Басалюк Наталія Василівна
Науковий керівник –
Смілянець Ірина Петрівна, кандидат юридичних наук
Національний університет
«Одеська юридична академія»
Історична
й правова природа векселя
Об’єктами сучасного цивільного обороту виступають окрім матеріальних речей
і майнові права, виражені у певній об’єктивній формі – документі. У більшості
країн для їх позначення використовується один термін – цінний папір. Один з їх
видів міцно увійшов в економічне життя нашої країни, використовується як у торговому обороті так і в банківській
практиці. Мова іде про вексель, сфера обороту якого набуває все більш
цивілізованого вигляду.
Вексель як
документ, що опосередковує кредитно-грошові відносини у цивільному обороті та
як інститут цивільного та господарського права пройшов тривалий період
становлення та розвитку. «Життя» та
«пригоди» універсального фінансового інструменту неодноразово ставали об’єктами
досліджень та дискусій вчених різних
епох і країн. Прототипи векселя
існували ще у давнину у всіх країнах, де був задовільний рівень
розвитку товарно-грошових відносин.
Уже в часи
Середньовіччя стали виходити праці, присвячені виникненню і розповсюдженню
векселя під авторством італійців Бенвенутті Стракка, Сигізмундо Скаччіа та
Рафаеля де Туррі. Вчені наголошували,
що вексель не можна розглядати як винахід окремої людини чи народу – він
існував повсюди, де здійснювалися операції торгового характеру. У 1874 році німецький юрист Вільгельм Ендеман підтримав
цю теорію і наголосив, що приписувати винахід вексельних операцій окремим
особам, містам чи народам означає
спотворення історичних фактів, найімовірніше, Ендеман прийшов до такого
висновку ознайомившись із роботами Дупіуса де ля Серра «Мистецтво векселя»
(1698) і Жака Саварі «Ідеальний
негоціант». Жак Саварі вважав, що вексель не був відомий ні давньогрецькій, ні
давньоримській юриспруденції, а був вигаданий євреями, яких неодноразово
виганяли із Франції за правління Дагоберта І (640 рік), Філіпа Августа (1181
рік) та Філіпа Довгого (1316). Перебравшись у Ломбардію євреї переказували свої
капітали за допомогою таємних листів, що передавалися іноземними купцями. За
версією автора завдяки вигнаним євреям векселі у 1219 році з’явились навіть у
Туреччині. Представник німецької історичної
школи Вернер Зомбарт у книзі «Євреї і капіталізм» підтримав Жака Саварі,
вказавши, що іудеї створили не лише вексель, але й біржу. Підставою для
використання векселя на думку Зомбарта була необхідність збереження анонімності у фінансових операціях
ізраїльтян, а перший вексель було видано ще у 1207 році Симоном Рубеном [5,11].
Ще одна із
версій говорить про створення векселя вигнаними з Італії гібеллінами, які
підтримували німецьких імператорів і прагнули їх влади на території Італії.
Наступна
легендарна версія появи цінного паперу пов’язана із Хрестовими походами:
вексель виник через необхідність
пересилання у папську казну цінностей, здобутих під час походів [10].
Перша наукова
теорія походження векселя належить Францу-Августу Бінеру і припадає на початок
XIX століття – автор вважав, що оскільки першими почали використовувати векселі
італійці – саме їх слід вважати винахідниками документу [11].
Друга
половина XIX століття принесла масштабне
дослідження історичної природи векселя німецькими авторами, які винахід цінного паперу
вважали своїм. Так, Макс Нейман і Отто Штоббе відстоювали думку, що вексель був
вперше використаний німецькими купцями Ганзейського Союзу. Німці Ейнерт і Лібе
вважали, що векселі з’явилися у роки середньовіччя майже одночасно у декількох
країнах. Ще дві теорії належать Густаву Ластингу і Карлу Френдту, які
пов’язували появу векселя з наказами про переказ боргу банкіру, у якого
вкладник мав рахунок. Сучасні автори заперечують цю теорію і наголошують, що
наслідком цієї операції стала поява не векселя, а чека [11].
