Решетилов К.В., студент факультету електроніки Пересецький В.Р.

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Вплив латини на поетичну творчість Сковороди

Як поет Григорій Сковорода формувався під впливом традицій української поезії XVII–XVIII століть. Він виявляє блискучу обізнаність та велику симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський.

Було б помилкою ігнорувати значення для становлення митця також знайомства з латинською класичною поезією та новолатинською гуманістичною літературою XVI–XVII століть. З римських поетів Сковорода віддавав перевагу Горацію, Вергілію та Овідію.

Частину його поетичної спадщини становлять майстерні переклади цих авторів, близьких йому багатьма рисами. З новолатинських поетів цікавився і, відповідно, перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія.

Віршовані переклади Григорія Сковороди можна поділити на такі дві групи: на власне переклади і на переспіви.

У першому випадку поет суворо дотримується оригіналу, стежить за тим, щоб передати «дух» автора. Таким, скажімо, є його переклад оди Горація «Про спокій душі». Він пише Михайлу Ковалинському: «Це я переклав майже експромтом, дуже швидко, слідкуючи тільки за тим, щоб, наскільки це було для мене можливо, передати дух автора, не дбаючи про красу стилю».

Отже, в цьому випадку він – тінь, дисциплінований «трансформатор» оригіналу.

Зовсім інше завдання покладає собі поет у переспівах, використовуючи оригінал як своєрідну канву для власних думок і почуттів, ставлення до сучасності, його особистого шляху в житті. Чужі «мотиви» стають мовби організуючим поштовхом для віршування, пошуку своєї форми й образної системи, що робить твір оригінальним, самостійним.

Лексика і фразеологія, граматичні форми і синтаксична будова, розвинувшись на кращих зразках класичної латини (Цицерон, Вергілій, Горацій, Овідій) і латини гуманістів (Е. Роттердамський, М. Муре), органічно зливалися з поетичною мовою Сковороди.

Латина, переклади – це передусім школа, навички віршування. Сковорода визнає це, супроводжуючи власну пародію Езопової байки «Fabula de haedo et lupo tibicine» такими поясненнями: «Басня Есопова. Преображенна на новый вид малороссійскими фарбами для учеников поетики 1760-го года в Харьковѣ. Вина сея басни та, что многіи от учеников, нимало к сему не рожденны, обучалися».

Отже, підбиваючи підсумки в питанні про стилістичні функції латинської мови в поетичній спадщині Сковороди, потрібно наголосити на значній ролі латини як унормовуючого чинника в організації і збагаченні поетичної мови щодо метрики, стилістичних засобів та в усталенні жанрових форм. Вивчення і переосмислення класики завжди плідний процес, особливо у разі творчого засвоєння надбань, які пробуджують власні здібності.

Усталеність і чіткість літературних норм латинської мови, яку він високо цінував, безумовно орієнтувала поета на точність, додержання відповідних норм і в рідній мові.

Ця величезна праця першопроходця не пропала без сліду. Вже як факт історії літератури вона спонукала до наполегливої перекладацької діяльності поетів XIX століття – Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка.

У своїх «Excerpta philologica», написаних латинською мовою, Сковорода зазначає: «Якщо окремі латинські слова ти висловлюєш тими ж німецькими, вийде нісенітниця. Бо про один і той самий предмет латинянин говорить так, а німець інакше. Таким чином, коли ми що-небудь перекладаємо з латини, завжди слід враховувати традиції і властивості мови, не обмежуючись передаванням значення слова».

Цим положенням послуговувався і сам Сковорода у своїй творчій практиці. Він не калькує форму з латини, а шукає найвиразніший, на його думку, живий і зрозумілий відповідник рідною мовою.

У другому розділі «Філологічних виписок» Сковорода зазначає: «Найкращим майстром слова у самих латинян, або римлян, вважався Туллій. З його творів особливо рекомендую … промови. Від них ти почерпнеш ту чисту і незаплямовану легкість і витонченість латинської мови, яка становить основу ясного і правильного стилю».

У цій настанові закладено не лише його особисту турботу про виразність творчого почерку. Коли є бажання, тут прочитується взагалі типове для того часу звертання до класичних текстів з їх «чужоземними» (і не лише латинськими, а й грецькими, давньоєврейськими) словами і найменуваннями, що прилучали читача до географічних назв місць, з якими пов’язані біблійні сюжети. Г.С. Сковорода теж віддав належну пошану цій загальній тенденції. Як влучно зазначив академік Д.С. Лихачов, «факти історії і сама природа за середньовічними уявленнями є лише письменами, які необхідно прочитати». Але це не просто «екзотизми» в мові Г. Сковороди, а виправдані запозичення, з якими в нашу лексику входили (і, як знаємо сьогодні, міцно вкорінилися) нові поняття. За ними стояли історико-культурні реалії. Взяті з контексту певної епохи, вони потім призвичаїлися в нашій мові, вірно служать нам, збагачуючи мову. Процес закріплення нових понять за допомогою латини відбувається і сьогодні, але вже за іншими законами.

Завдяки глибоким енциклопедичним знанням Григорій Сковорода, будучи поліглотом, вільно переходив з однієї мовної стихії в іншу, але був у ній не «копіїстом», не послушником, а людиною неспокійного творчого духу.

Література:

1. Бичко А.К. Історія філософії: підруч. / А.К. Бичко, І.В. Бичко, В.Г. Табачковськші. – К.: Либідь, 2001. – 480 с.

2. Горбенко С.В. Києво-Могилянська академія / С.В. Горбенко. – К.: Академія, 1995.

3. Довідник з історії України: у 3 т. – Т. 2 (К–П) / за ред. З.І. Підкови, Р.М. Шуста. – К.: Генеза, 1995. – 435 с.

4. Енциклопедія українознавства. Загальна частина: у 3 т. / за ред. В. Кубійовича. – К., 1995. – 1230 с.