Право/ 13. Международное право

Тананакіна Д.О.

К.ю.н. Романюк Е.І.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

 імені Михайла Туган-Барановського

Особливості реалізації норм міжнародного права в національному законодавстві

 

На сучасному етапі розвитку незалежної України важливою тенденцією є зближення правових систем України та Європейського Союзу. Ця тенденція найбільш активно виражається у зближенні системи національного права України та ЄС, яка в умовах сьогодення впливає на пошук спільних для всіх країн Європи принципів та ідеалів.

Ця тенденція пояснюється процесами глобалізації, які змінюють усі сфери суспільного життя, науково-технічний прогрес. Зокрема, під впливом процесів глобалізації та науково-технічного прогресу зазнали якісних змін системи національного конституційного, цивільного, кримінального, трудового та інших галузей права і теоретичні уявлення про них та їх юридичні властивості.

Великим надбанням української правової системи є створення на конституційному рівні загальної правової основи для імплементації міжнародного права. Однак незаперечною є також і юридико-технічна недосконалість національного механізму реалізації норм міжнародного права.

Отже, метою даної статті є перегляд основних тенденцій розвитку національної правової системи у напрямку міжнародного права, а також засобів її можливого вдосконалення.

Ефективність імплементації норм міжнародного права всередині держави залежить від організаційно-правових заходів, які становлять зміст механізму імплементації, метою якого є досягнення цілей норм міжнародного права. Не всі норми міжнародного права розраховані на окремі держави. Тому органами державної влади повинні вживатися заходи, які забезпечать нормам міжнародного права взаємодію для ефективного впливу на економічні процеси.

Механізм імплементації норм міжнародного права в державі має бути визначений чітко і повно. Важливо, щоб він не ускладнював і не обмежував досягнення цілей, ефективності і оперативності торгових операцій. Механізм імплементації повинен охоплювати міжнародно-правові зобов'язання держави. Відсутність належної визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, таких, як інфляція права або втримання процесу торгового обміну.

Реалізація норм міжнародного права ускладнюється труднощами об'єктивного (недосконалість чинного законодавства, порушення законності) та суб'єктивного характеру (низький рівень правової культури державних службовців, низька виконавча дисципліна, слабке знання положень міжнародного публічного права та відповідних положень міжнародного приватного права). Успішне рішення завдання щодо підвищення ефективності впливу міжнародно-правових норм на регульовані ними міжнародні відносини залежить від розробки державами на національному і міжнародному рівнях заходів, спрямованих на реалізацію взаємно погоджених правових приписів.

Варто зазначити необхідність удосконалення конституційних положень. Доцільним було б більш чітке визначення співвідношення міжнародного права з національним, закріпити приорітет міжнародного права.

Хотілося б також звернути увагу на положення ст. 9 Конституції України: "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства". Доцільно говорити тут не про визнання їх частиною законодавства, а права в цілому.

Черкес М. звертає увагу, що, проаналізувавши ст. 9 Конституції України і Закон України "Про міжнародні договори України", можна говорити, що норми міжнародних договорів прирівняні до того акта внутрішнього права, котрим ним введено до системи внутрішнього законодавства [5]. Якщо її введено Указом Президента, то вона має силу Указу Президента, тобто вони не можуть суперечити Законам України, що мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормативно-правовими актами, крім Основного закону. Але Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р. говорить, що сила міжнародного договору не повинна залежати від способу введення його в національне законодавство [2]. Тобто з'являється явне протиріччя.

Науковці також говорять про необхідність чіткого визначення моменту, з якого міжнародний договір стає частиною національного законодавства [7].

М. Буроменський порушує ще одну проблему. Відповідно до ч.І ст.7 Закону України "Про дію міжнародних договорів", для ратифікації до Верховної Ради України передаються договори "... що стосуються прав і свобод людини і громадянина..." Однак майже неможливо виділити нормативно-правовий акт, який би в тій чи інші мірі не стосувався питання прав людини і громадянина. Тобто чи повинен даний договір повністю спрямований на регулювання відносин в даній сфері чи достатньо щоб він лише зачіпав її, який орган чи яким актом це визначається? Вирішення автор вбачає в розділі II Конституції України "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина", оскільки саме його вважають найбільш авторитетним переліком таких прав.

Однак аналогічне питання можна поставити і по відношенню до визначення компетенції державних органів щодо укладання міжнародних договорів і в інших сферах. М. Буроменський вбачає вихід в організації парламентського контролю, шляхом створення відповідного комітету.

Турбує автора також правомірність делегування повноважень укладати договори адміністративно-територіальним одиницям. Ця практика особливо поширена у прикордонних областях, коли ситуація вимагає законодавчого регулювання, а склад учасників договору говорить про його міжнародний характер. Оскільки договори укладаються від імені України або уряду України і передбачають відповідальність держави перед світовим співтовариством [4].

Імплементаційний процес може ускладнюватися в залежності від дій конкретних посадових осіб, суддів, правосвідомість яких не завжди досягає належного рівня.

Вимагає вирішення і той факт, що досі відсутня чітка система інформування про набрання чинності для України та офіційного оприлюднення міжнародних договорів.

До недавнього часу спірним було положення ч.І ст.7 Закону України "Про міжнародні договори", відповідно до якого ратифіковані Верховною Радою міжнародні договори України підписувались та оприлюднювались Головою Верховної Ради. Конституційним судом України було вирішено, що ч.І ст.7 ЗУ "Про міжнародні договори України" не відповідає Конституції України (ст. 151 Конституції). Це може призвести до невизнання відповідних міжнародних договорів частиною внутрішнього законодавства України.

Незважаючи на відносно недавню редакцію Закону України "Про міжнародні договори України" та внесення змін до Основного Закону, вирішення цих питань ще не знайшло свого розв'язання. То ж на даному етапі виважена державна політика щодо сприяння становленню умов для використання міжнародного права на національному рівні, а також уважний контроль за її реалізацією мають стати пріоритетними напрямами розвитку української правової системи.

 

Література:

1.   Конституція України. - К., 2006.

2. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. - М., Юрид. лит., 1997.-370 с.

3.   Закон України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 p. // ВВР. - 2004. -№50.

4. Буроменський М. Застосування міжнародно-правових норм про права людини у внутрішньому правопорядку України. // Вісник Академії пр. наук Укр. - X., 2006 - №1. -С.86-95.

5.   Черкес М.Ю. Міжнародне право: підручник. - К., 2004. - 292 с.

6.   Імплементація норм міжнародного права в правові системі ФРН:. Автореф. дис. // І.П Кияниця. - К., 2007 - 17 с.

7.   Імплементація норм морського права: правова теорія і практика України: Автореф. дис 7/ М.В. Блажилевська. - К., 2005. - 19 с.