УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Чепінога Аліна, студентка

Науковий керівник:

Алімов К.О., к.ю.н,доцент

Запорізький національний університет

Актуальність теми полягає в тому, що участь прокурора в цивільному судочинстві зумовлено насамперед дискусією про майбутнє прокуратури, її роль у цивільній юрисдикції, форми й методи реалізації прокурором представницьких повноважень, допустимість його участі в цивільному процесі в межах вимог правової держави та процесуального статусу, передбаченого Конституцією України й чинним законодавством.

У науці цивільного процесу питання про завдання прокурора в цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції; необхідність захисту прав і законних інтересів громадян; потреба захисту державних чи громадських інтересів та ін. Але мета й завдання прокурора в цивільному процесі й виконувані ним процесуальні функції, його процесуально-правове становище визначені в чисельних нормах права; тому правові норми й служать підґрунтям для вирішення питання про завдання представництва прокурора в цивільному процесі.

Передусім прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону, має завданням сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справ і постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону України «Про прокуратуру»)[3].

Уся діяльність прокурора в цивільному процесі незалежно від стадій судочинства відбувається в процесуальних формах. Такими процесуальними формами є дві:

1) порушення цивільного процесу в справі:

¾ звернення до суду із заявою на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів (ст. 121 ЦПК);

¾ внесення апеляційного і касаційного подання на рішення, ухвалу суду (статті 290, 320 ЦПК);

¾ подача заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами (ст. 347ЦПК);

2) вступ у цивільний процес по справі у будь-якій стадії для надання висновків з метою виконання покладених обов'язків (ст. 35 Закону «Про прокуратуру», ст. 121 ЦПК)[1][3].

Але в юридичній літературі спостерігаються різні підходи до вирішення питання про форми представництва прокуратурою інтересів громадянина і держави в суді. Наприклад, М.Косюта вважає, що судово-представницька функція прокуратури України має бути закріплена в трьох основних формах:

¾ звернення прокурора до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів громадян і держави;

¾ участь прокурора в розгляді справ у судах;

¾ досудове провадження.

Відповідно ж до підходу М.Мичка, в прокурорській діяльності по реалізації представницької функції доцільно виділяти дві форми:

¾ досудове провадження, що включає підготовку й направлення до суду заяв та інших матеріалів;

¾ участь у розгляді в судах на різних стадіях судочинства цивільних, господарських справ і справ про адміністративні правопорушення з метою захисту прав та законних інтересів громадян і держави[5].

Вступ прокурора в процес по справі можливий за власною ініціативою, за ініціативою суду і на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ за вимогою закону і суду має обов'язковий характер. Отже, від характеру волевиявлення прокурора на участь у цивільному процесі по справі — способу вступу в процес визначається вид такої участі — факультативна участь (необов'язкова) й імперативна (обов'язкова)[1].

У науці цивільного процесуального права зазнає критики положення закону про обов’язкову участь прокурора в цивільному процесі. Зокрема, В.Аргунов указує, що перелік справ, щодо яких прокурор зобов’язаний порушити цивільну справу, тільки з’ясовує ініціативу прокурора. Порушення справи в суді за наявністю такого обов’язку означає для прокурора необхідність домагатися задоволення такого позову, що може призвести до негативних наслідків. На цій підставі вчений пропонує виключити норми, які передбачають обов’язкову участь прокурора. Право прокурора на участь у цивільному судочинстві все ж випливає із закону, але при цьому воно не повинно мати характеру прямої заборони або дозволу[4].

Обов’язкова участь прокурора в цивільному процесі на вимогу закону передбачена в розгляді справ щодо надання психіатричної допомоги в примусовому порядку (ст.22 Закону України "Про психіатричну допомогу"), про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст.33 Закону України "Про прокуратуру") та ін. Участь прокурора в цивільному процесі є також обов’язковою по справах, порушених ним за позовами й заявами. Обов’язковою участь прокурора в процесі буде й тоді, коли суд (суддя) визначає її необхідною по конкретній справі в постановленій ним про це ухвалі. Так, якщо за матеріалами справи є підстави вважати, що спірна угода, укладена між сторонами, суперечить інтересам держави й суспільства, але позовну вимогу про визнання її недійсною не заявлено, суд може на підставі ч. 2 ст.45 ЦПК визнати необхідною участь прокурора в справі. Ухвала суду (судді) про обов’язкову участь прокурора в справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може відмовитися від її виконання[1][3].

Отже, в умовах сьогодення цивільне процесуальне законодавство стосовно представництва прокурора можна в цілому вважати вдосконаленим. І тому зараз відкрита можливість доступу прокурора до правосуддя на будь-якій стадії розгляду цивільної справи. Він має право звертатися до суду з метою захисту інтересів громадян і держави на будь-якій стадії судового розгляду і виключно на власний розсуд.

Література:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради. 2004. № 1618-IV- Ст.419.

2. Цивільний процесуальний кодекс України : Наук.-практ. коментар. - 9. вид., доп. і перероб. - Х.: Консум, 2011. - 408 с.

3. Закон України "Про прокуратуру" вiд 05.11.1991 № 1789-XII – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

4. Аргунов В.Н. Участие прокурора в гражданском процессе. – М., 1991. – С. 91.

5. Косюта М.В. Питання правового регулювання представницької функції прокуратури // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. – Зб. наук. праць. – Х., 1998. – С. 189-194.