Гарачук Тетяна Володимирівна,

аспірант Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (Україна)

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ СТАНОВЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ

Чимало науковців України та зарубіжжя присвячують свої роботи дослідженню проблеми підготовки майбутнього вчителя до професійної діяльності (В. Беспалько, В. Бондар, О. Дубасенюк, К. Дурай-Новакова, І. Зязюн, Л. Кондрашова, Н. Кузьміна, О. Мороз та ін.), окремі ‒ проблемі професійної підготовки майбутнього вчителя початкової школи (Л. Ізотова, Л. Коваль, О. Комар, С. Мартиненко, І. Осадченко, І. Підласий, Л. Пєтухова, І. Шапошнікова та ін.), а становленню та історичному розвитку професійної підготовки майбутнього вчителя початкової школи (С. Бабашин, Ю. Багно, М. Гриценко, О. Савченко, М. Фіцула, Л. Хомич, Ю. Шаповал та ін.).

На нашу думку, означена проблема є актуальною та украй необхідною, адже не знаючи історичних передумов підготовки вчителя початкової школи до професійної діяльності, не можливо проаналізувати та виявити особливості підготовки майбутнього вчителя в сучасних умовах. Отже, здійснимо ретроспективний аналіз становлення процесу професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи.

Спираючись на традиційно виокремлену періодизацію дослідниками (Л. Гриніним, Ю. Семеновим, А. Шофманом та ін.) охарактеризуємо досліджуване питання.

Період античності (VІІІ ст. до н. е. – V ст. н. е.) відзначився бурхливим розвитком системи навчально-виховних закладів та появою спеціально призначених учителів. Так у Стародавній Греції, спартанське виховання відбувалося в державних навчально-виховних закладах (агелах) під опікою вихователів-педономів, а в афінській системі виховання заняття проводилися у приватних школах (граматистів, кіфаристів) вчителями-дидаскалами й у школах палестрі (школі боротьби) ‒ під керівництвом учителів-педотрибів.

Щодо Стародавнього Риму, то вчителі працювали в елементарних, граматичних та риторичних школах. Вони мали статус службовців й отримували державну платню. Пізніше були відкриті спеціальні школи для підготовки різних спеціалістів (лікарів, юристів та ін.).

У період Середньовіччя (V ‒ ХV ст.) визначено перші теоретичні та практичні концепції про навчання, виховання та розвиток підростаючого покоління, удосконалено форми організації навчального процесу та урізноманітнено методи навчання. Виховання відбувалося за трьома напрямами: церковне, лицарське й міське. Церковне виховання здійснювалося в церковних школах (парафіяльних, монастирських, соборних, кафедральних, єпископських тощо) священиками, дяками, паламарями та іншими служителями. Лицарське виховання передбачало виконання обов’язків пажа при дворі. Функції вчителів виконувала придворна челядь. Щодо міського виховання, то воно відбувалося в гільдійських, цехових та ремісничих школах. Викладачі подібних шкіл називались магістрами. Згодом означені школи були перетворені на міські початкові школи та утримувалися на кошти міських органів самоврядування [5].

Зрозуміло, що кожна верства населення мала свою школу, задовольняло свою потребу в освіті. Отож, виникала необхідність у кваліфікованих кадрах, адже навчання здійснювалося не на високому рівні, часто «випадковими» вчителями.

З епохою Відродження (ХV ‒ ХVІ ст.) освіта переходить на зовсім новий рівень. З’являються школи нового типу (міські, латинські школи підвищеного типу (колегіуми й гімназії), школи для навчання та виховання дівчат), виникає спеціально організована система підготовки вчителів. Навчально-виховний процес відбувається під керівництвом педагогів-гуманістів [2, с. 22].

Щодо періоду Реформації (ХVІ ‒ ХVІІ ст.), то згадаємо Україну (період українського відродження). У країні з’являються братські школи (Львівська, Київська, Лаврська, Луцька тощо), навчання в яких відбувається на просвітницьких засадах. У них працюють найкращі вчителі (К. Сакович), письменники (Г. Смотрицький), громадські діячі (І. Борецький, П. Могила), учені, видаються необхідні підручники (Л. Зизаній «Грамматика словенского языка», М. Смотрицький «Грамматика словенская» та ін.).

