Музыка и жизнь / 4. Эпохи, стили, жанры

Кохан Л. Й.

Україна, Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ ДРАМАТУРГІЇ

(XIX – початок XX ст.).

ВЗАЄМОДІЯ РІЗНИХ ЖАНРОВИХ МОДЕЛЕЙ

Кінець XVІІІ – початок ХІХ ст. – це період активного й невпинного розвитку українського музично-драматичного мистецтва, що на той час відзначалося значним розмаїттям жанрів і форм; період появи нової української драматургії та становлення українського професійного театру.

Після заборони театральних вистав (шкільної драми) у навчальних закладах музично-сценічне життя в Україні поступово перемістилося у кріпосні маєтки. Варто підкреслити, що кріпосні театри мали водночас як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, вони існували в неймовірно важких умовах поміщицької сваволі, що пригнічувала й обмежувала творчу ініціативу акторів-кріпаків, і призначалися для розваги досить обмеженого кола глядачів. Але, з іншого боку, вони розширювали музичні інтереси місцевих творчих і слухацьких кіл, сприяли пробудженню інтересу до професійної театрально-музичної діяльності, вихованню народних кадрів акторів, композиторів, співаків, танцівників, оркестрантів. «Саме кріпосні театри були свого роду першими школами національних виконавських кадрів. Готуючись до вистав, кріпосні актори вивчали театральну справу і таким чином прилучалися до сценічної та музичної культури… Деякі найбільш видатні кріпосні актори, співаки, балерини потрапляли на російську імператорську сцену, значна частина ставала згодом учасниками «вільних» труп» [2, с. 64].

Таким чином, на початку ХІХ ст. в Україні спостерігається зростання популярності кріпосних театрів; водночас відбувається бурхливий розвиток промисловості, торгівлі та розширення міст. У цих умовах музично-театральне життя поступово концентрується у великих промислових центрах, тут формуються професійні трупи та будуються спеціальні театральні приміщення.

Хоча, слід принагідно зауважити, що насправді перший театр європейського ґатунку на теренах України з’явився дещо раніше – ще в середині ХVІІІ ст. в місті Глухові – тодішній гетьманській столиці, про що знаходимо відомості, зокрема, в монографії А. Новікова [4, с. 22].

Наприкінці того ж ХVІІІ ст. у Харкові було організовано перший російськомовний стаціонарний театр (імовірно – 1780 року). Про нього лише відомо, що трупа налічувала 12 осіб і виставлялися там не лише драматичні п’єси, а й балети. Отже, можемо зробити висновок, що функціонував цей театральний заклад як музично-драматичний. На жаль, постійного приміщення ця трупа не мала, і невдовзі вона розпалася. Друга спроба відкриття стаціонарного театру в Харкові припадає на початок 1790-х років. «З державної скарбниці задля створення театру було виділено сто карбованців. Для того часу це була досить велика сума… В якості приміщення використали тимчасову двоповерхову дощану залу, прибудовану до палацу губернатора… У залі було обладнано сцену, лаштунки, інші театральні атрибути» [4, с. 24]. Що ж до репертуару, то це були переважно комедії, мелодрами та комічні опери російських і французьких авторів.

На кінець ХVІІІ ст. припадає спроба створити громадський театр у Кам’янці-Подільському – столиці Подільської губернії: «1798 року тут розпочала діяльність польськомовна трупа… Про репертуар згаданого колективу практично нічого невідомо. Ймовірно, тут виконувалися популярні у той час драми А. Коцебу, а також комедії, чарівні й комічні опери інших авторів» [4, с. 28].

Восени 1803 року було побудовано постійний театр у Києві, «котрий відкрився 9 вересня постановкою якоїсь польської чарівно-фантастичної комедії. … Польська трупа Ленкавського у 1823 р. давала в Києві оперетки на польській, російській та українській мові» [4, с. 30].

Наступного року (1804) відкрито театр в Одесі. 1808 року відновив свою роботу Харківський театр. На початку ХІХ ст. стаціонарний театр з’явився у Полтаві (1808 рік), хоча професійним він став лише 1818 року, коли на запрошення генерал-губернатора Миколи Репніна сюди з Харкова переїхала трупа акторів на чолі зі Штейном.

Проте, незважаючи на появу перших театрів з більш-менш постійним складом виконавців, у той час (у першій половині ХІХ ст.) в Україні найпоширенішою формою організації театральних труп і здійснення вистав була приватна антреприза. І хоча підбір репертуару, комплектування труп і доля акторів цілковито залежали від бажання й особистих смаків антрепренера, антреприза мала істотний вплив на формування таких характерних особливостей українського театру, як його поліжанровість та стильова різноманітність: «Диференціації на драматичні і музичні театри на той час на Україні ще не було. У театрах ішли трагедії, мелодрами, комедії, водевілі, опери, оперети, пантоміми, балети і т. д. Акторський склад труп був досить різноманітний за своїм амплуа – артисти повинні були вміти не лише грати, але й співати і танцювати» [2, с. 81].

Взагалі тут варто підкреслити, що, як зауважував історик українського театру Д. Антонович, «чиста драматична творчість без співів і танців не прищеплювалася на українському театрі» [1, с. 87]. Тож «п’єсам з музикою і операм віддавалася перевага перед суто драматичним репертуаром» [2, с. 81].

Деякі дослідники, зокрема Л. Архимович, зауважують, що на початок ХІХ ст. в Україні «панівним жанром театральної вистави стає опера-водевіль – драматична вистава із співами та інструментальною музикою й окремими, часом уже визначними оперними формами (арія, дует, ансамбль)» [2, с. 82].

Однак переважна більшість учених (у тому числі й М. Загайкевич) виокремлюють не один, а два найбільш популярні жанри, що репрезентують українську музичну драматургію у першій половині ХІХ ст., – це «малоросійська опера» та водевіль. «У творчості Котляревського та Квітки-Основ’яненка склалися основні жанрові різновиди українського музичного театру ХІХ ст.: лірико-комедійна побутова оперета (діалогічна опера) та народний водевіль. Ряд інших п’єс, що виникли в першій половині ХІХ ст., як правило, повторювали в різних варіантах образно-сюжетні мотиви й драматургічні принципи «Наталки Полтавки», «Сватання на Гончарівці» або ж «Москаля-чарівника» [3, с. 275].

Література:

1. Антонович Д. Триста років українського театру.1619–1919 та інші праці / Дмитро Антонович. К. : ВІП, 2003. – 418 с.

2. Архимович Л. Українська класична опера / Лідія Архимович. К. : Державне видавництво музичної літератури, 1957. – 319 с.

3. Загайкевич М. Історія української музики. : у 6 т. / М. Загайкевич. – К.: Наукова думка, 1989 – т. 3. – 424 с.

4. Новіков А. Українська драматургія й театр від найдавніших часів до початку ХХ ст. : монографія / Анатолій Новіков. – Харків, 2011. – 408 с.