Филологические науки / 2. Риторика и стилистика

Опанасенко Ю. В.

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту, Черкаси, Україна

З ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

ДЕТЕКТИВНОГО ЖАНРУ

Історія зародження детективного жанру розпочалася ще в давнину. Тибор Кестхейі зазначає, що елементи детективу можна знайти у Біблії. Так, дослідник наводить приклад історії Каїна та Авеля, де є злочин, убивця, жертва, мотив убивства, докази, спроба приховати злочин, навіть імовірне знаряддя вбивства [1, с. 37]. Єлеазар Мелетинський вказує на елементи детективного наративу в казках «Тисячі й однієї ночі» та в китайській новелістиці [2, с. 39–41].

Детективна історія виникла як результат намагань людської свідомості осмислити причини злочинів. Досліджуючи традиції детективного жанру, накопичення елементів, необхідних для його формування, літературознавці називають імена Шекспіра, Вольтера, Бомарше, Годвіна, Діккенса, Бальзака. Таким чином, передісторія детективного жанру налічує не одне століття.

Починаючи з XIX ст. кримінальна література докорінно змінюється, що зумовлено виникненням нового підходу до розуміння проблеми злочинності: читача більше цікавлять не приклади гріхопадіння, справедливого покарання та каяття, а сама форма злочину, безпосередній процес розкриття хитросплетіння, загадки. Це й призводить до виникнення жанру класичного детективу, яке більша частина дослідників пов’язують з 1841 роком, коли на світ з’явилося перше «логічне оповідання» Едгара Аллана По “The Murders in the Rue Morgue” («Вбивство на вулиці Морг»).

Саме у творах Е. По оповідь із кримінальною фабулою стає літературним фактом. У своїх оповіданнях Е. По встановив канони детективного жанру: в центрі уваги – не опис злочину, а розкриття мотивів, які за ним стоять, а головний інтерес викликають метод і логіка слідчого. Однак, варто зазначити, що створивши новий жанр, По не назвав його детективом. Цей термін уперше використала його співвітчизниця Енн Кетрін Грін у 1871 році, визначивши таким чином жанр свого твору “The Leavenworth Case” («Левенуортська справа»).

Наступною помітною віхою розвитку класичного детективу безперечно є творчість А. Конан Дойла, який створив еталон класичного англійського детективу. Конан Дойл наслідує традиції Е. По, проте в його оповіданнях все виступає значно рельєфніше, яскравіше, ніж у Е. По: це й мотиви злочинів, і реалії, що оточують героїв, а також незліченні образи людей, представників усіх верств суспільства – все тут достовірно й точно змальовано, майстерно виписано, здається, що все це можна відчути на дотик.

Звичайно між По та Дойлем існує проміжний етап, приміром, окремі романи Ч. Діккенса, твори В. Коллінза. Проте ці автори спробували використати детективний елемент у романній формі, при цьому їм не завжди вдавалося витримати жорсткі канони жанру, які існували на той час. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, у так званий Золотий вік детективу, авторами й дослідниками жанру були розроблені певні правила класичного детективного твору. Цих правил дотримувалися (хоча іноді й порушували) учасники професійного об’єднання – англійського Клубу детективістів (Detection Club), який існував у 20-х роках ХХ століття. Серед теоретиків та практиків жанру свої правила написання детективу розробили Г. К. Честертон, Р. Нокс, С. Ван Дайн. Однак ці правила значно обмежували подальший розвиток жанру, який міг відбутися лише шляхом їхнього порушення. Класичні приписи неодноразово намагалися модернізувати та спростити, пристосувавши до вимог ринку масової культури [3, с. 110].

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття виник новий різновид детективного роману – так званий «жорсткий» (hard-boiled) детектив, який багато в чому відрізняється від класичного. Він був створений у США в угрупованні письменників, що об’єднувалися навколо журналу “The Black Mask”. Серед представників нового жанру – популярні письменники Дешил Хеммет, Ерл Гарднер, Картер Браун, Росс Макдональд, Реймонд Чендлер.

В період Другого (пізнього) Модерну, або як його називають Постмодерну, границі детективного жанру значно розширились, і деякі дослідники вказують на появу цілої низки серійних творів, що по суті є детективами, хоча їх можна віднести й до інших жанрів (тобто вони є, безумовно, синтетичними). Так, телевізійний серіал «Доктор Хаус» (або його аналоги) відносять до детективу, де роль слідчого бере на себе лікар [4, с. 96–97]. До жанру детективу відносять також і роман П. Зюскінда «Парфуми», що належить до масової пізньомодерної культури [5].

Таким чином, детективна література за півтора століття свого існування пройшла довгий шлях розвитку. Виникнувши як художня обгортка для логічної гри, детектив завжди вчасно реагував на виклики часу, демонструючи іноді несподівані відгалуження від первісного канону. Всі ці обставини роблять детектив цінним видом мистецтва слова, який зайняв гідне місце в літературному процесі нашого часу.

Література:

1. Кестхейи Т. Анатомия детектива / Тибор Кестхейи. – Будапешт : Корвина, 1989. – 261 с.

2. Мелетинский Е. М. Историческая поэтика новеллы / Мелетинский Е. М. – М. : Наука, 1990. – 275 с.

3. Філоненко С. О. Закон і порядок: класичний канон детективного жанру // С. О. Філоненко // Актуальні проблеми іноземної філології: міжвуз. зб. наук. статей. – Бердянськ : БДПУ, 2009. – Вип. 4. – С. 101–112. – (Серія: Лінгвістика та літературознавство).

4. Крапівник Г. О. Детективна формула як запрошення до міфотворчості в культурі модерна / Г. О. Крапівник // Вісник Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Філософія. – 2013. – Вип. 41(2). – С. 92–100.

5. Орехов Б. Роман «Парфюмер». Элитный продукт массового потребления [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://nevmenandr.net/personalia/parfumer.php