Cт. викладач Панкратова О.Л., студентка Ярмак М. В.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

МОВА ЯК УНІВЕРСАЛЬНА ОЗНАКА ЕТНОСУ

Осмислюючи свою історію, українці звертаються до природи рідної мови, її ролі у формуванні українського «я», та, відповідно, до впливових чинників на їх взаємовиявлення. Свідоме, розумове прийняття українства передбачає наявність у людини національної свідомості. Процеси державотворення зумовлюють формування особливих рис національної свідомості, вироблення нових стандартів у мовній практиці.

У напрацювання вчених: С. Єрмоленка, П. Кононенка, А. Пономаренко, Л. Мацько та ін., поняття «мова» розглядається у тісному взаємозв’язку із національно-мовною свідомістю, українським світоглядом особистості. Аспекти тлумачення набувають розмаїтих властивостей від наукових течій, як то: історичної, філософської, культурологічної, політичної тощо.

Процеси національної самоідентифікації суспільства пов’язані з мовою. Мова є одним з основних засобів консолідації нації. Для консолідації суспільства важливого значення набуває становлення державного статусу української мови в усіх сферах суспільного життя українського народу. Державна мова – це не одна з мов, яку добровільно обирають чи не обирають громадяни для свого суспільного або приватного життя. Це мова, яка повинна бути пріоритетною в житті українського громадянства.

Кожна держава має своє мовне обличчя. І це не абстракція, а цілком очікувані реалії. Ліна Костенко зазначає: «Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене. В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного виливу, координувати зусилля своїх учених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно – накреслити шляхетні обриси своєї культури» [5, с. 22].

На сучасному етапі в Україні не створено відповідного ґрунту для гідного функціонування української мови як державної. Усвідомлене володіння державною мовою – первинна ознака тих, хто живе в Україні та сприймає її як свій родовий дім, хто прагне бачити її серед розвинених країн цивілізації. Не кожен серед сучасних українських державотворців може бути зразком бездоганного володіння українською діловою, дипломатичною, політичною мовами, цим самим невілюючи загальнодержавний престиж державної мови. Адже через мову відбувається ідентифікація громадян з державою, культурою, представниками і носіями яких вони є.

В. Крисаченко, називаючи ознаки ідентифікації українського етносу, зазначає: «Самовизначення досягається за допомогою, наприклад, релігії, мови, способу господарювання, але найрозвиненіша його підстава – політична, тобто створення певних інституцій (центрального управління, армії, суду, фінансів тощо), котрі і дозволяють реалізувати цілі та цінності певного етнокультурного соціуму чи, принаймні, його активної та діяльної частини» [7, с. 7]. Дослідник справедливо акцентує увагу на вагомості політичного самовизначення (існування держави), яке відкриває для етносу шлях розвитку його духовної і матеріальної культури. За відсутності інституцій політичного самовизначення мовна саморефлексія набуває засадничої підстави.

Історично Україна тривалий час не мала єдиного органу управління. Ця обставина негативно позначилася на загальному стані української культури, мови зокрема. Українські землі у різні часи перебували у складі інших держав, які прагнули розвитку рідної мови й національних традицій. На завойованих українських землях влада цих країн сприяла розвиткові й поширенню власно своєї культури та всіляко протидіяла виявам культур інших національностей. На прикладі панування Австро-Угорської імперії українська культура не зазнала ані пригнічення, ані впливу чужої культури. Така політика завойовників давала змогу вижити хоча б певним її осередкам [3]. Дослідник О. Потебня вказував на згубний вплив денаціоналізації народів, наслідком якої могла б стати загибель мови. Він зазначав, що втрата хоча б однієї мови була б бідою, втратою для людства в цілому [9].

Нова генерація української інтелігенції підійшла до усвідомлення не нової істини: народ, позбавлений своєї історії, культури й мови, приречений на асиміляцію, на втрату політичних і культурних орієнтирів. За зауваженнями М. Костомарова, «суспільство, яке втратило колишній корінь, не одразу пустить новий, воно не має за собою історичної святині; доля їхніх предків служить для них докором, і вони відвертаються від неї, намагаються забути старе, бо їм від нього мимоволі соромно; а нове ще не встигло стати історичним набутком. На перевертнях взагалі лежить відбиток слабості, в’ялості, брак усвідомлення мети, міцності взаємодії праці та волі. Зрадивши раз душу свою, вони ще довго здатні зраджувати її вдруге і втретє» [6, с. 145]. Йдеться про національну свідомість українців. Рушійним фактором у формуванні історичної долі українців був недостатній рівень їх національної свідомості. Усі спроби відновлення нашої державності зазнали поразки через розпорошеність і роз’єднаність українства.

Поняття «національна свідомість» входить в обіг лише на початку XIX ст. під впливом філософських ідей Гердера. Це поняття функціонувало не лише в філософській думці України, а й у більшості країн Європи. Значення «національна свідомість» ґрунтувалося на етнічній самоідентифікації. Українська інтелігенція пов’язує поняття «національна свідомість» з виявленням неповторних рис своєї народності, втілених у мові.

Національна свідомість – це закодований на генетичному рівні спосіб мислення і світосприйняття. Ця система гранично стійка до зовнішніх впливів, а першоосновою її є мова. Вона виступає неодмінним складником національної свідомості. Свідомість формується, виявляється в мові, а мова постає як універсальна ознака етносу, тобто можна говорити про українську мовну самосвідомість, що передбачає: 1) усвідомлення окремішності своєї мови як засобу етнічної самоідентифікації особистості; 2) бачення просторового і часового поля української мови як феномена єдності, цілісності українського етносу (нації); 3) відбиття (віддзеркалення) мовної самосвідомості в самоназвах українців та в їхній мові [2].

А. Погрібний у науково-публіцистичному есе «Умію, та не хочу, або про фальш одного етикету» описує мовно-національну свідомість пересічного українця, який не бачить у мовному відступництві ніякої неволі [8].

Насправді, ситуація надзвичайно складніша, оскільки мова ведеться про втрату етнічної самоідентифікації, етнічної належності. Необхідно пам’ятати, що у кожного народу – своя мовна картина світу, тобто в мові виявляється ментальність, і водночас мова формує, забезпечує оригінальний, неповторний погляд на світ представників різних народностей.

На терені України, крім державного етносу проживають корінні недержавні етноси (кримські татари, гагаузи, караїми), а також недержавні етноси, що належать до корінних етносів інших держав (росіяни, вірмени, білоруси, євреї, німці, поляки, болгари, румуни, угорці, словаки та ін.). Згідно із загальносвітовими нормами співжиття народів, недержавні етноси інтегруються в мову й культуру державного корінного етносу [2].

У радянські часи культивувалася народницька, культурно-фольклорна свідомість українців, і ця свідомість затримувала мовно-національну нівеляцію українців в «єдиному радянському народі». Сьогодні замість народницької потребуємо формування українознавчої свідомості, українознавчого світогляду. «Світогляд – система поглядів на життя, природу і суспільство» [1, с. 1109]. Українознавчий світогляд – це система поглядів на життя, природу і суспільство, детермінована концептосферою «Україна». Інакше кажучи, українознавчий світогляд охоплює концентри українознавства, визначені П. Кононенком: Україна – етнос, Україна – природа, Україна – мова, Україна – історія, Україна – нація, Україна – держава, Україна – культура [2].

Українознавчий світогляд розкриває зв’язок мови народу з його психологією, характером світосприймання, історією, культурою, врешті, з природою, де живе етнос.

Мова повинна сприйматися її носіями у глибині часу, в обширах простору, в розмаїтті природи, у філософії народу. Синтезуюча, інтегральна роль мови виявляється на рівні формування українознавчого світогляду через мовну стійкість підростаючого покоління. Українознавчий світогляд людини пов’язаний з її мовною стійкістю, і навпаки – мовна стійкість засвідчує наявність українознавчого світогляду в кожного громадянина держави. Складність відродження україномовної практики в міському середовищі полягає у мовній стійкості молоді. Утвердження усвідомлення молоддю пріоритетності української мови відбувається в суспільстві поступово. За результатами опитування молоді чинниками підвищення престижності української мови є: 1) вияв бажання говорити українською мовою незалежно від комунікативної ситуації (в офіційному і неофіційному спілкуванні); 2) вдосконалення мовного законодавства та мовної політики держави, які будуть реально, а не декларативно спрямовані на утвердження української мови; 3) формування національно свідомої еліти; 4) прагнення мати високоякісну україномовну освіту. Докорінні зміни щодо мовної політики залежать і від Уряду держави, яка в умовах статусу незалежності країни є незмінно декларованою, не наповнює змістом всю парадигму її суспільних функцій.

Література:

1. Єрмоленко С. Я. Мова і українознавчий світогляд : монографія / С. Я. Єрмоленко. – К. : НДІУ, 2007. – 444 с.

2. Історія української культури : у 5 т. – К. : Наукова думка, 2008. Т. 4. – Кн. 1 : Українська культура XIX століття / Л. Ф. Артюр, В. Г. Балушок, Г. Б. Бондаренко та ін. – 2008. – 1007 с.

3. Кононенко П. П. Українознавство : конспект лекцій / П. П. Кононенко, А. Ю. Пономаренко. – К. : МАУП, 2005. – 392 с.

4. Костенко Л. В. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала / Л. В. Костенко. – К. : КМ Academia, 1999.