Економічні науки / Державне регулювання економіки

к.е.н. Штангрет А. М.

Українська академія друкарства

Стан та ключові проблеми у сфері НДДКР та інновацій

в Україні

Україна за радянських часів володіла високорозвиненим інтелек­туальним потенціалом, спроможним ефективно розв'язувати інноваційні про­блеми, вирішувати актуальні питання сучасного розвитку. Ще у 1990 р. в нашій країні було зосереджено 6,5% світового науково-технічного потенціалу при кількості населення, яка складала близько 0,1% від світової. З кожної тисячі зайнятих 11 осіб працювали в науково-технічній сфері.

Однак в останній чверті XX століття наша країна не змогла належно відреагувати на історичний виклик саме нової економіки. В наслідок ринкових перетворень, коли за умов загальноекономічної розрухи намагання вижити було найбільшим, пріоритність розвитвитку науки відійшло навіть не на другий план.

Сьогодні в Україні, за твердженням аналітиків [2; 4-7], міцно утвердилася неефективна структура про­мисловості, якій притаманна значна частка енергомістких, сировинно орієнтованих галузей, низька питома вага галузей, що виробляють наукомістку продукцію, зокрема машинобудування.

Зазначені факти спонукали автора до проведення більш ретельних досліджень, результатом яких став наступний перелік ключових проблем у сфері НДДКР та інновацій.

Технічний рівень більшості виробництв України відстав від рівня розвинених країн як мінімум на півстоліття, адже в подальшому пріоритетними є 3-й та 4-й технологічні уклади. Причинами цього є і те, що інновацій­на активність промислових підприємств, тобто тих, за рахунок дія­льності яких здійснюється трансфер знань, з року в рік падає. Якщо у 2000 р. інноваційно активних підприємств було 18,0%, то за під­сумком 2009 р. таких підприємств, відповідно, було тільки 10,7%. У свою чергу, частка реалізованої інноваційної продукції упродовж 2007-2009 негативно зменшується: 2007 р. – 6,7%, 2008 р. – 5,9%, 2009 р. – 4,8% [3].

Аналіз офіційної статистичної інформації [1; 3] дозволяє стверджувати, що незважаючи на високі темпи зростання обсягу наукових і науково-технічних розробок в усіх галузях науки, скоро­чується роль в цьому зростанні технічних наук. Так, якщо ще у 2001 р. на технічні науки припадало 72,82% у загальній структурі, то у 2005 р. вона скоротилась до 65,03%, у 2007 р. — 59,56%, у 2008 р. — 57,32%, у 2009 р. – 59,87%. Доцільно зазначити, що такий стан і тенденції не відповідають сучасним вимогам ко­мерціалізації науки, яка характерна для розвинених країн світу.

Особливе занепокоєння викликає тенденція щодо скорочення в країні кад­рового потенціалу наукових організацій, який безпосередньо забезпечує здійс­нення наукових досліджень та розробок. У 2009 р. порівняно з 1991 р. він скоротився у 3 рази: в наукових організаціях працювало майже 146,8 тис. осіб, у тому числі 4,4 тис. докторів наук та близько 17,1 тис. кандидатів наук [1]. Хоча насиче­ність науковими кадрами в Україні зараз відповідає рівню таких країн як Іс­панія, Польща, Чехія, Угорщина, однак є вдвічі меншою за середнє значення цього показника по ЄС та майже в чотири рази менше, ніж у най­більш забезпеченій науковими кадрами серед європейських країн Фінляндії [4].

Окрім негативної динаміки щодо зменшення наукових працівників, у т. ч. дослідників, розподіл кадрового потенціалу не відповідає вимогам розвитку інно­ваційної діяльності та побудові інноваційної моделі економіки країни. Із фахівців вищої кваліфікації, які займаються науково-технічною діяль­ністю в Україні, понад дві третини працює в установах академічного профілю, 18,8% — у галузевих науково-дослідних та проектних організаціях, 12,5% — в науко­вих частинах та лабораторіях вищих навчальних закладів, і лише 0,7% — у заводському секторі (тут працює лише 90 докторів та 145 кандидатів наук) [1]. Така статистика контрастує з даними по ЄС, де більшість вчених і інженерів, зайнятих дослідженнями й розробками, працюють у промисловості [4-6].