Існує ще
цілий ряд теорій виникнення векселя:
-
антична – вексель як засіб переказу коштів був відомий ще у Давній Греції і
Римі;
-
арабська – за цією версією ще у Х столітті країни Сходу використовували
документи подібні на вексель;
-
китайська – під час правління династії Тан у VIII столітті використовувався прототип сучасного векселя – так
звані «літаючі гроші».
Український дослідник історичної природи векселя С.З.Мошенський у праці
«Еволюція векселя» виділив наступні періоди становлення цінного паперу:
1)
виникнення прототипу векселя у Давньому світі (Месопотамія,
Греція, Рим);
2)
поява аналогів векселя у країнах Сходу – Китай, Індія, мусульманські
країни;
3)
період першопочаткового типу векселя в Італії у XII-XIII століттях (вексель
складався з двох документів: нотаріально завірений акт мав основне значення, а
платіжний лист - допоміжне);
4)
період ярмарок, коли вексель набув свої суттєвих ознак (акцепт, протест,
вексельна суворість), тобто форму сучасного векселя;
5)
період індосаменту;
6)
період формалізації вексельного зобов’язання;
7)
період уніфікації вексельного обороту (сучасний етап) [11].
С.В Мирославський у праці «Вексель як борговий папір» виділяє шість
періодів розвитку вексельного права у історичному світовому масштабі:
доіталійський, італійський, французький, німецький, період уніфікації, період
глобалізації [9].
Варто наголосити, що на території України відбувався історичний процес розвитку
боргових правовідносин, який почався із появи таких прототипів векселів, як
обліки й скрипти і закінчився модерною епохою із розгалуженою системою
законодавства і постійним удосконаленням вексельного обороту. На сьогодні
законодавство України про вексельні зобов’язання складається із Женевської
конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі
та прості векселі з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї
Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій
законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року
про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону
України “Про цінні папери і фондовий ринок”, Закону України “Про приєднання України
до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про
переказні векселі та прості векселі”, Закону України “Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про
переказні векселі та прості векселі”, Закону України “Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і
простих векселів”, Закону “Про обіг векселів в Україні”. Правові норми щодо
вексельного обігу містяться у Цивільному
та Господарському кодексах України. Особливості розгляду спорів судами стосовно обігу векселів висвітлено у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про
деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів».
Досліджуючи нормативну базу, можна вказати на те, що вексельне зобов’язання регулюється нормами спеціального законодавства, однак у випадку колізій чи прогалин у ньому використовуються загальні норми цивільного права. Специфіка вексельного законодавства полягає в існуванні ряду норм матеріального права, які не застосовуються для регулювання інших правовідносин.
За визначенням статті 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», вексель - цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю) [3].
За
своєю юридичною природою вексель є особливим видом цінних паперів. Традиційно
він опосередковує кредитно-грошові відносини у сфері господарювання і може бути
використаний як додаткове джерело коштів для інвестування капіталу. Він може
обертатись на вторинному ринку, опосередковуючи розрахунки, використовується як
привабливий засіб інвестування коштів. В умовах фінансової нестабільності в
період скорочення інвестицій та кредитування вексель може використовуватися як
засіб відстрочки платежу, забезпечуючи збереження договірних зв’язків між
суб’єктами господарювання. Використання вексельних форм розрахунків у
зовнішньоекономічній діяльності слугує утриманню валюти в Україні. Розширення
вексельного обігу створює альтернативу банківському кредитуванню, що в умовах
дефіциту обігових коштів у підприємницьких структурах здатне конструктивно
впливати на рівень банківських ставок, що вкрай важливо для економіки України
[6].
