Аспірант Гунчак Н. В.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Недоліки державного регулювання інтелектуалізації економіки у посттрансформаційний період

Як на початку 1990-х років, так і в подальшому в Україні не було сформовано повноцінної та раціональної системи державного управління і стимулювання процесів розвитку інтелектуалізації національного господарства. Очевидно, що на це є об’єктивні системні причини, адже істотними недоліками характеризуються більшість використовуваних у практиці 1991 – 2012 рр. методів, форм та засобів державного регулювання аналізованої сфери. Вони значною мірою обумовлені інституціональними перешкодами, що полягають передусім в недосконалості або відсутності дієвих стратегій та програм інтелектуалізації, проектів створення спеціальних економічних утворень інноваційної спрямованості. Зокрема, в Україні не завершена розробка і введення в дію стратегічних та середньострокових програм інноваційного розвитку.

Так, серед регіонів нашої держави лише в Івано-Франківській області реалізується Програма розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності до 2015 р. Зрозуміло, що планових документів, які б стосувалися інтелектуалізації економіки в Україні немає взагалі. У більшості областях завдання інтелектуального розвитку включені до стратегій і програм соціально-економічного розвитку.

До порівняння – в ЄС постійно реалізуються регіональні програми інноваційного розвитку, а часовий період їх планування складає від 5 до 10 років, розробка здійснюється на конкурсних засадах з залученням державних службовців, наукових установ та громадських організацій і необхідних фінансових ресурсів.

Іншим важливим недоліком є і те, що в Україні так і не завершено процес формування організаційної компоненти інтелектуалізації економіки. Йдеться про сукупність державних організацій, установ, приватних підприємств, громадських, асоціативних об’єднань, орієнтованих на досягнення цілей і виконання завдань стратегій інноваційного розвитку. Так, в нашій державі на інноваційний розвиток спрямовується діяльність регіональних наукових центрів Національної академії наук України і Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, обласних підрозділів Українського науково-дослідного інституту науково-технічної і економічної інформації, перетворених в державні комерційні підприємства-центри науково-технічної інформації та інновацій. Натомість, практично не стимулюється та ініціюється створення технопарків та інноваційних структур.

Крім того, на сьогодні суттєвою вадою державного регулювання процесів інтелектуалізації економіки є незавершеність формування та непрозорість процесу стратегічного програмування, нерівність доступу потенційних суб’єктів інноваційної діяльності до інформації про пропозицію об’єктів інтелектуальної власності та запит на них, що безпосередньо пов’язана з організаційним та інформаційним забезпеченням інституціональної інфраструктури інтелектуального розвитку. Так, Державною цільовою економічною програмою «Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2009-2013 роки» передбачалося відкриття у 2009-2010 рр. 7 центрів інформації, з них 5 центрів – інформації на базі існуючих бізнес-центрів; 20 демонстраційних центрів з пріоритетів інноваційного розвитку, 10 контактних пунктів співпраці з країнами ЄС; 15 центрів передачі технологій для малих підприємств. В західних областях станом на 15 серпня 2011 р. інформація про діяльність таких органів відсутня [1].

Про наявність недоліків вітчизняного регулювання процесів інтелектуалізації економіки свідчать і порівняльні характеристики розвитку наукової і науково-технічної діяльності та комерціалізації її результатів в Україні з іншими державами світу. Так, у 2010 р. наукоємність економіки країн ЄС-27 становила 2,0 %, що у понад 3 рази перевищує значення для України.

У період з 2005-2010 рр. витрати на виконання наукових досліджень і розробок у країнах ЄС-27 збільшувалися з приростом в середньому на 3,1 % на рік. При цьому найбільша частка витрат припадала на підприємницький сектор – 61,5 %, тоді як в Україні – 55,7 %. Натомість в країнах ЄС-27 на сектор вищої освіти і державний сектор припадає 24,2 % і 13,3 % відповідно, коли в Україні – 6,3 % і 38,0 %. Отже структура фінансування витрат на дослідження та розробки в Україні менш раціональна. 54,1 % загального обсягу витрат на дослідження та розробки в країнах ЄС-27 у 2011 р. було профінансовано підприємницьким сектором (більша частина цих витрат спрямовувалася на сектор матеріального виробництва) і 34,9 % – державним.

Інший важливий аспект стосується зайнятості населення у сфері інтелектуалізації економіки. Тут маємо діаметрально протилежні тенденції в Україні, де протягом 2006-2011 рр. відбулося зменшення зайнятості на 3,4 %, та країнах ЄС-27, де за 2005-2010 рр. загальна кількість працівників щорічно зростала в середньому на 2,6 % на рік.

Поступається Україна і за чисельністю наукових кадрів у підприємницькому секторі, що важливо з огляду на інтелектуалізацію національного господарства. Так, у 2011 р. у країнах ЄС-27 45,3 % дослідників працювали у підприємницькому секторі, в Україні – 38,5 %.

На виправлення вказаних недоліків доцільно спрямувати більш ефективну та виважену державну політику сприяння інтелектуалізації економіки України.

Література

1. Мокій А. І. Напрями вдосконалення інституціональної інфраструктури інноваційного розвитку західних областей України : Аналітична записка / Мокій А. І. Мокій О. А. – Інтернет-ресурс РФ НІСД у м. Львові. – Режим доступу: www.http:niss.lviv.ua.

2. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Статистичний збірник. – К.: ДП «Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України», 2012 – 305 с.