За роки незалежності значно зросла в Україні мережа закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації: кількість вищих навчальних закладів та наукових установ, де є аспіранту­ра, зросла в 1,6 раза; де є докторантура — у 2,5 раза; кількість аспірантів — в 2 рази, докторантів — у 2,4 раза [1]. Разом з тим динаміка частки докторантів та аспірантів склалася не на користь наук інноваційного спрямування, особливо це стосується підготовки таких кадрів для матеріальної сфери виробництва. Частка аспірантів і докторантів, зайнятих вивченням фізико-математичних наук та технічних наук, знижується порівняно з підготовкою кадрів вищої кваліфіка­ції у сфері економічних та педагогічних наук. Особливо це стосується підго­товки докторів наук.

В Україні на законодавчому рівні затверджено фінансування НДДКР на рівні 1,7% від ВВП. Фактично витрати на цей етап у 2009 р. становлять лише 0,86% від ВВП, що свідчить про хронічне недофінансування науково-інноваційної сфери економіки [1]. Слід за­значити при цьому, що витрати на НДДКР в Україні становлять 0,17% від витрат США і 4,3% — від витрат у РФ [6].

Вкрай обмежене фінансування науки залишається значним фактором виключно низької частки України на світових ринках наукомісткої про­дукції, яка сьогодні становить 0,05%, тоді як у РФ — 0,13%, у країнах ЄС вона дорівнює 35%; США — 25%, Японії — 11%; Сінгапурі — 7%, Республіки Кореї — 45%, КНР — 2% [4-6]. Уряди держав, які є лідерами на ринку наукомісткої продукції, ретельно контролюють частку витрат на фундаментальну нау­ку, оскільки слабкість цього сектора породжує відставання в економічному розвитку та проблеми з національною безпекою таких держав.

В цілому по Україні про­ведення НДДКР не розглядаються більшістю компаній як необхідна умова успішного функціонування в ринковому середовищі. Ознакою національного наукового сектора є погіршення механізму взаємодії промислових підприємств із науково-дослідними ор­ганізаціями та ліквідація власних науково-дослідних і конструкторських підрозділів. Частка наукових організацій заводського сектора у 2009 р. становила лише 5,0% [1]. І пояснюється цей факт незатребуваністю впровадження нововведень, адже українські виробники сьогодні мають кон­курентні переваги за рахунок дешевої робочої сили та сировини, а відтак, навряд чи можна чекати від підприємств реалізації іншої інноваційної стратегії (за рахунок проведення НДДКР власними си­лами і впровадження отриманих нововведень).

Підтвердженням цього є те, що у рейтингу найбільших світових компаній переважають компанії пов'язані з електроні­кою, виробництвом комп'ютерів та програмного забезпечення, телекомунікаціями та Інтернет-бізнесом. Щодо рейтингу українських компаній, то лідерами з обсягів валового доходу є монополісти — компанії нафтогазової сфери та металургії. Так, частка гірничо-металур­гійного комплексу у ВВП країни за останні роки зросла з 24 до 27% [3; 5]. З великою перевагою перші місця посідають компанія НАК «Нафтогаз України», «Індустріальний союз Донбасу», Маріупольсь­кий металургійний комбінат та інші. Компанії, що спеціалізуються на видобутку та перероці сировини, як ві­домо, не є наукомісткими, вони не проявляють високого, відповідного їх економічному значенню, попиту на наукові знання та технології.

У 2009 р. тільки 12,8% від загальної кількості промислових підприємств займалися інноваційною діяльністю (у 2008 р. – 13,0%), а загальний обсяг інноваційних витрат  становив 7,9 млрд. грн., що на 34,17% менше у порівнянні із 2008 р. [1].  Негативною є і ситуація із промисловими підприємницькими структурами, які впроваджують інновації, адже їх частка у 2009 р. становила лише 10,7% (у 2008 р. – 10,8%). Зазначимо і те, що найбільша частка таких підприємств була у 2000 р. — 14,8%, а найменша у 2005 р. — 8,2% [1].

