовознавства другого перiоду (70-х рр. XIX ст. – 30-х рр. XX ст.) стала вимога з максимальною точнiстю враховувати дiю фонетичних законiв i аналогiї. Фонетичний закон i аналогiя стають точними одиницями лiнгвiстичного опису [3,  428].

Учення про фонетичнi закони та аналогiю одержало глибоку розробку перш за все в працях молодограматикiв, якi висунули цi явища на перший план лiнгвiстичного дослiдження [13,  185].

Однiєю з найсуттєвiших рис молодограматизму стало твердження про безвинятковiсть фонетичних законiв. Вони дiють у межах однiєї мови, за певного часу та за наявностi однакових звукових умов без будь-яких виняткiв. Так звані винятки слід пояснювати дiєю iнших фонетичних законiв, новотворами за аналогiєю, запозиченнями [31,  XXVIII, 1; 17,  194; 19,  88; 10,  117–123].

Історії цього питання приділено значну увагу у книзі Б. Дельбрюка “Вступ у вивчення мови”. Проаналізувавши погляди Ф. Боппа, Б. Дельбрюк відзначив, що в інтерпретації Ф. Боппа звукові зміни можуть бути як закономірними, так і випадковими, причому останні є більш поширеними [10,  22–23]. Одну з найважливіших заслуг А. Шлейхера перед мовознавством Б. Дельбрюк убачав у тому, що А. Шлейхер “встановив довгий ряд ретельно зважених і добре обґрунтованих фонетичних законів” [там же,  49–50]. Чи був А. Шлейхер прихильником твердження про безвинятковiсть фонетичних законiв? Оскільки А. Шлейхер розглядав мову як природний феномен, було б логічним чекати, що в його інтерпретації фонетичні закони як закони природи не повинні мати винятків. Проте деякі фрагменти праць А. Шлейхера суперечать цій тезі. Для розв’язання цього питання Б. Дельбрюк звертається до свідчень тих лінгвістів, які свого часу слухали лекції А. Шлейхера. Так, Й. Шмідт стверджував, що А. Шлейхер обґрунтовував тезу про взаємодію в історії індоєвропейських мов двох чинників: фонетичних законiв, що діють без винятків, і аналогії [там же,  51, 74].

Проте в компаративістиці першого перiоду ця теза не отримала визнання й поширення [там же].

У порівняльно-історичному мовознавстві другого періоду вона стає надзвичайно актуальною завдяки працям молодограматиків, причому, як вважає Б. Дельбрюк, “Лескін був тим ученим, який більше за інших сприяв її визнанню” [там же,  74].

За словами Б. Дельбрюка, “точне проведення звукових законів має бути основою всього мовознавства. Форми, при побудові яких звукові закони було б залишено без уваги, не повинні мати ніякої ціни. Такі побудови будуть також і неісторичними (unhistorisch)” [там же,  76]. Отже, в основi молодограматичної концепцiї фонетичних законiв лежить визнання їх найважливiшої ролi; звiдси намагання молодограматикiв пiзнати сутність i умови фонетичних змiн i створити повну й несуперечливу теорiю фонетичного закону [3,  431].

З погляду молодограматиків, регулярні звукові зміни відбуваються механічно і здійснюються з точною послідовністю: ”Кожна звукова зміна, оскільки вона відбувається механічно, здійснюється за законами, що не знають винятків, тобто напрямок, у якому відбувається зміна звука, завжди один і той самий у всіх членів мовного співтовариства, крім випадку діалектного дроблення” [17, . 194]. Г. Остгоф і К. Бругман рішуче виступили проти будь-яких докорів на адресу цього твердження: ”Тільки той, хто точно враховує дію звукових законів, на понятті яких базується вся наша наука, знаходиться на твердому ґрунті у своїх дослідженнях; хто заперечує вплив якої–небудь фонетичної зміни на окремі слова або категорії слів, тоді як він явно охопив усі інші однорідні форми, … той впадає в суб’єктивізм і керується довільними міркуваннями. Та обставина, що ”молодограматичний” напрямок сьогодні ще не в змозі пояснити всі ”винятки” із звукових законів, природно, не може служити підставою для заперечення його принципів” [там же,  194–195].

Якщо виявляється виняток з певного фонетичного закону, то це результат дії іншого закону: або фонетичного, або морфологічного [31,  XXVIII, 1; 17,  194; 19,  88; 10,  117–121]. Для романтиків це було б наслідком впливу екстралінгвальних чинників, що відносяться до культури. Молодограматики ж розглядають зміни мови як зміни саморушної системи.

Б. Дельбрюк говорить про дію звукових законів тільки в одній мові та тільки в обмежений період [10,  131, 135].

В. К. Журавльов відтворює сутність фонетичного закону молодограматиків у вигляді формули:

Вона означає, що звук [a] регулярно переходить у звук [b] у чітко визначених позиціях Р у певній мові L на певному етапі її розвитку Т [12,  45].

