Студентка Бутчана Владислава Віталіївна
Науковий
керівник: к.ю.н., доцент Єна Ірина Вікторівна
Запорізький
національний університет
Кримінальне переслідування – проблеми
законодавчого закріплення
Стаття 1
Конституції України декларує положення відповідно до яких Україна є суверенною, демократичною, соціальною та
правовою державою. Міжнародні стандарти у сфері додержання прав людини
орієнтують правову політику України на утвердження та забезпечення прав і свобод громадянина, поваги до його
честі та гідності, що є безпосереднім обов’язком держави.
Крізь призму
такої демократичної позиції забезпечення правопорядку в країні та утвердженні
прав і свобод громадянина слід звернути увагу на особливості реалізації у кримінальному процесі такої специфічної функції
кримінального процесу, як кримінальне переслідування. Не дивлячись на те, що
питанням дослідження сутності кримінального переслідування, особливостям його
здійснення приділяла увагу значна кількість вчених процесуалістів, таких, як,
наприклад М.С. Строгович, М.Є.Шумило, В.Г. Даєв, тощо все ж таки і досі у теорії кримінального процесу немає
єдиної точки зору з цього питання. Аналіз же вітчизняного законодавства
свідчить проте, що поняття «кримінальне переслідування» взагалі не
використовується. Така ситуація викликає необхідність дослідити сутність кримінального переслідування у
кримінальному процесі, чим саме і обґрунтовується вибір теми статті.
І перш за все
треба звернутись до етимології та історичних витоків «понятійного феномену»
кримінального переслідування.
Так, у тлумачному словнику української мови, слово «переслідувати» означає гнатися слідом за
ким-небудь, намагаючись наздогнати, захопити, знищити тощо; гонити, гнати,
висліджувати кого-небудь із метою покарання, віддання до суду; вистежувати [9, с. 599].
Перші ж законодавчі
згадки про кримінальне переслідування були зафіксовані у Статуті кримінального
судочинства 1864 року. Дослідивши зміст ст. 166 Статуту, О.Г. Халіулін дійшов висновку,
що функція кримінального переслідування поєднувалась з функцією нагляду, і таке
положення визначалось призначенням прокуратури як «ока государєва» [1, 131].
Радянське
законодавство дане поняття закріпило у КПК
РРФСР 1923 р. у відповідності до якого кримінальне переслідування пов’язувалось з порушенням
кримінальної справи [2, 188, 251].
Однак, згодом,
науковці з різних, іноді протилежних причин почали негативно ставитися до
такого інституту. Одні вважали його атрибутом буржуазної правової системи [3], а інші навпаки - елементом
сталінських репресій [4]. Суперечки тривали досить довгий час, в результаті
чого в Основах кримінального судочинства Союзу РСР 1958
року цей термін вже не використовувався [4, 16].
Сьогодні
законодавство України не використовує поняття «кримінальне переслідування»,
його ми можемо знайти лише у Концепції реформування кримінальної юстиції
України, затвердженої Указом Президента України від 08.04.2008 p., в якій термін «кримінальне переслідування»
визначається як виключна процесуальна функція прокурора, яка полягає у
висуненні від імені держави обвинувачення, направленні кримінальної справи до
суду, підтриманні державного обвинувачення в суді, участі у перегляді судових
рішень у кримінальних справах в апеляційній і касаційній інстанціях.
У теорії права
різні підходи до сутності кримінального переслідування, так, Є. Лук'янчиков та
А. Музика визначають кримінальне переслідування, як діяльність органів
досудового розслідування та прокуратури по доведенню вини підозрюваного й
обвинуваченого у скоєнні злочину. Він є
близьким, хоч і не тотожним, поняттю «розслідування кримінальної справи» за
національним законодавством України [6, с. 400].
Л. Грицаєнко
під функцією кримінального переслідування розуміє порушення кримінальної справи
прокурором або слідчим прокуратури, розслідування кримінальної справи,
процесуальне керівництво досудовим слідством безпосередньо прокурором,
направлення прокурором справи до суду, нагляд за виконанням вироку [10, с.
100].
Така правова
позиція не втрачає актуальності і нині, до того ж, не останню роль у цьому
відіграє законодавство України, яке в тому числі немає визначення поняття та
сутності кримінального переслідування. Дискусії щодо регламентації та
закріплення такої функції досить актуальні. Більше того, окремі вчені, наприклад,
Г.П. Середа, зауважили, що в цілому законодавчі спроби закріплення
кримінального переслідування як головної функції прокуратури слід підтримати [5, 17]. Є і інша точка зору
вчених, які цілком категорично виступають проти закріплення функції кримінального
переслідування на законодавчому рівні [3, 4].
