Костянтин Анатолійович Донченко

(аспірант кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури)

Перший поділ Югославії: причини, хід, наслідки

Усі ми знаємо історію про Давида і Голіафа. Про падіння найсильнішого велета від рук невеликого супротивника. Подібні випадки трапляються у реальній, задокументованій історії. Згадаймо хоча б античність. Однак, частіше результатом такого протистояння є падіння «Давида», особливо, якщо такий «Давид» не готувався до бою, а лише пручався агресії. Виключенням не стала Друга світова війна, у яку було втягнено більшу частину людства. Але, переходячи від абстрактного до конкретного, зазначу, що навіть невеликі події набувають в перспективі великого значення. Що було б, якби Японія вирішила атакувати Радянський Союз ще 1941-го року і дивізії на Далекому Сході не перекинули на інший фронт? Що було б, якби польські вчені не забрали з собою проекти декодування шифрувальних машин та з їхньою допомогою не протистояли ворожій стороні? Подібне запитання ми можемо поставити і щодо подій на Балканах 1940 – 1941- го років.

Балкани завжди відігравали важливу роль у зовнішньополітичному курсі європейських держав. На початку Другої світової війни вони залишалися «проблемною зоною» як для Німеччини та Італії, так і для Великобританії та США. Німеччина намагалася забезпечити собі надійний фланг під час нападу на СРСР, створивши плацдарм для своїх військ. В результаті могла відкритися можливість розгорнути широкомасштабні бойові дії проти Великобританії, підірвавши її панування у Середземному морі, нанести удар по Близькому Сходу, Північній Африці. Сполучене Королівство проявляло інтерес із прямо протилежних позицій – захистити себе від удару в даному напрямку. Окрім того, в майбутньому цей регіон міг стати ще одним фронтом військових дій. США підтримували позицію свого союзника. Не потрібно забувати про Італію. Вона також мала свої інтереси, у цей період Мусоліні вів ще досить незалежну політику, мріючи про відродження Римської імперії, але результат приносило слово, а не діло. В даному випадку Німеччині, м’яко кажучи, не пощастило з союзником, який постійно відтягував на себе частину сил і ресурсів.

Німеччина ж діяла передусім дипломатичним способом. Протягом 1940 – 1941 років Угорщина, Румунія і Болгарія приєдналися до Троїстого пакту. Це був серйозний успіх. Залишалися Греція, Туреччина та Югославія. Греція була повністю під контролем Великобританії. Туреччина та Югославія були нейтральними, але довго так продовжуватися не могло. Уряди США та Великобританії вдалися до переговорів. У січні 1941 року Балкани (в тому числі і Бєлград) відвідав особистий представник Рузвельта полковник У. Доновен, який намагався якщо не схилити до відкритої підтримки, то хоча б не допустити посилення Німеччини на півострові. Подібну активність виявляла також англійська дипломатія.

З іншого боку на Югославію посилюється тиск Німеччини. У жовтні 1940 року було підписано німецько-югославський торговий договір, який, словами «Истории Второй мировой войны», посилив залежність Югославії від фашистського блоку [1].

Починаються переговори про приєднання до Троїстого пакту. Влітку 1940 року прем’єр-міністр Югославії Цветковіч вступає в контакт з німецьким послом в Бєлграді, намагаючись дізнатися плани Гітлера щодо Балкан. Ситуація змінюється з початком війни Італії проти Греції та активізацією політики Німеччини. Правлячі кола Югославії схиляються до підписання пакту. Обговорюються умови такого кроку, одним з яких стало приєднання до країни грецьких Салонік. Сюди додається тиск німецької сторони. Однак німецько-югославські переговори затягувалися, Гітлер визначив позицію Югославії як таку, що «ще неможливо точно передбачити». В результаті одночасно з планом «Маріта» (план нападу на Грецію) планується план нападу на Югославію (жовтень 1940 року). Щоправда, на той час він не був розроблений, оскільки політика дала свої плоди [2,178].

12 грудня 1940 року між Югославією та Угорщиною було підписано договір про вічну дружбу. Німеччина посилює свій тиск на країну, особливо під час поїздки прем’єр-міністра Цветковіча за кордон (лютий 1941 року). Нерішучість уряду Югославії можна пояснити кількома причинами. Усередині країни існувала сильна опозиція курсу, якого дотримувалися правлячі кола. Вони могли легко сколихнути напускний спокій. З іншого боку, побоювання стосувалися Великобританії та США, які засудили б подібний крок. Близьким фактором стали невдачі військ союзника Німеччини – Італії у війні з Грецією. Неправильний крок міг стати для діячів уряду останнім, причому не лише в політичному житті, а й в звичайному.

19 березня 1941 року в Бєлграді відбулося засідання Коронної ради, яка одноголосно виступила за приєднання до Троїстого пакту. 20 березня дане питання розглядала Рада міністрів, яка більшістю виступила «ЗА». Під тиском погроз, які Німеччина поступово починає посилати, 25 березня 1941 року було підписано протокол про приєднання Югославії до Троїстого пакту [2,179].

Підписання пакту викликало хвилю невдоволення в суспільстві. Вже 25 березня у Бєлграді, Ніше, Цетіньє, Подгориці, інших містах відбулися демонстрації. Особливо активно діяли комуністи. 27 березня, використовуючи загальне невдоволення, здійснено державний переворот. До влади прийшла проанглійська група генералів та офіцерів, яку очолив Душан Сімович, генерал військово-повітряних сил [1].

Однак, надії на поліпшення ситуації не справдилися. Обурення народу викликали перші заходи нового уряду на стабілізацію ситуації в країні: заборонено демонстрації, починаються поступові утиски комуністів [2,180]. Одночасно, не було розірвано Троїстий пакт, хоча, на противагу, з СРСР підписано 5 квітня договір про дружбу [2,181].

