Географія та геологія / Природокористування та екологічний моніторинг

Король В. В.

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинськго, Україна

ЕТНОДЕМОГРАФІЧНИЙ ЧИННИК У ФОРМУВАННІ

РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ РОЗСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Специфічність демографічної компоненти територіальної соціально-економічної системи полягає у двоїстості населення – як мети і одночасно найважливішого чинника суспільного розвитку.

Адже характер змін саме демографічної ситуації є кінцевим індикатором соціальної сприятливості здійснюваної державної політики.

Тому дослідження просторової специфіки відтворення населення, а

також регіональних особливостей структурних і динамічних характеристик населення є найважливішою передумовою стабільного

соціально-економічного розвитку регіонів.

На жаль, унаслідок різних причин в Україні роботи з етнодемографічної тематики і досі перебувають на периферії уваги

дослідників. На сучасному етапі у царині етнодемографії переважають праці демографів, економістів, географів та етнологів: Е. Лібанової, В. Стешенко, В. Піскунова, Г. Рогожина, Г . Старостенко, О. Хомри, М . Дністрянського , Ф . Заставного , О . Шаблія, В. Джамана, Р.Лозинського, С. Копчака, М . Романюка, М . Шульги та В. Наулка. Саме їх науковий доробок становить методологічну основу фундаментальних досліджень динаміки чисельності і змін у демографічній структурі населення України, а також слугує теоретичною базою для вивчення пріоритетних напрямів соціально -демографічної політики в країні та її регіонах.

У роки незалежності продовженням дослідження демографічного розвитку України стало видання колективної монографії, підготовленої співробітниками Інституту економіки НАН за наукового керівництва В. Стешенко [1]. У книзі проаналізовані теоретико-методологічні та методичні засади вивчення кризових феноменів, зокрема депопуляції, надана загальна характеристика передумов її виникнення. Однак регіональні тенденції демографічних процесів , особливості етнодемографічного розвитку суспільства в роботі вивчені епізодично.

Більшість авторів праці не ставили за мету здійснення системного дослідження соціально-демографічного розвитку України 1959–2001 рр. Ґрунтовний історико - етнодемографічний аналіз змін кількості українців за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р. був одним із напрямів наукового доробку І. Кураса , В. Євтуха , В. Котигоренка [3].

На початку 1990- х рр. роботи групи Г . Рогожина започаткували в Україні регіональні соціально-демографічні дослідження на основі сучасних класифікаційних підходів . Згодом Ф . Заставний [11] виділив три макрорегіони за ступенем сприятливості демографічної ситуації ( показниками народжуваності та природного приросту ):

1. Західноукраїнський (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області), зі сприятливою ситуацією.

2. Центрально-Південний ( Миколаївська, Херсонська, Кримська ), з менш сприятливою ситуацією.

3. Центрально-Північний ( усі інші області), з несприятливою ситуацією.

Аналізуючи показники станом на 1992 р ., М . Фащевський «… за характером динаміки чисельності населення, природного та механічного руху населення за більш , ніж піввіковий період …» виділив 5 регіонів « зі специфічними особливостями демографічної ситуації : столичний , центральний, південно - східний, південний та західний.

Наприкінці 1990- х рр. Г . Старостенко, застосувавши генетичний підхід, розробила комплексну типологію регіонів України за однорідністю соціально-економічних і екологічних умов проживання та зумовленими цими показниками відтворення населення. Вона обґрунтувала виділення чотирьох типів демографічних районів: прикордонні, центральні , промислові і агровиробничі регіони [2].

Таким чином , як і будь -які системи , етнічні територіальні спільності взаємодіють зі своїм середовищем , яке є умовою та причиною виникнення і функціонування етносів. Їх внутрішня структура значною мірою визначає різноманітні аспекти життєдіяльності людей , передусім релігійну та електоральну ситуації .

В умовах розбудови незалежної Української держави , в якій національна політика спрямована на нормалізацію і стабілізацію міжетнічних відносин , територіальні етнічні спільності мають високий рівень сформованості. Його визначають спільність соціально-економічних і політичних завдань, що стоять перед людьми різних національностей, передусім прагнення до реального суверенітету та державотворення , підвищення рівня життя та ін .

Єдність політичних завдань та соціально-економічних інтересів людей , що проживають на певній території , є основою формування територіальних етнополітичних спільностей. Усі вони творять державну етнополітичну спільність, для якої характерним є національний простір, національна свідомість та ментальність, усвідомлення особливостей цієї спільності , прагнення до її захисту та збереження.

Список використаних джерел

1.Демографічна криза в Україні. Проблеми дослідження, витоки, складові, напрями протидії / За наук . ред. В . Стешенко. – К ., 2001. – 346 с.

2.Євтух В . Проблеми етнонаціонального розвитку : український і світовий контексти / В . Євтух. – К ., 2001. – 194 с.

3. Старостенко Г .Г . Методологія і практика досліджень відтворення населення України: регіональний аспект / Г . Г . Старостенко. – К .: УФЕІ, 1997. 270 с.