Аналізуючи
наданий понятійний апарат ми не можемо остаточно сказати, що кримінальне
переслідування – це виключна діяльність прокурора, оскільки, звернувши увагу на
визначення, які пропонують науковці, то можна зробити висновок, що термін
охоплює і дії органів розслідування, і дії прокурора як на стадіях досудового
розслідування, так і на стадії судового розгляду, а отже з моменту порушення
кримінального провадження справи до набрання чинності вироку суду.
Крім того,
досягнення визначеної вище мети написання статті не можливе без вивчення
досвіду інших країн з цього питання.
Так,
наприклад, схожою правовою позицією з викладеного вище питання наділено російське законодавство, яке в п.55
ст.5 КПК Російської Федерації визначає кримінальне переслідування як
процесуальну діяльність, що здійснюється стороною обвинувачення з метою
викриття підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні злочину, тобто переслідування
ототожнюється з обвинуваченням. Російські науковці, зокрема, наголошують, що
кримінальне переслідування – це самостійна функція прокурора [7, с. 35].
Більшість
країн романо-германської системи права дотримується моделі прокуратури, яка
виступає переважно як орган кримінального переслідування, тобто виконує функції
кримінального переслідування осіб, які вчинили злочинне діяння, підтримання
державного обвинувачення в суді, а також нагляду за законністю попереднього
розслідування злочинів і тримання осіб у місцях позбавлення волі [8, с. 24-25].
До того ж,
можна звернутися до правового зарубіжного досвіду, адже цей термін широко
застосовується в законодавстві та практичній діяльності органів кримінальної
юстиції Росії, Білорусі, Італії, Франції, ФРН та ін.
Ми вважаємо,
що відмова українського кримінального процесуального законодавства від використання терміну «кримінальне
переслідування» є не зовсім юридично вірною.
Досить
розповсюджений є суб’єктивний фактор по відношенню до терміну «кримінальне
переслідування». Деякі помилково стверджують, що це може вплинути на права
громадянина, зокрема обмежити їх і принизити честь та гідність людини. Але це
не є правильним, оскілки людина, яка
порушила кримінальний закон, має бути притягнута до відповідальності та понести
покарання.
У правовій
свідомості людини має вкоренитися позиція, що спеціально уповноважені державні органи, коли їм стане
відомо про факт вчинення злочину, розпочнуть слідчі (розшукові) дії з метою
встановлення та викриття особи, яка його вчинила, і притягнення її до
кримінальної відповідальності, тобто відносно займуться кримінальним
переслідуванням.
Можна
погодитися з думкою Л.Грищенка, який стверджує, що функціональна властивість
кримінального переслідування належна не лише прокуророві. При цьому він під функцією
кримінального переслідування він розуміє порушення кримінальної справи
прокурором або слідчим прокуратури, розслідування кримінальної справи, процесуальне
керівництво досудовим слідством, направлення прокурором справи до суду, нагляд
за виконанням вироку [10, с. 100].
Отже можна
сказати, що кримінальне переслідування тісно пов’язане не лише з функціональною
діяльністю прокурора, а й з усіма етапами кримінально-правових відносин.
Тому цілком
слушно буде вказати, що термін
«кримінальне переслідування» має всі теоретичні та практичні
підстави для введення його як окремого правового інституту у кримінальне процесуальне законодавство України.
Список використаних джерел:
1.
Халиулин А.Г. Феномены
Российской прокуратуры: прокурорский надзор и уголовное преследование:
материалы научно-практической конференции [«Проблемы совершенствования
прокурорского надзора (к 275-летию российской прокуратуры»] / А.Г. Халиулин. –
М.: Издательство НИИ укрепления законности и правопорядка, 1997. – С. 130 –133.
2.
История законодательства
СССР и РСФСР по уголовному процессу и организации суда и прокуратуры. Сборник
документов / под. ред. проф. С.А. Голунского. – М., 1955. – 367 с.
3.
Міщенко С. Г. Роль
кримінальної юстиції в протидії злочинності: автореф. дис. канд. юрид. наук. - К., 2011. - 19 с.
4.
Ворончихин М. А.
Субъекты уголовного преследования: дис. канд. юр.
наук: 12.00.09 / Ворончихин Михаил Александрович. – М., 2003. – 167с.
5.
Середа Г.П. Оптимізація
процесуального статусу прокурора на досудовому слідстві / Г.П. Середа // Вісник
Національної Академії Прокуратури України. – 2011. – № 2. – С. 15–21.
6.
Юридична енциклопедія: В
6 т. - К, 2001,- Т. 3.
7.
Настольная книга
прокурора. - М., 2002. - 850 с.
8.
Кримінальне право
України: Загальна частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.;
За ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - X., 2010. - 456 с
9.
Новий тлумачний словник
української мови: У 3 т. - К, 2003. - Т. 2. - 926 с.
10. Грищенко Л. Г. Прокурорська
діяльність в Україні в світлі сучасного світового досліду. - Вінниця, 2009. -
576 с.