УДК 811 Вакулик І.І., канд. філол. наук, доцент

Вакулик Д.О., студент ІІ курсу

Національного університету біоресурсів

і природокористування України, м. Київ

ХХ СТ. - ВЕЛИКИЙ СТИЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ НЕОКЛАСИКІВ)

ХХ ст. пройшло під девізом модернізму. Це був час новаторства, час пошуку. На літературну арену виходять різні напрямки і течії: футуристи, конструктивісти, символісти, акмеїсти, імажиністи, експресіоналісти, неокласики, «пролетарські» та «новоселянські» поети. «А за ними, словно племена поэтических джунглей, ринулись, ошеломляя читателя, ничевоки, биокосмисты, появились даже коекаки и обэриуты...». І кожен був впевнений у своїй дорозі. Проте критика вважала за сучасне лише авангардський пошук, пошук нових форм, нових засобів вираження. А це інколи зводилось до примітивізму. Там до верлібру звертались всі, хто вмів тримати перо. Внаслідок – довга низка поем, позбавлених музичності, колориту, «доброї синтакси і хорошого словника» (як писав М.Зеров). Ось чи не тому з’являється у 1922 р.:

Прекрасна пластика і контур строгий

Добірний стиль, залізна колія –

Оце твоя, поезія, дорога.

(М.Зеров. Нова українська поезія. Сонети і елегії.)

А М.Рильський скаже: «І всі знайшли, а я шукаю…»

У той час, коли сторінки московських та ленінградських видань були переповнені гаслами на зразок «Сбросим Пушкина с корабля современности» чи «2Х2=5», невелика група українських поетів (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, П.Филипович, О.Бургардт) об’єднались спочатку навколо журналу «Книгар», а згодом, навколо видавництва «Слово», що випустило в світ збірки «Земля і вітер» П. Филиповича й «Синю далечінь» М. Рильського, пізніше – «Камену» М.Зерова, «Крізь бурю и сніг» М. Рильського і «Простір» П. Филиповича.

Найпослідовнішими і найталановитішими представниками цієї течії були М.Зеров і М.Рильський, люди високої культури і громадянської мужності. І хоча надто мало проіснував гурток неокласиків, вони залишили неоціненну спадщину, внесли вагомий вклад у збагачення української літератури.

М.Зеров не був першовідкривачем античності. До античних тем, мотивів і образів звертались Т.Шевченко, С.Руданський, П.Куліш, Л.Українка тощо. Вони використовували не лише сюжети, а й засобами мови намагались побудувати «золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями», як скаже І.Франко.

Як відомо, Горацій першим переклав еолійську пісню на італійський лад. Таке ж завдання ставив і М.Зеров – перенести римську поезію на український грунт, щоб прекрасною українською мовою заговорили Лукрецій і Катулл, Вергілій і Горацій, сатири Ювенала та численні вірші поетів іншої доби.

Відомо, що римська поезія не знала рим, тому поетичні переклади з латини є складними. Проте, за визначенням фахівців, переклади М.Зерова вважаються найадекватнішими і найпоетичнішими.

Коли виступили українські неокласики, вони не мали декларацій. На думку Д.Загула, вітчизняні неокласики в порівнянні з російськими вирізнялись більшим творчим консерватизмом: якщо другі перетворювали на еталон Пушкіна, то перші орієнтувались на греко-римську античність і французьких парнасців (першим виданням українського неокласицизму стала «Антологія римської поезії» М.Зерова, 1920), суворіше дотримувалися канонічних класичних форм. Несхвально відгукнувся Д.Загул і про віршову техніка неокласиків як вельми одноманітну.

Уявлення про українських неокласиків як про консерваторів у всіх відношеннях утвердилося в наступні десятиліття. Чи дійсно це було так? Аналіз метричного арсеналу їх поезії дає змогу внести істотні корективи в усталені оцінки.

Українські неокласики ставили перед собою завдання створити «великий стиль української літератури» з опорою на греко-римську античність і європейських парнасців; звідси – культ суворих класичних форм (сонету, октави, александрійського вірша, елегійного дистиха). М.Зерова досить часто відносили, звичайно з певними застереженнями, до «каноністів». Дійсно, він був єдиним суворим неокласиком – і як теоретик, який закликав іти «до джерел» (саме таку назву мала збірка його літературно-критичних статей 1926 р.), і як практик-поет і перекладач, однак відомо, що М.Рильський категорично не погоджувався із зарахуванням М.Зерова до архаїстів і консерваторів. Поет вбачав у його канонізмі протест проти «старосвітщини і сентиментальності старих епігонських поколінь, з одного боку, з іншого – реакцію на всілякі ліві «ізми», розповсюджені у 20-ті роки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вакулик І., Кашперська В. Метрика творчої спадщини українських неокласиків // Українське мовознавство. – К., 2010. – № 40/1.

2. Вакулик І.І. «Люби природу не як символ …» // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – К., 2012. – № 37.

3. Вакулик І.І. Інтерпретація концепту квітів у ранній творчості Рильського // Мова як світ світів. Граматика і поетика текстових структур» . – К., 2010.

4. Зеров М. Антологія римської поезії . Репринтне видання. – К., 1927.

5. Зеров М. Твори: В 2-х т. – К., 1990. – Т.1.

6. Історія української літератури ХХ ст.: у 2 -х кн. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки. – К.,1993.

7. Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. – К.,1965.