Моісєєва Ф.А.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Вербальна комунікація як компонент мовленнєвого акту

Одним із найбільш опрацьованих напрямків в лінгвістичній філософії є теорія мовленнєвих актів, яка справила стимулюючий вплив на подальший розвиток теорії мовленнєвої комунікації (Дж.Серль, Дж.Остін, П.Стросон, Ю.Хабермас, Л.Вітгенштейн та ін.).

Коли мова йде про мовленнєві акти, то перш за все мають на увазі мовлення. Це йде з самого терміна мовленнєвий акт. І це природно, бо вербальна комунікація реалізується мовленнєвим засобом, незалежно від того, як мовлення реалізується, в усній чи письмовій формах. Вивчення мовленнєвої комунікації допомогло встановити багато цікавих закономірностей, котрі зв’язані з роллю комунікативного наміру того, хто говорить, фактору адресата, характеру комунікативної взаємодії партнерів, їхньої комунікативної поведінки.

Цим зумовлена актуальність вивчення закономірностей вербальної комунікації. “Вербальна комунікація” – цілеспрямована лінгвопсихоментальна діяльність адресанта й адресата у процесі інформаційного обміну та впливу на співрозмовника за допомогою знаків природної мови” [1: 58]. Таким чином, інформаційний обмін передбачає передачу різних змістів та спонукає до певної “відповідної дії” та поведінки.

Одним з перспективних напрямків досліджень комунікативної поведінки, є розгляд висловлювань комуні кантів в аспекті теорії мовленнєвих актів, розробленої філософами Дж.Р.Серлем [2] і Дж.Остіним [3]. Дана теорія розглядає акт мовлення, що включає реалізацію мовцем висловлювання в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачем. Теорія мовленнєвих актів дозволяє сфокусувати увагу науковців на докладному описі мовленнєвого акту як елементарної ланки вербального спілкування.

Теорія мовленнєвих актів є вченням про будову елементарної одиниці спілкування – мовленнєвого акту. Головна особливість теорії мовленнєвих актів полягає в підході до мовленнєвого акту як до способу досягнення індивідом поставленої мети спілкування, і в цьому аспекті розглядається використання мовних засобів. Мета або інтенція є фактором, який регулює процес вербальної комунікації. У зв’язку з цим спілкування аналізується нами як форма прояву переважно міжособистісних стосунків.

Центральним у теорії мовленнєвих актів є поняття іллокуції, введене Дж.Остіним [3: 86], яке фіксує такі аспекти акту комунікації й змісту висловлювання, котрі не врахуються ні формальною семантикою, що вивчає локацію, ні риторикою, що займається перлокуцією – впливом мовлення на почуття і думки аудиторії. Іллокутивний акт є найважливішою ланкою в структурі мовленнєвого акту.

Виявленню факторів, завдяки яким висловлювання набуває істинності, стаючи носієм мовного задуму комуні кантів і включаючись до структури їх позамовної діяльності, служить класифікація іллокутивних актів. Перелік мовленнєвих актів, запропонований Дж.Остіним, засновується на типології іллокутивних дієслів: вердиктиви (вироки), екзерситиви (акти здійснення влади), коміссиви (акти зобов’язань), бехабитиви (акти суспільної поведінки) і екс позитиви (акти-пояснення) [3: 119]. Указавши на неправомірність змішування іллокутивних актів і іллокутивних дієслів, Дж.Серль започаткував універсальну класифікацію, в основу якої покладено іллокутивну мету [2: 180]. Дана класифікація включає: 1) репрезентативи чи ассертиви (Я стверджую), 2) директиви (Я наказую), 3) коміссиви (Я обіцяю), 4) експрессиви (Я дякую), 5) декларації (Я звільняю) [2: 181-187]. Незважаючи на те, що типологія Дж.Серля відрізняється послідовністю й логічністю, її недолік полягає у відсутності подальшого членування на підкласи за додатковими ознаками.

Майже всі типи мовленнєвих актів, обіцянки, поради, прохання та ін. можна віднести до одного з трьох класів, виокремлених на основі очікуваної реакції адресата мовлення: запитань, спонукань і декларацій або повідомлень. Крім того, всередині кожного класу існують різновиди висловлювань, що розрізняються установкою мовця. Наприклад, серед спонукань виділяють прохання, поради, рекомендації, розпорядження, дозволи та ін.

Мовленнєві акти чи іллокутивні типи висловлювань Г.Г.Почепцов називає прагматичними типами речень [4: 271-8]. В цій теорії вирішальним для віднесення висловлювання до того чи іншого прагматичного типу є характер прагматичного компонента, який дозволяє встановити типологію не тільки з урахуванням іллокутивної мети, а й способу її досягнення. До класифікації включаються: констативи (речення-ствердження), промісиви (речення-обіцянки), менасиви (речення-погрози), директиви (речення-спонукання адресата до дії), перформативи (речення, вимовляючи яке, мовець виконує дію), квеситиви (питальне речення в його традиційному розумінні).

Класифікація мовленнєвих актів, запропонована В.І.Карасиком, побудована на принципі статусних відносин комунікантів [57: 120]. Мовленнєві акти поділяються на два класи: статусно-марковані й статусно-нейтральні. До останніх автор відносить констативи, наративи і дескриптиви. До статусно-маркованих мовленнєвих актів належать ін’юктиви, реквестиви, інструктиви.

Статусно-марковані мовленнєві акти поділяються на статусно-фіксовані й статусно-лабільні. До першої групи належать мовленнєві акти з заданою позицією адресата: ін’юктиви, реквестиви, пермісиви; до другої – мовленнєві акти з перемінним статусним вектором, тобто ті, в яких статусний вектор залежить від ситуації спілкування: комісиви, локативи, експреси ви. Статусно-фіксовані мовленнєві акти, залежно від статусного вектору, поділяються на мовленнєві акти зі спадним і висхідним статусним вектором мовця, а саме ін’юктиви й реквестиви. На наш погляд, подана класифікація доповнює класифікацію Г.Г.Почепцова й дозволяє виявити, як статусні характеристики впливають на вибір типу мовленнєвого акту. Таким чином, вибір певного мовленнєвого акту залежить не лише від інтенції мовця, а й від відносин між комунікантами.

У непрямих мовленнєвих актах [3: 196] іллокутивна сила не збігається з мовним значенням. За визначенням Г.Г.Почепцова, існування непрямих чи транспонованих мовленнєвих актів можливе завдяки рухливому характеру відносин між формою й змістом, властивому мові в цілому.

Нежорсткий характер відносин між формою та змістом дозволяє використовувати декілька різних мовленнєвих актів для досягнення однієї мети. Наприклад, і реквистив, і ін’юктив направлені на те, щоб побудити адресата виконати певну дію. Таку ж мету переслідує використання непрямих прохань. В той же час використання одного й того ж мовленнєвого акту в різних умовах може призвести до різних реакцій співбесідника. Наприклад, людина може прореагувати як на пряме, так і непряме значення транспонованого мовленнєвого акту. Таким чином, коли індивід вступає у спілкування, він має певний вибір засобів, що можуть призвести до реалізації його мотивів та цілей.

В той же час мовець має певний арсенал засобів, що можуть підсилити або послабити ефект мовленнєвого акту, тобто модифікувати його прагматичне значення. Така потреба виникає, коли спілкуються люди не рівні за своїм становищем у суспільстві, або коли людина ставить за мету створити певну атмосферу спілкування.

Таким чином, вербальна комунікація виконує у суспільстві інтегрувальну роль: вона опосередкує всі види соціальної діяльності, сприяє соціалізації особистостей, акумулює суспільний досвід, зберігає культуру, служить чинником цивілізаційної, етнічної та групової ідентифікації та відкриває перспективи для подальшого вивчення і деталізації цього феномену.

Література:

1. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля, 2006. – 716 с.

2. Серль Дж. Что такое речевой акт? // Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс. – 1986. – Вып.17: Теория речевых актов. – С.151-169.

3. Остин Дж. Слово как действие // Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс. – 1986. – Вып.17: Теория речевых актов. – С.22-130.

4. Почепцов Г.Г. Предложение / И.П.Иванова, В.В.Бурлакова, Г.Г.Почепцов. Теоретическая грамматика современного английского языка. – М.: Высшая школа, 1981. – С.164-281.

5. Карасик В.И. Язык социального статуса. – М.: Институт языкознания РАН, 1992. – 330 с.