Економічні науки/13. Регіональна економіка

К.е.н. Луцків О.М.

Інститут регіональних досліджень НАН України, Україна (м. Львів)

Сутність та цілі регіональної структурної політики

За роки ринкових перетворень в багатьох регіонах України посилюється деформація структури їх економіки, що негативно позначається як на ефективності функціонування суб’єктів господарювання, так і на соціальному благополуччі населення загалом. Незважаючи на деякі позитивні тенденції щорічних темпів приросту реального ВВП, які спостерігаються в Україні з 2000 р., економічне зростання відбувається на тлі поглиблення структурних та регіональних диспропорцій реалізації наявного ресурсного потенціалу країни. Відсутність системних структурних реформ в Україні та тенденції до посилення структурних диспропорцій, невирішені проблеми розвитку економіки українських регіонів, що у свою чергу характеризується значними внутрішньорегіональними диспропорціями зумовлюють необхідність регулювання цих процесів на всіх ієрархічних рівнях.

Проблемам структурної модернізації економіки регіону, впливу структурних чинників на якісні процеси їх економічного розвитку, питанням формування і реалізації структурної політики присвячені роботи багатьох українських вчених, зокрема: Я.Б. Базилюка, О.С. Власюка, В.М. Гейця, Я.А. Жаліла, І.В. Крючкової, В.Р. Сіденка, Т.П. Шинкоренка та ін.

Основною, невирішеною проблемою сьогодення є нерівномірність та диспропорційність у соціально-економічному розвитку регіонів України. Наявність таких диспропорцій ускладнює проведення ефективною структурної політики, збільшує загрозу виникненню кризових явищ та зменшенню конкурентоспроможності регіонів, порушення ефективної взаємодії за вертикаллю влади. Відсутність системних заходів реалізації структурної політики щодо зменшення регіональних диспропорцій є однією з причин гальмування комплексного соціально-економічного розвитку регіонів, виникнення та загострення багатьох проблем на регіональному рівні, подальшого збільшення міжрегіональної диференціації регіонального соціально-економічного розвитку за окремими його напрямами.

Одним із головних проявів диспропорцій є суттєві відмінності в рівнях економічного розвитку між регіонами, що відображаються насамперед через показники ВРП та ВРП на одну особу, або ВДВ в регіоні та ВДВ на одну особу. Слід зазначити, що різниця у рівнях економічного розвитку регіонів істотно впливає не лише на темпи реформування кожного регіону окремо, на умови, в яких здійснюються реформи в країні в цілому, але й на вибір стратегії управління регіональним розвитком.

Неефективною є також і технологічна структура економіки регіонів. В останні роки вона погіршилась: при збільшенні питомої ваги традиційного третього укладу скоротилась частка новітніх інноваційних технологій, що гальмує просування країни на шляху до постіндустріального суспільства. На сьогоднішній день в українській промисловості за випуском продукції домінують промислові підприємства 3-го технологічного укладу (58%), четвертий технологічний уклад становить – 38%, 5-ий – 4%, 6-ий 0,1%. Існує також і значний розрив за технологічними укладами між регіонами України, що дає змогу констатувати асиметрію технологічного розвитку. Зокрема, для східних регіонів притаманний розвиток галузей третього технологічного укладу, для західних і центральних – четвертого та п’ятого технологічного укладів [1].

У високорозвинених країнах світу одним з визначальних чинників подолання наявних структурних диспропорцій та забезпечення стійкого економічного зростання є регіональна структурна політика. Про це свідчать прогресивні структурні зрушення в післявоєнний період в економіці ряду країн Заходу й Сходу, зокрема США, Великобританії, Німеччині, Японії та інших [2]. На жаль в Україні проблема структурної політики та її вплив на зниження диспропорцій регіонального розвитку є найменш розробленою як у теоретичному аспекті, так і в аспекті практичної реалізації економічної політики. Тому особливого значення набуває теоретичне обґрунтування сучасної адекватної ринковим перетворенням регіональної структурної політики.

Регіональна структурна політика є однією із складових економічної політики. Вона передбачає реакцію на структурні зрушення, які в свою чергу є сукупністю кількісних та якісних змін, що відбуваються в регіональній економіці й зумовлюють її перехід в інший якісний стан. Відповідно, завдання органів державного і регіонального управління – вибрати адекватну стратегію структурних зрушень, яка ґрунтуватиметься на раціональному використанні соціально-економічного потенціалу, національного багатства, зосередженого в регіоні, залученні інноваційних технологій, використанні конкурентних переваг територій [3].

Регіональна структурна політика тісно пов'язана і активно взаємодіє з інвестиційною, науково-технічною, інноваційною, промисловою, аграрною, валютно-фінансовою політиками. Слід відзначити, що найбільш тісний взаємозв'язок існує між структурною, інвестиційною і інноваційною політиками. По суті перша в значній мірі визначається двома останніми, оскільки зміна тих або інших структурних зв'язків, економічних пропорцій проводиться перш за все через кількісні і якісні зміни основних компонентів кожного структурного елементу. А це здійснити без інвестицій і інновацій в сучасних умовах глобального технологічного прориву неможливо.

До основних цілей структурної політики можна віднести: збалансований розвиток регіону для збереження можливостей довгострокового відтворення регіональної економічної системи; конкурентний розвиток за рахунок поєднання соціальних, економічних та екологічних пріоритетів на основі забезпечення інноваційності виробництв з активізацією розвитку економічного потенціалу регіону. Тобто цілі регіональної структурної політики полягають у встановленні найбільш близьких до оптимальних пропорційних залежностей і структурних зв'язків між різними підсистемами і елементами у всіх сферах, рівнях, відтворювальних стадіях і процесах.

Проведення регіональної структурної політики базується на принципах, цілеспрямованості, системності, ефективності і оптимальності, інноваційності, ресурсозбереження, екологічності, активізації інтелектуального потенціалу, орієнтації на новий технологічний уклад виробництва тощо.

Пріоритетами в їх досягненні мають бути: переважаючий розвиток реального сектору економіки як основи соціально-економічного зростання; активізація розвитку наукомістких та високотехнологічних виробництв і створення умов для здійснення капіталовкладень у технологічне оновлення виробництва; підвищення якості та ефективності функціонування інноваційної інфраструктури; покращення інвестиційного клімату; розширення місткості внутрішнього споживчого ринку товарів та послуг; формування умов для активізації раціонального використання наявного природно-ресурсного потенціалу регіону; зниження матеріало-, ресурсо- та енергомісткості виробництва; досягнення оптимального співвідношення між виробничою і соціальною сферами, прискорення зростання питомої ваги сфери послуг у структурі валового регіонального продукту тощо [1].

Таким чином слід відзначити, що подолання структурних диспропорцій та проблем розвитку економіки регіонів України вимагає розробки активної структурної політики, яка має бути спрямована на подолання територіальних диспропорцій, нівелювання соціально-економічних суперечностей, взаємоузгодження інтересів держави та регіонів.

Література

1. Мельник А. Структурні дисбаланси розвитку економіки регіонів України / А. Мельник // Журнал Європейської економіки. Том 11 (№1), березень 2012. – C. 115-137.

2. Крючкова В.І. Структурні чинники розвитку економіки України: монографія / В.І. Крючкова. – К.: Наукова думка, 2004. – 319 с.

3. Дудкін П. Структурні трансформації розвитку регіональної економіки та їх інституційне забезпечення / П. Дудкін, О. Дудкіна // Галицький економічний вісник. – 2010. – №4(29).– С.92-97.