Право/2.Административное и финансовое право

Детюк Андрій Миколайович

аспірант Національного університету
біоресурсів та природокористування, м. Київ, Україна

ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ІНСТИТУТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО ЗАМОВЛЕННЯ
В СФЕРІ ОСВІТИ

Невід’ємною складовою загальнодержавної політики у впровадженні європейських стандартів у соціальну, економічну та культурну сфери українського суспільства є державна політика в галузі освіти.

Для реалізації цього складного довготривалого процесу в указаній галузі держава застосовує різноманітні засоби і механізми регулюючого впливу. Серед них основним є державне замовлення.

Слід зазначити, що, хоча даний засіб віднесено законодавцем (ст. 12 Господарського кодексу України [1]) та багатьма дослідниками (у т.ч., професором О.М. Вінником) до господарсько-правового інструментарію, воднораз, необхідно акцентувати, що в основі державного замовлення лежить мета задоволення потреб саме держави, які за своєю природою є публічними. Так, на переконання професора О.М. Вінника інститут державного замовлення поряд з інститутом антимонопольного регулювання господарської діяльності та деяких інших інститутів складають власний (оригінальний) нормативний матеріал господарського права як окремої галузі права [2, с. 51]. Водночас уважаємо таку позицію спірною. Адже, ґрунтуючись на доктрині адміністративного права, можна навести низку аргументів про належність зокрема інституту державних замовлень в галузі освіти до даної публічно-правової галузі.

Так, розглядаючи державне замовлення в сфері освіти з організаційно-управлінської та соціально-економічної точок зору структурним явищем, якому характерні правова, функціонально-економічна та фінансова складові, слід підкреслити визначальну роль саме адміністративно-правових норм у правовій складовій, а також тісний зв’язок останньої з іншими структурними елементами. Проявляється це, по-перше, у загальній спрямованості врегульованих відносин на досягнення соціально-економічного ефекту, тобто суспільного освітнього блага, а не на отримання окремих освітніх прав для обмеженого кола осіб; по-друге, участю у цих відносинах спеціальних владних органів держави (передусім, Міносвіти України, Мінфін України, Мінекономрозвитку України, тощо); по-третє, формуванням, розподілом та використанням публічних фондів коштів на державні потреби в сфері освіти; по-четверте, однорідністю групи суспільних відносин по задоволенню державних освітніх потреб, поєднаних єдиною метою, задачами, особливостями, що зумовлені специфічним суб’єктних складом правовідносин (державні замовники, якими можуть бути виключно: міністерство, інший центральний орган виконавчої влади, Національна академія наук України, галузеві національні академії наук, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, інший визначений Кабінетом Міністрів України державний орган - головний розпорядник бюджетних коштів, а також виконавці державного замовлення, до яких належать вищий, професійно-технічний навчальний заклад, заклад післядипломної освіти, наукова установа державної та комунальної форми власності, які пройшли конкурсний відбір та з якими укладено державний контракт на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів за державним замовленням), а також процедурами їх реалізації.

Викладене дає підстави виділяти два взаємообумовлених правових елементи, які сприяють визначенню правової природи явища державних замовлень, а саме: 1) сукупність однорідних суспільних відносин, що виникають в ході задоволення державних освітніх потреб та виконання окремих функцій держави шляхом формування, розміщення та виконання замовлень на освітні послуги для державних потреб; 2) сукупність правових норм, що регулюють дані відносини й становлять невід’ємну складову єдиної вітчизняної правової системи (при цьому уважається, що ця сукупність характеризується складною структурою, що включає в себе норми різних галузей права, провідну роль в якій відіграють норми саме адміністративного права). Тому, базуючись на інституційному підході та висновках окремих фахівців-адміністративістів, можна додатково підтвердити інституційний статус явища державного замовлення, у тому числі, при виділенні такого його різновиду, як державне замовлення в сфері освіти. В свою чергу природа вказаних правовідносин та методи правового регулювання дають усі підстави відносити даний інститут до адміністративного права, що ґрунтовно доводиться професором Є.В. Петровим [3, с. 10].

Очевидно, дана гіпотеза потребує додаткового обґрунтування, у тому числі шляхом правового співвіднесення норм адміністративного й цивільного галузей права в процесі правового регулювання вказаних вище суспільних відносин, на чому додаткового буде нами зосереджено увагу у подальших наукових розробках.

Література:

1. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV [станом на 15.11.2015 р.] // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18-22. – Ст.144.

2. Вінник О.М. Господарське право : навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл. / О.М. Вінник. – [2-ге вид., змін. та доп.]. – К. : Правова єдність, 2009. – 766 с.

3. Петров Є.В. Адміністративно-господарське право як підгалузь адміністративного права України : дис. на здоб. наук. ступ. докт. юрид. наук за спец.: 12.00.07 / Євген Вікторович Петров. – Х, 2012. – 417 с.