Варто
зауважити, що при розгляді судових спорів завжди
береться до уваги правова природа векселя. Позовна
вимога про визнання недійсним векселя не може обґрунтовуватись нормами
цивільного права, які регулюють правовідносини, що виникають при укладенні,
виконанні, зміні чи розірванні договору, оскільки вексель не є договором [12].
Подвійна
природа векселя дозволяє векселедержателю використовувати його двома способами:
як борговий документ вексель може бути пред’явлений до платежу; як оборотний
цінний папір вексель надає можливість передавати втілені у ньому права третім
особам за відповідну компенсацію [4].
Важливою
ознакою, що визначає специфіку векселя є його винятково грошовий характер.
Вексель
- кредитно-грошовий цінний папір, в якому вміщено ознаки вексельного
зобов’язання. Серед ознак, які характеризують вексельне зобов’язання, слід
виділити безумовність, простоту, абстрактність й формальність.
Під
простотою вексельного зобов’язання, слід розуміти неприпустимість розміщення в тексті векселя додаткових
відомостей, які хоча і не обумовлюють, але ускладнюють обов’язок про платіж,
оскільки це може призводити до заперечень платника проти платежу за векселем, що ґрунтуються на таких
ускладненнях.
Будучи
цінним папером, оформленим у суворій відповідності із вимогами закону і таким,
що містить безумовне абстрактне грошове зобов’язання, вексель може бути як переказним, так і простим. При цьому юридичним змістом
переказного й простого векселя вважається безумовне абстрактне (в тексті векселя немає будь-яких пояснень щодо
появи грошового боргу) грошове зобов’язання. У простому векселі воно має
форму прямо вираженого боргового зобов’язання векселедателя, а у переказному –
більш складну форму наказу про платіж, що адресований третій особі.
Безумовність
векселя знаходить своє сконцентроване вираження у вексельному наказі. Простим і
нічим не обумовленим повинен бути вексельний наказ у переказному векселі і
обов’язок його сплатити в простому векселі.
Вексель
– строго формальний документ. Письмова форма – головна його вимога. Вказане
твердження відносить й до будь-яких дій, пов’язаних із оборотом векселя
(акцепт, індосування, авал, протест) [7].
Згідно
з пунктом l ст. 1 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі
та ст. 5 Закону «Про обіг векселів в Україні», векселі складаються винятково у
документарній формі [1, 2].
Під
формою векселя як і під формою цінного паперу в цілому слід розуміти спосіб
фіксації прав. Загальноприйнята точка зору про те, що у поняття «форма векселя»
входять і реквізити векселя є помилковою. Її автори змішують зміст
векселя-правовідношення і зміст векселя-угоди. Зміст векселя-правовідношення –
«це зобов’язання, сутність якого полягає в обіцянці особи, що видає вексель
сплатити визначену грошову суму, незалежно від підстав видачі векселя», а зміст
векселя-угоди – сукупність його суттєвих умов (пунктів), які у векселі ще
іменуються реквізитами [8].
Вексельні
реквізити можна розділити на три групи: 1) суттєві (обов’язкові); 2) визначені
суттєві; 3) факультативні (додаткові) [8].
Дійсність
векселя на території України пов’язана з наданням йому вексельної сили, тобто з
дотриманням формальних вимог до реквізитів векселя, наведених у ст. 1
Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі. У разі порушення
таких вимог виникає спір про його дійсність або нікчемність. Спори про
дійсність вексельних зобов’язань мають місце у судовій практиці. Крім того,
виникають спори про видачу «безтоварних» векселів, оскільки у ст. 4 Закону «Про
обіг векселів» визначено, що видавати переказні та прості векселі можна лише за
поставлені товари, надані послуги та виконані роботи, а у разі видачі
безтоварного векселя зацікавлені особи мають право звернутись в суд з позовом
про визнання видачі векселя недійсним як правочину, а також про визнання
векселів такими, що не підлягають оплаті. Як приклад можна навести постанову
Верховного Суду України від 20 березня 2007 р. у справі № 10/349/04-нр,
виданням якої завершився спір щодо визнання недійсним правочину з видачі
векселів і визнання векселів такими, що не підлягають оплаті. Верховний Суд
погодився з постановою Одеського апеляційного господарського суду, якою було
відмовлено в задоволенні позову, оскільки судами було встановлено, що
відповідач у справі внаслідок індосаменту став законним векселедержателем [1, 2, 4].
