Філологічні науки. /Актуальні проблеми перекладу

Викл. Переяслов В. О.

Харківський національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «ХАІ», Україна

Переклад як лінгвокультурна адаптація

Відомо, що оригінал і перекладний текст мають спільну мету – донести до читача певну інформацію, вплинути на нього. Різниця полягає лише в самому адресатові (читачеві) та його культурному середовищі.

В історії перекладознавства існує споконвічне питання: що ж вважати перекладом, який ступінь причетності перекладача до першотвору? У перекладознавстві рівень відтворення перекладачем тексту оригіналу класифікують за підібраними ним відповідниками. Так, Я. Рецкер поділяє їх на еквіваленти, аналоги та адекватні замінники [5]. Найближчими до оригіналу, звісно, є перші, однак підібрати еквівалент у мові, якою здійснюється переклад, досить складно, а подеколи й неможливо, тож існують інші два різновиди, які мають синонімічний характер. Еквівалентність тексту, в ідеалі, має об’єднувати такі складові: денотативну (зміст), конотативну (стилістика), структурно-нормативну (жанрова специфіка), прагматичну (адекватність сприйняття читачем перекладу), формально-естетичну (єдність емоційно-чуттєвих вражень від оригіналу й перекладу), однак часто перекладачі послуговуються лише деякими з них. В. Комісаров зазначав, що літературний переклад поєднує в собі елементи перекладу й перетворення інформації. Цей процес автор називає адаптивним транскодуванням. Будь-яку діяльність перекладача він називає перекладом, виділяючи при цьому «власне переклад», «переклад-реферат», «спрощений переклад», «скорочений переклад», «прагматично-адаптований переклад» та ін. Головне, на думку науковця, «чітко розмежовувати процес створення тексту, комунікативно рівнозначного тексту оригіналу… та інші способи передачі змісту іншомовного тексту» [4, 25].

Ураховуючи вищезазначені ступені еквівалентності, варто наголосити, що в художньому перекладі, а особливо поетичному, еквівалентність є умовним явищем, тому що в ньому сходяться два творці з різним життєвим, мовним, літературним, соціокультурним середовищем [2, 23].

Якщо ж перекладач прагне максимально відтворити оригінал, то він має пам’ятати про збереження мети й функцій твору, про взаємозв’язок форми та змісту, не розгледівши якого, малодосвідчений перекладач ризикує донести реципієнтові змінену ідею твору. Однак перекладацька практика свідчить, що якісний художній переклад неможливо здійснити без часточки домислу, скорочень, видозмін, адаптацій тощо. Це переважно трапляється через лексико-граматичні особливості кожної мови, а також різне культурологічне середовище.

Відколи існує художній переклад, не припиняються суперечки про труднощі, які виникають під час перекладу поетичного тексту. Перш за все це стосується думки про так звану неперекладність мови. Її прихильники вважають мову замкненою системою закономірностей, які не можна повністю трансформувати в іншу мову, не втративши їхньої цілісності. Такі видатні постаті, як Данте, Сервантес, Дю Белле, П. Шеллі та ін. стверджували, що неможливо здійснити повноцінний переклад того, у що митець вклав не лише майстерність, душу, а й дух народу.

Кожна мова має свої семантичні, стилістичні, граматичні особливості. «Лексичні елементи художнього тексту, а особливо поетичного, несуть головний образний заряд, оформлюючи металогічну вісь усієї системи образів, використовуваних автором», – стверджував І. Козлов [3, 69]. Інакше кажучи, кожна мова має свою природу, структуру, спосіб вираження думки.

На противагу теорії неперекладності мови існує теорія всеперекладності. Її прихильники (П. В’яземський, Е. Кошмідер, Ж. Мунен, П. Рікьор) стверджують, що всі мови мають спільні універсальні принципи й можуть бути стовідсотково перекладеними. Так, відомий французький філософ і літературознавець П. Рікьор вважає, що «будь-яку мову можна перекласти на іншу, адже переклад, перш за все, – духовний акт входження у дім мови когось іншого, щоб потім запросити його до свого дому як бажаного гостя… Таким чином руйнується замкнутість, яка може підірвати те, що я називаю наративною тотожністю. Завжди потрібно пам’ятати, що ми є частиною історії інших, яка розповідаючи про них говорить і про нас» [7, 53].