В. К. Журавльов відзначає: навіть ті лінгвісти, які не заперечують методологічної цінності постулату молодограматиків, звичайно підкреслюють деяку неповноцінність фонетичних законів у порівнянні із законами природничих наук: перші діють лише в обмежених рамках даної мови, данного мовного колективу в чітко визначену епоху, а другі – нібито завжди й повсюди [там же,  45–46].

З цим В. К. Журавльов не може погодитися. Адже L, Т – такі ж змінні, як, наприклад, опір та сила струму в законі Ома . У ланцюгах з різним опором і сила струму є різною [там же,  46].

Фонетичні закони так само індуктивні, як і закони природничих наук. Мінімум ретельно осмислених даних дозволяє коректно інтерпретувати масу фактів.

Якщо, наприклад, установлено, що , то тим самим передбачається [с] на місці більш раннього [k], який стояв перед переднім голосним в усіх без винятку словах і морфемах даної мови (слов’янська перша палаталізація задньоязикових). Відхилення від такої закономірної дистрибуції може свідчити про зміну відповідних параметрів. Так, наявність випадків типу рос. киоск, кешью може свідчити, що ці слова не належали мові L в епоху дії даного закону, тобто вони були запозичені з іншої мови вже після завершення процесу першої палаталізації. Фонетичний закон виступає критерієм розмежування „свого” і „чужого”. Відхилення від фонетичної закономірності в запозиченнях є свідченняям її припинення в епоху запозичення [там же,  46]. Якщо ж відхилення від закономірності спостерігається у споконвічних словах і морфемах (параметр L залишається незмінним), то, отже, змінився параметр Р. Так, наявність випадків типу рос. цена, цедить може свідчити про те, що в епоху першої палаталізації на місці сучасного голосного переднього ряду [е] був інший голосний. У цих словах зафіксовано результати другої палаталізації, яка відбулася в позиції перед вторинним голосним переднього ряду [ĕ2], що виник з заднього дифтонга [ai]: [k+ai] → [k+ĕ2] → [с+ĕ2] [там же,  46].

На прикладах, узятих із грецької мови, Б. Дельбрюк простежує так звані ”неправильності” [10,  119]. На думку Б. Дельбрюка, деякі винятки ”можна принаймні почасти пояснити, якщо згадати ті два прагнення, що панують у мові: прагнення зберегти звуки і склади, що виражають значення, і аналогію” [там же].

Б. Дельбрюк посилається на Г. Курціуса, який у своїх зауваженнях про сферу дії звукових законів, особливо в грецькій і латинській мовах, доводить, що ”звуки та склади, що сприймаються як носії значення, довше чинять опір руйнуванню, ніж інші, і що, отже, при розгляді звукових змін не можна зневажати ступенем важливості звука” [там же,  119–120]. Як приклад Г. Курціус розглядає [і] бажального способу в грецькій мові [там же,  120]. Цей погляд Г. Курціуса Б. Дельбрюк вважав застарілим. Щодо впливу аналогії, то тут Б. Дельбрюк цілком погоджується з Г. Курціусом.

Дослідники по-різному оцінюють молодограматичну тезу про безвинятковість фонетичних законів.

На думку Ф. М. Березіна, ця теза є догматичною та поверховою [4,  265].

Навпаки, В. К. Журавльов вважає, що з висуненням постулату про безвинятковість фонетичних законів й пов’язаного з ним твердження про те, що винятки з законів мають пояснюватися іншими закономірностями, мовознавство стало справжньою наукою [12,  45]. Концепція безвинятковості фонетичних законiв стала фундаментальним твердженням компаративiстики, постулатом великої методологiчної цiнностi, який не могли знецiнити заперечення опонентiв [12,  73].

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо в поглибленому вивченні прийомів і процедур порівняльно-історичного методу у студіях західноєвропейських мовознавців 70-х рр. XIX ст. – 30-х рр. XX ст.

ЛІТЕРАТУРА

1.      Абрамічева О. Молодограматики: школа чи напрям? / Абрамічева О., Глущенко В. // Studia metodologica / гол. ред. О. Лещак. – Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. – Вип. 26. – С. 60–66.

2.      Абрамічева О. М. Прийоми та процедури порівняльно-історичного методу в студіях молодограматиків / Абрамічева О. М. // Вісник Черкаського ун-ту : філологічні науки / відп. ред. В. П. Мусієнко. – Черкаси, 2004. – Вип. 59. – С. 15–29.

3.      Амирова Т.А., Ольховиков Б.А., Рождественский Ю.В. Очерки по истории лингвистики. – М. : Наука, 1975. – 559 с.

4.      Березин Ф.М. Очерки по истории языкознания в России (конец XIX - начало XX в.) / Отв. ред. Ф.П.Филин. – М. : Наука, 1968. – 311 с.

5.      Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию. – М. : Изд-во АН СССР, 1963. – Т. 1. - 384 с.; Т. 2. - 391 с.

6.      Брендаль В. Структурная лингвистика // Звегинцев В.А. История языкознания ХІХ - ХХ веков в очерках и извлечениях. – М. : Просвещение, 1960. – Ч. 2. – С. 39–49.

