Гусак А.І., Салацька О.Р.

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, Україна

Можливість визнання судом дійсним заповіту, вимоги до форми якого порушені

Відповідно до ч. 1 ст. 219 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Суд, згідно ч. 2 ст. 219 ЦКУ може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Безумовно, заповіт є одностороннім правочином. Це випливає із легального визначення заповіту, як особистого розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦКУ). Але чи означає це, що на заповіт, як односторонній правочин, поширюється правило, закріплене у ч. 2 ст. 219 ЦКУ?

Щоб відповісти на це питання, треба враховувати наступне.

По-перше, чинний ЦКУ містить главу 85, присвячену спадкуванню за заповітом, в якій містяться норми щодо форми заповіту (ст. 1247), порядку його посвідчення (ст. 1248-1253) та недійсності заповіту (ст. 1257 ).

По-друге, у ч.1. ст. 1257 ЦКУ закріплене імперативне правило, згідно з яким заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та порядку посвідчення, є нікчемним. Також у ст. 1257 ЦКУ, на відміну від ч. 2 ст. 219 ЦКУ, суду не надане право визнавати такий заповіт дійсним за будь-яких умов.

З цього випливає, що правові норми закріплені у ч. 2 ст. 219 ЦКУ та у ст. 1257 ЦКУ співвідносяться як загальні та спеціальні. Відомо, що загальні норми права поширюють дію на рід певних відносин у цілому, а спеціальні норми встановлені з метою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, рід яких регулюється загальною нормою права. Отже, загальна норма про можливість зцілення нікчемного одностороннього правочину у разі недодержання вимоги закону про його нотаріальне посвідчення шляхом визнання його дійсним судом, не поширюється на заповіт, оскільки спеціальна норма про його недійсність не передбачає такої можливості.

Звернемося до позиції Верховного Суду України з цього питання.

В абзаці другому підпункту 7 п. 16 постанови №7 Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008р. «Про судову практику у справах про спадкування» відзначається, що заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦКУ немає відповідного правила. Виходячи з вищенаведеного, ідея співвідношення норм, що складають загальні положення про правочини, та норм спадкового права як норм загальних та спеціальних у цій постанові Пленуму відтворена, але занадто узагальнено.

Більш чітка позиція висловлена в узагальненні Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24 листопада 2008 р., в якому зазначено, що вирішуючи проблему визнання нікчемного заповіту дійсним, тобто як співвідносяться ч. 2 ст. 219 та ст. 1257 ЦКУ, слід виходити з того, що гл. 85 ЦКУ, яка регулює порядок спадкування за заповітом і є спеціальною, не передбачає можливості визнання судом дійсним заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Ч. 2 ст. 219 ЦКУ, якою передбачено право суду на визнання одностороннього правочину, щодо якого не дотримано вимог про нотаріальне посвідчення, дійсним, є загальною нормою і не регулює правовідносин між сторонами у справі.

Нарешті, в п. 14 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» чітко зазначено, що судам необхідно враховувати, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог, щодо його форми та порядку посвідчення. У цьому разі судам слід застосовувати статтю 1257 ЦКУ, оскільки норми глави 85 ЦКУ не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.

Таким чином, за діючим законодавством України не допускається визнання дійсним судом заповіту, нікчемність якого пов’язана з порушенням вимог щодо його форми.

Оскільки в реальному житті можуть траплятися такі ситуації, коли особа не має можливості нотаріально посвідчити заповіт через наявність надзвичайних обставин, деякі науковці намагаються відшукати удосконалення чинного законодавства. Наприклад, пропонувалося закріпити у ст. 1247 ЦКУ можливість визнання судом дійсним заповіту, якщо його нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від волі особи. Але, якщо після складання такого «простого» заповіту особі вдалося вижити і вона не звернулась за нотаріальним його посвідченням, він не матиме юридичної сили.

Аналізуючи вищезазначений підхід науковців, слід вказати на наступне.

По-перше, на наш погляд, така пропозиція має внутрішню неузгодженість. З одного боку, вона пропонує у спеціальній ст. 1247 ЦКУ, присвяченій недійсності заповіту, закріпити можливість визнання судом дійсним заповіту, якщо його нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від волі особи. При цьому не йдеться про наявність якихось надзвичайних обставин і вживається формула, закріплена в ч. 2 ст. 219 ЦКУ, тобто в загальній нормі. З другого боку, у цій же спеціальній статті пропонується визначити долю «простого» заповіту, якщо особі після його складання вдалося вижити. Ця термінологія, безумовно, свідчить про наявність надзвичайних обставин, в яких складався «простий заповіт».

По-друге, у ст. 1247 ЦКУ, присвяченій недійсності заповіту, пропонується закріпити у якості наслідку не звернення особи, якій вдалося вижити, за нотаріальним посвідченням заповіту, втрату ним юридичної сили.

Вказана пропозиція здається неприйнятною з таких міркувань. Не можна у спеціальній статті, присвяченій нікчемності заповіту, використовувати підставу, закріплену в загальній нормі, що розрахована на зцілення судом нікчемного одностороннього правочину у разі порушення вимог закону щодо його нотаріального посвідчення, оскільки цим зводиться нанівець спеціальний характер ст. 1247 ЦКУ. Хоча прямо не вказується на те, що суд може визнати дійсним заповіт лише у разі смерті особи, що склала заповіт у «простій формі», але це випливає з контексту її пропозиції. Якщо ж особі, що склала заповіт у «простій формі», вдалося вижити, то його доля не може вирішатися у ст. 1247 ЦК, оскільки вона присвячена недійсності заповіту.

На нашу думку, у спеціальній статті 1247 ЦКУ слід передбачити можливість суду визнати дійсним лише такий нікчемний заповіт, що був вчинений особою у простій письмовій формі через знаходження її у такому надзвичайному стані, який явно загрожував її життю, та за умови, що після складання нею зазначеного заповіту, настала її смерть.

Література:

1. Цивільний кодекс України (від 19.06.2003 № 980-IV) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:zakon.rada.gov.ua

2. Про судову практику у справах про спадкування: Постанова Пленуму Верховного Суду України (30.05.2008 № 7) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

3. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Постанова Пленуму Верховного Суду України (06.11.2009 № 9) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

4. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення Пленуму Верховного Суду України (24.11.2008) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua