Філологічні науки/ 3.Теоретичні та методологічні проблеми дослідження мови

Шумченко Т.І.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Становлення лінгвокультурології як синтезу мовного та позамовного

Слід зазначити, що певним чином лінгвокультурологія є новим напрямком у лінгвістиці, яка продовжує свій розвиток, перетворюючись на відокремлену дисципліну. Зазначена галузь вивчає мову через призму «культурного коду нації» [3, с. 3]. Сучасним принципом дослідження мови є антропоцентричний підхід, який передбачає аналіз мови і людини у своїй інтегральній єдності. Виникнення лінгвокультурології є наслідком появи концепції щодо зв’язку між мовою і культурою, що в подальшому сформувався у якості самостійного напрямку у дев’яності роки двадцятого століття. Виділення нової галузі пояснюється модифікацією предмета дослідження, оскільки раніше взаємозв’язок мови і культури визначався з метою аналізу мовних проблем, а лінгвокультурологія почала виявляти шляхи та способи ідентифікації, збереження і передачі культури в мовних одиницях. Слід зазначати, що і термін починає функціонувати саме в ці роки, що відображено у наукових розробках російської фразеологічної школи. У працях В. Гумбольдта , зокрема у творі «Про відмінність будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людського роду» відображається ідея щодо взаємозв’язку між специфікою певної мови та менталітету нації, думка щодо того, що мови відображають світогляд народів, сутність нації.

Концепція В. Гумбольдта на Заході була розвинена та продовжена в такому напрямку мовознавства, як неогумбольдтіанство. В Європі його прихильники (Л. Вайсгербер, Х. Глінц, Х. Хольц) у середині двадцятого століття вивчали проблему впливу змісту мислення і логічного ходу думки на структурні особливості мови. Наукові розробки зазначених дослідників відображали аналіз семантичних аспектів різних мов шляхом виявлення дивергентних та конвергентних елементів між ними.

У Сполучених Штатах Америки напрямок неогумбольдтіанства був підтриманий такими дослідниками, як Д. У. Пауелл, Ф. Боас, Е. Сепір, Б. Л. Уорф, У. Д. Уїтні. На противагу від учених Європи, наслідувачів ідей В. Гумбольдта, американські мовознавці, перш за все, виділяли такі пріоритетні аспекти аналізу, як структурні мовні відмінності та паралелі між структурою мови і структурою думки [6].

Дослідження В.В. Воробйова «Лінгвокультурологія: теорія та методи» відображає зв’язок з традицією неогумбольдтіанства, в якому вчений зосереджує свою увагу на дослідженні культури, втіленої в мові. Об’єктом лінгвокультурології постає, згідно з ідеями автора, взаємозв’язок і взаємовплив мови і культури, а предметом – мовна картину світу як сукупність «національних форм буття суспільства, що виявляються у системі мовної комунікації та ґрунтуються на його культурних цінностях» [1, с. 32].

Учений зазначав, що метод дослідження лінгвокультурологічних об’єктів, має відрізнятися системністю, яка може всебічно віддзеркалювати їх лінгвістичний та екстралінгвістичний зміст. Відтак, подібний синтез мовного та позамовного значення складає головну одиницю аналізу зазначеної галузі – «лінгвокультурему» (термін дослідника).

Учений В.І. Карасик виділяє іншу принципово важливу складову – «культурний концепт», підкреслюючи значення і інших, таких, як реалії та фонові аспекти змісту [2, с. 127]. Г.П. Нещименко вивчає культуру через призму духовного розуміння дійсності. За його словами, мова є найголовнішим засобом об’єктивації культури протягом усіх етапів духовного освоєння дійсності – у процесі зародження та збереження духовних цінностей, їх поширення. Таким чином, мова є носієм та засобом перенесення культурних цінностей [5, с. 32-33]. Окрім переваг використання мови як транслятора культури, автор виділяє певні негативні аспекти, що можуть породжувати девіації, зокрема виникнення мовного бар’єру в міжкультурних комунікативних ситуаціях.

Проблематику лінгвокультурології дослідниця Н.В. Малімонова формулює таким чином: інтегральні елементи національного менталітету, системний опис мовної картини світу, ролі символу, метафори і фразеологізмів [4]. Вона також охоплює і комунікативну сферу.

Таким чином, доходимо висновку, що зазначені дослідження спрямовані на вивчення національно-специфічних особливостей певної лінгвокультури, які, в свою чергу, слугують базою для компаративного аналізу двох чи більше лінгвокультур.

Література:

1. Воробьёв В. В. Лингвокультурология: теория и методы / В. В. Воробьёв – М.: Изд-во РУДН, 1997. – 331 с.

2. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / В.И. Карасик. – Волгоград, 2002. – 127 с.

3. Маслова В. А. Лингвокультурология: учеб. Пособие [для  студ. высш. учеб, заведений] / В. А. Маслова. – М.:Издательский центр «Академия», 2001. – 208 с.

4. Малимонова Н. В. Лингвистические аспекты кросс-культурных исследований [Електронний ресурс] / Н. В. Малимонова. – Режим доступу: http://www.acis.vis.ru/9/1_9/maliman.htm

5. Нещименко Г. П. К постановке проблемы «язык как средство трансляции культуры» / Г. П. Нещименко // Язык как средство трансляции культуры. – М.: Наука, 2000. – С. 32-33.

6. Coupland N. Sociolinguistics: A reader and Coursebook / N. Coupland, A. Jaworski. – New York, NY: Palgrave, 1997. – Р. 439.