7.      Гаджиева Н.З., Журавлев В.К., Кумахов М.А., Нерознак В.П. Введение // Сравнительно-историческое изучение языков разных семей: Теория лингвистической реконструкции. – М. : Наука, 1988. – С. 3-25.

8.      Глущенко В. А. Лінгвістичний метод і його структура / Глущенко В. А. // Мовознавство. – 2010. – № 6. – С. 32–44.

9.      Глущенко В.А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. - 20-і рр. ХХ ст.) / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні; Відп. ред. О.Б.Ткаченко. – Донецьк, 1998. – 222 с.

10.  Дельбрюк Б. Введение в изучение языка: Из истории и методологии сравнительного языкознания / Общ. ред. С.Булича. – 2-е изд. – М. : Едиториал УРСС, 2003. – 152 с.

11.  Десницкая А.В. Вопросы изучения родства индоевропейских языков / Отв. ред. П.С. Кузнецов. – М.; Л. : Изд-во АН СССР, 1955. – 332 с.

12.  Журавлев В.К. Диахроническая фонология. – М. : Наука, 1986. – 232 с.

13.  3вегинцев В.А. Младограмматическое направление // Звегин­цев В.А. История языкознания ХІХ - ХХ веков в очерках и извлечениях. – 3-е изд. – М. : Просвещение, 1964. – Ч. 1. – С. 184-186.

14.  Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии: Учеб. пособие. – М. : Изд-во Российского ун-та дружбы народов, 2003. – 472 с.

15.  Климов Г.А. Методика лингвогенетических исследований (Введение) // Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А.Серебренников. – М. : Наука, 1973. – С. 9-33.

16.  Мельничук А.С. Проблематика реконструкции в сравнительно-историческом языкознании // Актуальные вопросы сравнительного языкознания / Отв. ред. А.В.Десницкая. – Л. : Наука, 1989. – С. 12–29.

17.  Остгоф Г., Бругман К. Предисловие к книге "Морфологические исследования в области индоевропейских языков" // Звегинцев В.А. История языкознания ХІХ - ХХ веков в очерках и извлечениях. – 3-е изд. – М. : Просвещение, 1964. – Ч. 1. – С. 187-198.

18.  Откупщиков Ю.В. Ряды индоевропейских гуттуральных // Актуальные вопросы сравнительного языкознания / Отв. ред. А.В.Десницкая. – Л. : Наука, 1989. – С.68–79.

19.  Пауль Г. Принципы истории языка. – М. : Изд-во иностр. лит., 1960. – 500 с.

20.  Постовалова В.И. Историческая фонология и ее основания: Опыт логико-методологического анализа. – М. : Наука, 1978. – 203 с.

21.  Серебренников Б.А. О технике сравнительно-генетических исследований // Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б.А.Серебренников. – М. : Наука, 1973. – С. 34-106.

22.  Соссюр Ф. де. Мемуар о первоначальной системе гласных в индоевропейских языках // Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. – М. : Прогресс, 1977. – С. 302-562.

23.  Тронский И.М. Общеиндоевропейское языковое состояние (вопросы реконструкции). – Л. : Наука, 1967. – 112 с.

24.  Якобсон Р. Типологические исследования и их вклад в сравнительно-историческое языкознание // Новое в лингвистике. – 1963. – Вып. 3. – С. 97-108.

25.  Ascoli G. Corsi di glottologia: Fonologia comparata del sanscrito, del greco e del latino. – Torino e Firenze, 1870. – V. 1. – XVI, 124 p.

26.  Brugmann K. Kurze vergleichende Grammatik der indogermanishen Sprachen. – Strassburg, 1904. – XXVIII, 777 s.

27.  Brugmann K., Delbrück B. Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen. – Strassburg, 1897. – Bd. 1. – XLVII, 1098 s.

28.  Fick A. Die ehemalige Spracheinheit der Indogermanen Europas. – Göttingen, 1873. – VIII, 432 s.

29.  Glushchenko V. Method Structure in Russian and Ukrainian Linguistic Tradition / Glushchenko V. // Collected Articles of the 3rd International Linguistics Conference (Taganrog, Russia) / edited by G. T. Polenova and T. G. Klikushina. – Newcastle upon Tyne, 2014. – P. 293–300.

30.  Jankowsky K.R. Neogrammarians: A reevaluation of their place in the development of linguistic science. – The Hague, 1972. – 151 p.

31.  Leskien A. Die Deklination im Slavisch-Litauischen und Germanischen. – Leipzig, 1876. – XVIII, 496 s.

32.  Osthoff H., Brugmann K. Morphologische Untersuchungen auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen. – Leipzig, 1890. – Th. 5. – 220 s.

33.  Paul H. Die vocale der flexions- und ableitungssilben in den altesten germanischen dialekten // Beitrage zur Geschichte der Deutschen Sprache und Literatur. – 1877. – Bd. 4. – S. 41-68.

34.  Schmidt J. Zwei arische a-laute und die palatalen // Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen. – 1881. – Bd. 25. – S. 1-179.