УДК
811
Рафаловський Д., студент І курсу
факультету ветеринарної медицини
Вакулик І.І., к. філол. н.,
доц.
Національний університет
біоресурсів
і природокористування України, м. Київ
«… Хто матір
забуває, того Бог карає»
Українська нація починає потроху
втомлюватись, щоразу доводячи, що український народ – прямий
спадкоємець культури Київської Русi, у котрого були і народне, і професійне
мистецтво, видатнi мислителi, художники, композитори. Тож поява Шевченкового
феномена була не випадковою. Про це влучно зазначав колись Микола Костомаров:
«Поезiя Шевченка – законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї
далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого
спiвця».
Ми
поціновуємо Шевченка як геніального митця, творчість якого – це крок у прийдешнє: «Обнімітеся ж, брати мої, молю вас, благаю!» Коли
йдеться про єдність, ми звертаємося з вірою до Бога. І як тут не згадати
Володимира Великого, котрий осягнув сам, а згодом і просвітив Русь
святим Хрещенням. Тільки єдність, любов до ближнього та здатність робити добрі
вчинки спроможні створити квітучу країну, налагодити взаємини та зберегти
найбільший скарб будь-якої нації – культуру та мову. Згадаймо слова Ліни
Костенко з недалеких дев’яностих: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку
їм відбирає мову».
Межа
століть історично несе зміни. І якими вони будуть – залежить від від кожної
суспільної істоти. Українці сповна відчули на собі війну та її наслідки – ненависть, прокльони, зневіру, втому, біль,
страждання… І тут згадуються Шевченкові
щоденникові записи та рядки з поезії «До Основ’яненка: «Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами.
Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной
меланхолической красоте своєй. И я
задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей
прелести», а нині «Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко
сиротині…» Віднедавна нашу землю
топчуть, грабують, нищать, продають і купляють. Та хіба варто осторонь
спостерігати стишка, як твою рідну Батьківщину роздирають на шматочки? Бо «… хто
матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають».
Тарас Григорович Шевченко – одна з найвизначніших постатей
України, котрий творив усупереч політичним переслідуванням, засланню та
забороні писати. Він боровся словом. Дехто з українців також борються:
підспівуючи пісеньку, працюють над новотворами на зразок «пийло», «мурло»,
«хамло», «бидло» із негативною семантикою. Але цим ми обкрадаємо себе і свою мову.
Якщо говорити про джерела формування
власне української ментальності, то сміливо можна стверджувати, що
наша національна ментальність формувалася під впливом зовнішніх умов життя
людей – природи, її характеру, видів сільськогосподарських робіт, побуту,
культури, релігії, традицій, звичаїв, обрядів, народної психології, системи
виховання, повсякденного духовного життя, моральних принципів та ідеалів,
народної архітектури, взаємин із природою і навколишнім світом. Науковцями
дедалі частіше відмічається, що український етнос є найбільш різноманітним,
складним і суперечливим, має як динамічні чинники, так і найбільший потенціал
драматичності. І у моральному плані українці постають найбільш неоднорідною
спільнотою. І власне нашому етносу властивий великий драматизм. М. Юрій у
монографії «Етногенез та менталітет українського народу» визначав
триєдність свідомості, інтелекту та
розуму.
Геополітичне
становище України часом ставало болючою раною для українського народу як
спільноти. Належність до двох імперій, різних, передусім, за вірою, а вже потім
за всіма похідними напрямками суспільного розвитку, не могла не накласти
відбиток на характер. Україна є тою унікальною землею, де на межі зійшлися
світовий Схід і світовий Захід. Це найпарадоксальніша властивість українського
менталітету. Тому в українській душі можуть уживатися два протилежні полюси
історії людства. Свого часу англійський поет Редьярд Кіплінг, що був співцем
могутності Британської імперії і водночас закоханим в індійський Схід ліриком,
писав: «Захід – це Захід, а Схід – це Схід, і ніколи їм не зійтись». Він одним
із перших отримав Нобелівську премію на початку минулого століття... Але вже на
той час існувала земля, яка характером свого народу заперечувала цю тезу
поета-лауреата, тезу, яка більшості читачів видавалася абсолютно слушною.
«Багато вихорів пронеслося над
українською землею. Міняються брюховецькі, пани й підпанки, є ошукані й
неошукані... Є багато труднощів і суперечностей в сучасній Україні. Дай, Боже,
щоб вона міцно з’єдналася сама в собі навколо живого древа православної віри,
щоб ніякі вітри, світові й „домашні”, не вирвали наш люд із міцного віковічного
ґрунту, як неможливо вирвати і знищити оте святе древо предківської віри. Від
нього – мир і спокій нашої рідної держави», – писав у «Чорній раді» Пантелеймон
Куліш. Прислухаймось до його порад.
Література
1. Брижицька С. А. Національне самоствердження Тараса
Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців
(друга чверть ХІХ ст. - середина 20-х рр. ХХ ст.) [Текст] : дис... канд. іст.
наук: 09.00.12 / Брижицька Світлана Анатоліївна ; Київський національний ун-т
ім. Тараса Шевченка. - К., 2004. - 204 с.
2. Куліш П. О. Чорна рада [Текст] : роман, оповідання, вірші / П. О. Куліш. - Х. :
Фоліо, 2008. - 287 с. - (Серія "Українська класика")