Та все ж найкращим способом спростування або підтвердження вищезгаданих теорій завжди була й залишається перекладацька практика. Сьогодні вже не залишається сумніву в необхідності перекладацької діяльності, адже такого джерела збагачення національної літератури годі й шукати. Крім того, переклад – це вагома частка діалогу культур, і якщо відсторонено поглянути на іншокультурний твір, то він може сприйнятися глибше й повніше. На цьому наголошував ще М. Бахтін, говорячи про «вненаходимость»: «Ми ставимо іншій культурі нові питання, яких вона сама собі не ставила, ми шукаємо в ній відповіді на ці наші питання, і вона відповідає нам, відкриваючи перед нами нові свої грані, нові смислові глибини» [1, 335].

Відомий лінгвіст О. Швейцер визначає переклад як «односпрямований і двофазовий процес міжмовної й міжкультурної комунікації, при якому на основі цілеспрямованого (перекладацького) аналізу первинного тексту створюється вторинний текст (метатекст), що замінює первинний в іншому мовному й культурному середовищі; процес, який характеризується установкою на передачу комунікативного ефекту первинного тексту, частково модифікований розходженнями між двома мовами, між двома культурами й двома комунікативними ситуаціями» [6, 152]. Ця часткова модифікація виявляється в результаті складності розуміння перекладачем різнорідності вихідної мови, багатозначності її лексичних одиниць, взаємообумовленості її форми та змісту, багатства контекстуальних синонімічних ресурсів. Крім того, потрібно чітко розуміти синтаксичні, семантичні та прагматичні значення мовних зв’язків.

Отже, аналіз перекладознавчих, лінгвістичних, літературознавчих студій засвідчує, що художній переклад – це важлива частина культурного життя народу. Він розширює кругозір, збагачує лексичний запас народу, дає можливість пізнати іншу культуру, її багатство та красу.

Попри розбіжності в ставленні до можливості / неможливості якісного й точного перекладу, визначальна роль у цьому процесі належить постаті перекладача, який має не просто ідеально знати мову оригіналу, а відчувати дух автора, твору, народу, знати конотативні й денотативні особливості тексту.

Художній переклад – це важлива складова духовно-культурного життя кожного народу, який за мету має встановлення комунікації між різними народами, культурами, світоглядами.

Література

1. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин; Сост. С. Г. Бочаров, примеч. С. С. Аверинцев и С. Г. Бочаров. – М. : Искусство, 1979. – 423 с.

2. Виноградов В. С. Перевод : общие и лексические проблемы / В. С. Виноградов. – 3-е изд., перераб. – М. : КДУ, 2006. – 240 с.

3. Козлов И. А. Авторская метафора в поэтическом переводе / И. А. Козлов // Український науковий збірник університету імені Тараса Шевченка «Теорія і практика перекладу». – Вип. 19. – Київ : Вища школа, 1993. – С. 67-75.

4. Комиссаров В. Н. Перевод и языковое посредничество / В. Н. Комиссаров // Тетради переводчика. – Вып. 21. – М., 1984. – С. 18-27

5. Рецкер Я. И. О закономерных соответствиях при переводе на родной язик / Я. И. Рецкер // Вопросы теории и методики учебного перевода: сборник статей. – М. : Изд-во АПН РСФСР, 1950. – С. 156-183.

6. Швейцер А. Д. Теория перевода. Статус, проблемы, аспекты / А. Д. Швейцер. – М. : Наука, 1999. – 364 с.

7. Ricoeur Р. Filozofia osoby, tłum. M. Frankiewicz / Р. Ricoeur. – Kraków: Wydawnictwo Naukowe Papieskiej Akademii Teologicznej w Krakowie, 1992. – 78 S.