Нікчемність
векселя слід розглядати через призму інституту недійсності цінного паперу.
Перше і друге співвідносять як спеціальне і загальне (рід і вид). Підстави
недійсності векселя можуть бути загальними, тобто такими, що можуть бути
властивими усім видам цінних паперів й спеціальними – обумовленими самою
специфікою вексельного зобов’язання.
Причини недійсності окремих зобов’язань і недійсності векселя можуть бути
розділені на дві великі групи: викликані протиправністю (невідповідність
закону, видача векселя із протиправною метою, підробка векселя, удаваний
вексель (видача векселя з метою
прикриття іншої угоди), викликані іншими недоліками юридичного складу
вексельних угод.
До юридичних фактів відносять:
1.
Дефект змісту – відсутність обов’язкових реквізитів; наявність додаткових
реквізитів (умов), що суттєво спотворюють сенс векселя, що протирічать сенсу
обов’язкових реквізитів, несумісних із природою векселя; неправильне визначення
обов’язкових і додаткових реквізитів; протиріччя між обов’язковими і додатковими реквізитами векселя.
2.
Дефект форми – складення векселя не на паперовому носії; пошкодження
сертифікату.
3.
Дефект волі – видача векселя під впливом помилки, обману, насилля, погрози
тощо.
4.
Дефект дієздатності: видача векселя громадянином, визнаним недієздатним;
неповнолітнім або малолітнім без згоди батьків, усиновлювачів, попечителів;
видача векселя від імені юридичної особи у випадку якщо це виходить за межі її
правоздатності тощо [4].
Таким чином, дослідження історичної природи векселя авторами різних часів
не дали точної відповіді на питання коли і де точно з’явилися перші зародки
цінного паперу. Однак, в одному вони досягають згоди – примітивні вексельні
операції були невід’ємним елементом товарно-грошових відносин ще на ранніх
етапах розвитку ринкової економіки. За своєю юридичною природою вексель є фінансовим інструментом посвідчення майнових
прав, який об’єднує у собі речовий і зобов’язальний компоненти,
характеризується рядом особливостей та юридичною значимістю, що вказує на його
окреме місце у системі цінних паперів цивільного законодавства.
Список
використаних джерел
1.
Конвенція, якою запроваджено
Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі // Відомості Верховної Ради. – 2013. - № 31, стор. 368, стаття
1117.
2.
Закон України «Про обіг векселі в
Україні» // Відомості Верховної Ради. – 2001. - № 24, стаття 128.
5.
Барац С.М. Курс вексельного права. – СПб.; Т-во «Общественная польза», 1893.
– С.658.
6.
Воловик Владислав
Валерійович. Вексель як об'єкт цивільних прав: дис канд. юрид. наук: 12.00.03 /
Одеська національна юридична академія. - О., 2004.
9.
Мирославський, Сергій
Володимирович.
Вексель як борговий цінний папір : автореф. дис
. канд. юрид. наук : 12.00.03 / Сергій Володимирович Мирославський; В.о. НАН України, Ін-т держави і
права ім. В. М. Корецького.– К. : Б.в., 2008.– 16 с.
10.
Михалевский
Ф.И. Очерки истории денег и денежного обращения: В 2 т. Т.1. Деньги в
феодальном хозяйстве. – Л.1948. – С.91.
11.
Мошенский С.З. Эволюция векселя. К. – Ровно.,
«Планета-друк», 2005, стр. – 446.
12.
Немченко Л.М. Вексельне законодавство: проблеми
застосування // Вісник господарського судочинства // Вип.3. – 2004. – С.76-78.