Окремою важливою проблемою розвитку вітчизняної науки, а фактично збереження і ефективного використання її результатів, є патентування. Узагальнення результатів дослідження стосовно проблемних аспектів ста­новлення національної системи охорони інтелектуальної власності дозволило прийти до висновку про те, що в Україні за роки незалежності за об'єктивних і суб'єктивних причин не створено дієвої національної системи захисту інте­лектуальної власності. Хоча Україна знаходиться у четвертій десятці країн за кількістю поданих заявок на винаходи, проте їх питома вага не перевищує 0,1% від загальної кількості. Так, за даними Держкомстату України [1] у 2009 р. кількість заявок на об'єкти про­мислової власності, що були подані до патентних відомств іноземних держав, зменшилась у 4,3 рази порівняно з 1995 р. і становила усього 73 одиниці.

Як доводить зарубіжний досвід, ефективною організаційною формою співробітництва провідних про­мислових підприємств з вищими навчальними закладами та науковими установами є створення технопарків. Між тим, в Україні функціонують лише 16 технопарків, з яких 8 було створено нещодавно, а реально діє тільки 4, якими реалізовано 64 інноваційні проекти [5]. Причинами цього є те, що й до цього залишаються невирішеними ряд ключових проблем, серед яких: відсутність на­лежної законодавчої та нормативно-правової бази; відсутність механізмів фінансово-кредитної, податкової та організаційної підтримки з боку держав­них структур (за винятком трьох академічних технопарків); відсутність відповідного методичного забезпечення.

Майже не використовується в Україні і потенціал такої перспективної організаційної форми інноваційної діяльності малого бізнесу, як бізнес-інкубатори. Згідно даних Міністерства економіки України [6], зареєстровано 78 бізнес-інкубаторів, а реально існують і діють тільки 7. На жаль, дотепер бізнес-інкубатори не мають чіткого юридичного ста­тусу, для них не передбачено жодних економічних стимулів, вони існують здебільшого за рахунок коштів міжнародних фондів та грантових програм і лише невеликою мірою — за кошти вітчизняних спонсорів.

Проводячи короткі підсумки проведеного дослідження доцільно наголосити, що на сьогоднішньому етапі розвитку в Україні сфера НДДКР та інновацій характеризується у більшості негативними тенденціями та рядом складних проблем. Вирішення виявлених проблем дозволило б нашій країні посісти гідне місце у новому постіндустріальному суспільстві, де знання відіграють ключову роль. Ігнорування ж їх, ускладнює й без того важкий стан економіки та поступово перетворює Україну на сировинний придаток високорозвинутих країн світу.

Література:

1.   Наукова та інноваційна діяльність в Україні : стат. зб. / Держкомстат України. — К. Техніка, 2009 . – 457 с.

2.   Новий курс: реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь / за заг. ред. В. М. Гейця [та ін.]. – К.: НВЦ НБУВ, 2010. – 232 с.

3.   Статистичний щорічник України за 2009 рік / за ред. О. Г. Осауленка. -  Держкомстат України. — К. : Техніка, 2010. — 566 с.

4.   Стратегічні виклики ХХІ століття суспільства та економіці України: В 3 т. / За ред. акад. НАН України В. М. Гейця, акад. НАН України В. П. Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б. Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2007. Т. 1: Економіка знань – Модернізаційний проект України / За ред. акад.. НАН України В. М. Гейця, акад. НАН України В. П. Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б. Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2007. – 544 с.

5.   Україна в 2008 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: моногр. / за заг. ред. Ю. Г. Рубана. – К.: НІСД, 2008. – 744 с.

6.   Чухно А. А. Твори : у 3 т. / НАН України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Наук. – дослід. Фін. ін.-т при М-ві фін. України. – К., 2006. Т. 2: Інфрмаційна постіндустріальна економіка : теорія і практика. – 2006. – 512 с.

7.   Якубовський  М. Концептуальні  основи  стратегії розвитку промисловості України на період до 2017 року / М. Якубовський,  В. Новицький, Ю. Кіндзерський // Економіка України. – 2007. – № 11. – С. 17.