Географія та геологія / Регіонознавство та регіональна організація суспільства

Король В. В.

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинськго, Україна

ЕТНОДЕМОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА РІЗНІ ПІДХОДИ ДО ЇХ ВИЗНАЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Етногеографія - це відносно молода галузь суспільної географії, що вивчає закономірності, фактори, умови і форми територіальної організації та геопросторового розвитку етносів - націй - народностей, етнічних груп населення та ін. Об’єктом етногеографії України (за О. І. Шаблієм) є етноси, а предметом вивчення - територіальна організація етносів, їх геопросторове буття і розвиток, зв’язки і відносини. О.Шаблій вказує на зв’язки етногеографії України з географією населення, демогеографією, демографічною статистикою, антропологією, етнологією, етнографією, історією, політологією, державознавством.

Питання динаміки етнічного складу населення України та чисельності української нації і окремих етнічних меншин, особливості їх розселення на сучасному етапі в нашій державі висвітлені в книгах М. Дністрянського ,Ф. Заставного. Спроби етногеографічного районування України зроблені Б. Заставецьким [1]. Автор розкрив особливості динаміки національних меншин в Україні впродовж XX ст. та їх розселення в нашій державі на сучасному етапі.

Протягом 80-х рр. ХХ ст. українські географи залишалися здебільшого на позиціях традиційного варіанта «розселенського» підходу, що полягав у визначенні однорідних районів за показниками перш за все щільності населення (всього і сільського), частки міського населення, людності міських і сільських поселень, динаміки населення (всього, міського і сільського). Що ж до аналізу просторової специфіки за узагальнюючими показниками демографічної ситуації (режиму природного відтворення, народжуваності, смертності, очікуваної тривалості життя; міграційної рухливості; вікової і статевої структури; динаміки чисельності населення, його основних етнічних і соціальних груп), то він не застосовувався. Хоча, ще на початку 1970-х рр. В. Стешенко і В. Піскунов відзначали, що обґрунтування демографічного районування недоцільно обмежувати аналізом тільки демографічних матеріалів.

Лише в останнє десятиріччя з’явилася нова методика етнодемографічних досліджень. Ідеться про етногеодемографічні дослідження. Населення завжди прив’язане до конкретного простору та часу. Диференційованість територіальних систем зумовлює специфіку їхнього впливу на демографічні процеси і впливає на появу регіональних демографічних особливостей. На локальній території формуються спільності людей з досить замкнутими демографічними зв’язками. Окрім просторового (територіального) фактора виникає ще один, який також зумовлює диференціацію демографічних процесів, - феномен поліетнічності населення.

Таким чином, сутність етногеодемографічних досліджень можна визначити «як дослідження з географічних позицій демографічних процесів і структур, диференційованих згідно з етнічною ознакою». Під «географічними позиціями» мається на увазі «аналіз територіальних відмінностей однотипних географічних показників у кожного конкретного етносу і аналіз етнічних відмінностей однотипних демографічних показників на визначеній території» [2].

Важливим чинником є міста у процесі формування та розвитку тієї чи іншої етнічної спільноти. Міста завжди виступають центрами консолідації етносу, незалежно від того, більшість чи меншість у них становить корінний етнос, і це пов’язано з роллю політичних, економічних та культурних центрів, яку вони відіграють. Проте міжетнічні зв’язки, неминучі в процесі адаптації декількох етнічних груп у місті, пришвидшують різноманітні етнічні процеси, кінцевим результатом яких здебільшого є поступова асиміляція малих етнічних груп більшими, а отже, зростання етнічної однорідності міста.

Населенню міст властива більш строката структура етнічного складу населення порівняно з сільською місцевістю. Тому для того, щоб уникнути ймовірності некоректної оцінки етнічної ситуації в ці-ому, виникає необхідність вивчати етнічний склад міського і сільського населення окремо. Н. Юхнева навіть виокремлює сучасний урбаністичний тип етнічної культури, який ґрунтується не стільки на зовнішніх етнічних атрибутах, скільки на внутрішньому психологічному усвідомленні етнічного коріння, тобто на етнічній самосвідомості (на відміну від традиційного сільського типу, в основі якого лежать багатовікові зв’язки селянина із землею, виражені в матеріальній культурі, побуті, традиціях, звичаях) [3].

Таким чином, як і будь-які системи, етнічні територіальні спільності взаємодіють зі своїм середовищем, яке є умовою та причиною виникнення і функціонування етносів. Їх внутрішня структура значною мірою визначає різноманітні аспекти життєдіяльності людей, передусім релігійну та електоральну ситуації. В умовах розбудови незалежної Української держави, в якій національна політика спрямована на нормалізацію і стабілізацію міжетнічних відносин, територіальні етнічні спільності мають високий рівень сформованості. Його визначають спільність соціально-економічних і політичних завдань, що стоять перед людьми різних національностей, передусім прагнення до реального суверенітету та державотворення, підвищення рівня життя та ін. Єдність політичних завдань та соціально-економічних інтересів людей, що проживають на певній території, є основою формування територіальних етнополітичних спільностей. Усі вони творять державну етнополітичну спільність, для якої характерним є національний простір, національна свідомість та ментальність, усвідомлення особливостей цієї спільності, прагнення до її захисту та збереження.

Література:

1. Заставецький Б.І. Соціально-економічна географія України / Б.І.Заставецький. - Львів: Світ, 1994. - 229 с.

2. Орлов А.Ю. Методика этногеодемографических исследований / А.Ю. Орлов. – 2009.

3. Юхнева Н.В. Изучение города как этнографическая проблема // Этнографическое изучение Северо-Запада СССР / Н.В.Юхнева - Ленинград: Наука. Ленингр. отделение, 1977. - 173 с.