Вакулик І.І., канд. філол. наук, доцент

Вакулик Д.О., студент ІІ курсу

Національний університет біоресурсів

і природокористування України, м. Київ

ТАКЕ БЛИЗЬКЕ І ТАКЕ ДАЛЕКЕ КИЇВСЬКЕ ЗАДНІПРОВ’Я

Лівий беріг на Київщині часто називають Дарницею. Вважається, що вперше Дарниця згадується в 1509 р., коли у стародавніх слов’янських рукописах з’явилася згадка про те, що великий литовський князь подарував Микільсько-Пустиному монастирю ділянку берега на річці Дарниця. Монастир у той час скуповував лівобережні землі, звідси й назва місцевості.

У Дарниці розташовувалися дуже красиві озера. На південь від урочища Радосинь, за Троєщиною та Вігурівщиною, володіння якої сягали бориспільських лісів. У 1766 р. хутір Дарницький налічував лише одне дворище: «Двор один. В нем живут: в 1-й хате Василь Макаров, мельник, 80 лет… Его жена Марья, 70 лет, ногами не владеет… Во 2-й хате живет послушник Киево-Пустынского Николаевского монастыря Матвей Левченко, 60 лет, правой ногою не владеет… При том же хуторе, на той же реке, состоит мельница старая на 2 колеса…». Давній топонім походить від «дарування», «дара», «подарунка» [1, c. 22]. Існує непідтверджена документально версія про дар Ольги малолітньому Святославу із його відповіддю «Оцин рад!».

Дарниця (заст.) – це «дарча грамота» < старословянське даръ, споріднене з грецьким δϖρου. Отже, «дарувати» й падати «ниць», тобто пасти, лежати, припадати обличчям униз; на животі; (протилежне – горілиць); стояти на колінах, схиливши голову до самої землі. Не можна відкидати також гіпотезу про купців та дворища Лівобережжя, де гості складали свої дари.

Київські монастирські землі почали відроджуватися на поч. XVI ст.. Селян, які погоджувалися проживати на лівобережних лісових угіддях, на 40 років звільняли від оброку та повинності. Так виникли слободи Троєщина, Воскресінка, Микільська Слобода, Дарниця, Осокорки тощо.

Про затони Дніпра (у греків Борисфен, у римлян Данапріс, у турків Узу, або Узи), у яких зимують річкові суда, йдеться у 86-томному Енциклопедичному словнику. На Позняках частина масиву називається Княжий затон. Тут також є історична місцевість срібний кіл – звідси назва вул. Срібнокільська.

Затон – це затока Дніпра між сучасними мостами ім. Є. Патона і Дарницьким залізничним. Вона виникла при впадінні Наводницького струмка у Дніпро. Прилягає до історичних місцевостей Видубичі та Наводничі (Печерський район). Від доби середньовіччя використовувалася як місце стоянки суден, у XX ст. – човнова станція.

Нині це місцевість у Дарницькому районі. Розташована між Харківським шосе, Кронштадтською вулицею і парком Партизанської слави (вздовж Борової та Ялинкової вулиць). Прилягає до місцевостей Бортничі, Нова Дарниця. На території Красного хутора виявлено залишки давніх поселень, в тому числі родові могильники доби трипільської культури і залишки неукріплених поселень IV-VI тисячоліть до н. е. Під паралельними назвами Красний хутір та Червонийхутір фігурує від 1920-х рр. У 1931-1936 рр. був у складі Осокорківської, від 1936 р. – Позняківської сільрад. Початок інтенсивної забудови Красного хутора припадає на 1930-і рр: у 1933 р. у поселенні зафіксовано 11 вулиць і провулків, а наприкінці 1930-х рр. склалася сучасна мережа шляхів – 24 вулиці й провулки

Березняки. Назва місцевості походить від однойменного хутора, який згадується ще в 1733 р. і та отримав її від березняка, тобто березового лісу, а відповідно й від величезної кількості березового сухостою та хмизу. Паралельну назву – Тельбін (варіанти: Тельбино, Тербин, Телбин, Тербина, Тельбухино) – місцевість отримала від озера, яке вперше згадується в 1694 р.і, котре весною, під час повені, з’єднувалося з Дніпром.

Ще одна частина Березняків – розташовується за озером Тельбін. У 1883 р. ця слобідка нараховувала 5 дворів. Колись вона називалась Зательбін Березняк. Мікрорайон «Березняки» увійшов до міської частини Києва 21 жовтня 1923 р., а в 1941–1943 рр. були вщент зруйновані. Із часу заснування територія Березняків була власністю Києво-Печерської Лаври. Ще одна назва походить від розташованих тут лаврських кухонь.

Унаслідок голоду 1923–1933рр. та 1946–1947 рр. село постраждало, також зазнало значних руйнувань під час Великої Вітчизняної війни з огляду на розташованість безпосередньо коло Дніпра – ключової лінії оборони німецької армії восени 1943 р. Під час забудови житлового масиву Березняки було повністю зруйновано гідросистему Кухмістерської слобідки, зокрема, радикально переплановано берегову лінію озера Тельбін та засипано низку невеличких, але знакових річок (зокрема, Бабина річка).

Мешканці Слобідки видавали заміж дівчат у навколишні села, а також брали приймаків з Позняків та Русанівки. Поширеними прізвищами були: Колоша, Просяник, Рябоштан, Мельниченко, Радченко (по вуличному Зіваки), Гуріненко, Ярмоленко. Частина мешканців Кухмістерської слобідки після знесення села переселилися до села Позняки (тепер житловий масив Позняки) та Червоного хутора.

(Продовження буде)

Література

1. Пономаренко Л., Різник О. Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання. – К.: Видавницво «Павлім», 2003. – 124 с.: іл.

2. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. – К.: Наук. думка, 1985. Т. 2: Д – Копці / Укл.: Н. С. Родзевич та ін. – 1985. – 572 с.

3. Київ: Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. – К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. – 736 с.

4. Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. – К.: Кий, 1997. – 374 с., іл.