Загалом, новий уряд намагався відтягти час, виграти на дипломатичних переговорах, маневрах. Зовсім іншою була позиція Німеччини. Зміни в Югославії вносили суттєві корективи в військові плани. Розроблений ще наприкінці 1940-го року план «Барбаросса», передбачав початок дій проти Радянського Союзу наприкінці весни. Тепер, внаслідок невдалої війни Італії та зміни політичної орієнтації Югославії, доводилося його корегувати. Вже 27 березня підписано директиву №25 про напад на Югославію, навіть у випадку заяви про її лояльність. Було перероблено план «Маріта», нападу на Грецію. Він став включати дві держави-цілі.

Захоплення Югославії планувалося одночасними ударами з території Болгарії, Румунії, Угорщини та Австрії. Основним напрямком було обрано Південний, щоб не допустити об’єднання армій Греції та Югославії [3].

Точну кількість дивізій, які були розгорнуті агресорами, не вдалося встановити. За одними даними їх було 52 [2,182], за іншими – понад 80 (з них 32 німецькі, 40 – італійські, інші – угорські) [3].

Югославський оперативний план «R-41», розроблений ще в лютому 1941 року, носив оборонний характер і передбачав наступ на Албанію, на об’єднання з армією Греції. Хоча югославський уряд намагався вести переговори, 30 березня було оголошено, що з 3 квітня починається «таємна мобілізація». Але ці заходи виявилися запізнілими. Загалом, югославська армія нараховувала 31 дивізію, 32 окремих полки, які не були повністю укомплектовані і не зайняли передбачених позицій [3].

Напад Німеччини на Югославію розпочався в ніч на 6 квітня. При цьому використовувалася вже звична стратегія бліцкригу і масованих ударів. Була задіяна «п’ята колона», яка особливо успішно діяла в Хорватії. Потрібно відзначити, що на період нападу югославський уряд не був готовий до активних військових дій. Про це свідчить не лише невиконання плану «R-41», а й те, що загальну мобілізацію в країні оголосили лише 7 квітня. Героїчний супротив не міг принести перемоги перед більшим і сильнішим противником. Вже 8 квітня захоплено Македонію – цим кроком було відрізано шляхи відступу до Греції. 10 квітня захоплено Загреб. 13 квітня німецькі війська увійшли до Бєлграду [2,184].

Того ж 13 квітня відбулося засідання Ради міністрів Югославії, на якому вирішено просити перемир’я. Через чотири дні, 17 квітня міністр іноземних справ Цинцар-Марковіч і генерал Янковіч підписали акт про капітуляцію [3].

У країні розгортається рух опору, який був представлений комуністами (КПЮ – Комуністична партія Югославії) та прозахідними силами. Про його розмах можна судити по діям Німеччини. Німецька адміністрація вводить жорсткий режим. Так, 27 квітня командуючий ХІ армійським корпусом оголошує, що буде розстрілювати кожного на території Сербії, у кого є зброя. 28 серпня 1941 року командуючий ІІ армією заявив, що у разі появи «озброєної банди», необхідно розстріляти всіх чоловіків, які можуть носити зброю [4].

Територія Югославії була поділена між Німеччиною, Італією, Угорщиною та Болгарією. В італійську зону окупації ввійшли південно-західна частина Словаччини, частина Адріатичного узбережжя, Чорногорія, частина Косово, західна частина Македонії.

До управління Німеччини увійшла північно-західна Словенія, що стала частиною провінцій Карінтія і Штірія. Сербія, хоча й мала власний уряд, фактично була окупована німецькими військами.

Угорщина захопила Бачку, Міжмур’я, Прекомур’я, які остаточно закріплені за нею 16 грудня 1941 року. Болгарія отримала частину Північної і Східної Сербії, Косово, Македонію.

Окремою державою стала Хорватія. 10 квітня 1941 року, у розпал бойових дій, проголошено Незалежну державу Хорватію [5,35].

Поразка Югославії, а за нею й Греції, відіграла важливу роль у подальшому ході подій. Для Німеччини це стало тріумфом, який підтвердив вірність стратегії бліцкригу. Було убезпечено тил, під час майбутнього наступу. Разом з тим, час було втрачено, а з ним розсіяно частину сил. Стратегічна перевага, якої Гітлер намагався добитися у цьому напрямку (контроль над Середземним морем), не була досягнута. Всі сили стягувалися на Східний фронт.

Це був удар для Великобританії, яка втратила свою зону впливу. Але, поділ Югославії активізує сили опору всередині країни. Тут зароджується і діє власний опір, який пізніше, у 1944-1945 роках самостійно звільниться від окупації, що стане підґрунтям для формування специфіки югославського соціалізму та югославської держави.

Список використаної літератури

1. Глава тринадцатая. Фашистская агрессия на Балканах. Балканы в планах империалистических группировок // История Второй Мировой Войны. 1939-1945. Том 3 // Historic.Ru [Електронний ресурс] / Режим доступу до статті // http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000019/st049.shtml;

2. История Югославии: В 2-х. томах. Т.2 / Под ред.. Ю.В. Бромлея. – М.:АН СРСР, 1963. – 430 с.;

3. Нападение Германии и Италии на Югославию. Германская агрессия против Греции // История Второй Мировой Войны. 1939-1945. Том 3 // Historic.Ru [Електронний ресурс] / Режим доступу до статті // http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000019/st050.shtml;

4. Славин Г.М. Освободительная война в Югославии (1941-1945). – М.: «Наука», 1965. – 152 с.;

5. Баран З., Кріль М. Історія Югославії. 1918-1990. – Львів, ЛДУ, 1997. – 94 с.