Решетилов К.В., студент зварювального факультету Чередничок Б.В.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Оригінальність творчого доробку Леоніда Глібова

Усі без винятку сучасні дослідники творчості Леоніда Івановича Глібова вважають безпідставним той формальний критерій, за яким свого часу здійснювалася критична оцінка його байок, поділяючи їх на «перекладні», «переробки», «наслідування» Крилова та інших відомих авторів. До оригінальних зараховувалися лише ті, де вбачали новий сюжет. Такий підхід, не зайве це повторити, не є науковим. Як приклад візьмемо одну й ту саму байку – криловську «Лещи» і глібовську «Лящі». У назві повна відповідність. А далі? Авторський зачин у «Лещах»:

В саду у барина в пруде,

В прекрасной ключевой воде,

Лещи водились.

Публікуючи «Лящів» 1858 року на сторінках «Черниговских ведомостей», Глібов власноручно уточнив: «Из Крылова», – і це було свідченням не лише його особистої скромності, а й проявом поваги до творчого генія відомого байкаря. Та прочитаємо перші рядки:

В гаю у пана був ставок;

Вода – як скло; на дні – пісок;

Кругом цвіли волошки та васильки;

Червоная калина там росла,

Під гаєм пасіка була, –

Ну рай, та й тільки!

В ставу було чималенько Лящів…

Що це – переклад, переробка, наслідування? І де відбувається дія – в Росії чи в Україні? Відповідь, мабуть, не повинна залишати сумнівів в оригінальному інтерпретуванні того, до чого закликав В. Бєлінський: «Беріть готове, тільки вмійте розповісти». Л. Глібов блискуче в цьому випадку довів, що він «вміє розповісти» і «застосувати».

Питання про ступінь самостійності Глібова-байкаря, про місце і значення його доробку в історії української літератури порушувалося ще на межі XIX–XX століть. Вирішувалося воно переважно плутано, а то й відверто тенденційно. Чому? Передовсім через певне зумисне засліплення літературознавців, яких анітрохи не цікавила ні самобутня поетична манера, ні зміст написаного, ні те, кому співчуває автор. Байдуже, що використання тим чи іншим байкарем сюжетів своїх попередників – явище цілком закономірне, визнане в усьому світі, що оригінальність того чи іншого автора залежить від таланту художнього переосмислення традиційного сюжету. Мимоволі згадується патлатий Цуцик з однойменної глібовської байки:

Я те роблю, чого ти не зумієш:

На задніх лапках я по-вченому служу.

Упередженість учених Цуциків тісно змикається зі ставленням до Л.І. Глібова царської цензури. З п’ятдесяти байок, поданих «на розгляд» для одержання дозволу випустити збірку, 48 було визнано «доволі близькими» до Крилова. Але «невдоволення» викликало те, що автор «у перекладах більшості байок не безтенденційний». Утримуючи основну ідею байки і передаючи зміст її майже буквально, він бере зображуване в ній явище не з життя людського взагалі, як у Крилова, а пристосовує кожну подію до характеру малоросійського життя, щоб цією, так би мовити, відособленістю догодити українофільським стремлінням. Тому вирок був категоричний – книжка «незручна для друкування».

З нагоди 50-ліття літературної діяльності в 1891 році, з’явилося кілька прихильних публікацій про творчість Глібова, у тому числі про байки. На жаль, ґрунтовного огляду літературного доробку, а тим паче об’єктивної його оцінки Глібов так і не дочекався. Як правило, наводилося відоме висловлювання П. Куліша у статті «Взгляд на малороссийскую словесность…», вистачало і загальних фраз стосовно обдарованості, про те, що байки матимуть довге життя тощо. І водночас майже кожний автор вважав мало не за обов’язок «зануритися» в питання оригінальності українського байкаря.

За життя Л.І. Глібова так і не з’явилося ні більш-менш повного видання байок, ні наукових розвідок про його вагомий внесок у розвиток національної культури.

І все ж слава поета з року в рік зростала. Його байки подобалися Михайлові Коцюбинському. Про високу художню майстерність їхнього автора писав Панас Мирний, наголошуючи про невимушеність розповіді, легкий вірш, досконалу риму, правду життя.

Твори його популярні, їх знають напам’ять, і Глібова вже не можуть не «помічати» енциклопедичні видання, які здебільшого прагнуть звертати увагу на визначні імена. Наприклад, у виданні «Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знаний», що вийшла друком у 1896 році в Петербурзі, віддається належне творчому поступові Глібова: він стає «самостійним митцем, який живопише яскравими і оригінальними барвами побут рідного народу і природу його країни … зачіпає малоруське суспільне життя». У 1916 році в «Русском биографическом словаре» Леоніду Глібову присвячено спеціальну статтю, в якій зазначено про притаманний його творам «задумливий український гумор і яскравий національний колорит … З художнього погляду байки Глібова стоять надзвичайно високо і можуть бути поставлені поряд з кращими творами цього роду в європейській літературі».

Це був початок визнання, яке сьогодні безумовне. Леонід Глібов – наш класик.

Література:

1. Глібов Л. Твори: у 2-х т. – К.: Наукова думка, 1974.

2. Історія української літератури другої половини ХІХ століття. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

3. Марценюк С. Слово і час Леоніда Глібова // Дивослово. – 1996. – № 9(475). – С. 60–61.

4. Спепанишина Ю. Розвиток українського байкопису (Від Григорія Сковороди до Леоніда Глібова) // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – № 3. – С. 55–62.