З появою козацтва розвиток системи освіти перейшов на вищий рівень. Виникли нові школи: січові, монастирські, церковно-парафіяльні, полкові тощо. Наприклад, «Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів і дияконів ‒ у цьому відділі було завжди 30 учнів. Крім того, був відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут учили цих дітей, ‒ їх було біля 50, ‒ грамоті, співу та військовому ремеслу» [3, с. 107].

Навчання та виховання велося наставником-ієромонахом; військову справу викладали козаки з чималим досвідом. Значна увага приділялася психофізичному вихованню особистості. Як наслідок, виникла козацька педагогіка.

Період Нового часу (ХVІІІ ст. ‒ 1914 р.) ознаменувався появою закладів освіти з метою підготовки та перепідготовки вчительських кадрів для початкової школи; тривав процес удосконалення теоретичної, методичної та практичної підготовки фахівців. Зокрема, в Росії реформи уряду спрямовувалися на ґрунтовний розвиток освіти (виникли нові школи, різноманітні заклади для підготовки вчительських кадрів):

‒ в 1701 році Петром І у Сухаревій башті в Москві відкрито школу нового типу, яка стала першими у світі реальним училищем й готувала різноманітних фахівців, у тому числі й учителів;

‒ засновано вчительські училища у Новгороді та при Петербурзькій семінарії;

‒ у 1779 році при Московському університеті відкрито першу в Росії вчительську семінарію;

‒ у 1782 році в Петербурзі відкрито вчительську семінарію для підготовки педагогічних кадрів при народному училищі (до 1800 року було підготовлено 420 учителів) [2, с. 137‒138];

‒ у 1804 році відкрито педагогічний інститут в Петербурзі для підготовки вчителів гімназії тощо.

У контексті означеного дослідження не забудемо й про Україну, адже стрімкі реформи сусідньої держави не могли не вплинути на розвиток нашої системи освіти, зокрема:

‒ появу католицьких та уніатських шкіл. Місцями виникали школи мандрівних дяків, в яких працювали колишні учні братських шкіл, представники дрібної української шляхти, ремісники та ін.; учителі наймалися задля заробітку і в народі їх кликали «дяками» [5, с. 517]; у парафіяльних школах трудилися некомпетентні фахівці (паламарі, відставні солдати, писарі й просто випадкові люди) [2, с. 236] і як наслідок, незадовільний стан освіти;

‒ появу колегій, в яких передбачалася підготовка вчителів початкової школи, гімназій та інститутів для дівчат; у гімназіях дівчата навчалися 8 років, де останній рік навчання спрямований на підготовку вчителів та домашніх вихователів; викладацькою діяльністю займалися світські особи та освічені представителі духовенства;

‒ появу вчительських семінарій у 70-80-тих роках ХІХ ст. (Коростишів, Херсон, Черкаси тощо), в основному для юнаків, що характеризувалося недостатньою загальноосвітньою підготовкою, важливістю релігійного виховання та беззаперечною покірністю уряду;

‒ появу вчительських інститутів, які приймали кадри після закінчення семінарій, училищ чи педагогічних курсів.

Цінним є те, що держава уже здатна забезпечити заклади освіти кваліфікованими вчителями з відповідною підготовкою, відповідною системою знань та розвинутими необхідними уміннями.

Новітній час (1914 р. ‒ сьогодення) характерний розвитком мережі закладів освіти для підготовки педагогічних кадрів (педагогічні училища та інститути), виникненням заочної педагогічної освіти, розвитком обласних інститутів вдосконалення кваліфікації вчителів, появою щорічних педагогічних читань й науково-методичних конференцій учителів тощо. На науковому рівні розроблено концепції та різноманітні підходи до процесу підготовки майбутніх учителів початкової школи.

В Україні в 17-ті роки ХХ ст. відроджено національну школу, виникла потреба в досвідчених учителях з знаннями українознавства. 20-ті роки ХХ століття відзначилися появою вищих трирічних педагогічних курсів (соціальне, соціально-економічне, загальноосвітнє виховання), які пізніше трансформувалися в педагогічні технікуми з трирічним терміном навчання. Технікуми готували вчителів для сільських та міських початкових шкіл [1, с. 79].

В останні роки в сфері початкової освіти сталися майже революційні зміни. Це і ухвала закону «Про загальну середню освіту», і прийняття Державного стандарту загальної початкової освіти, і створення нових підручників для початкової школи, і поліпшення системи підготовки майбутніх учителів початкової школи й удосконалення найрізноманітнішої наукової, методичної психолого-педагогічної та фахової літератури. Згадаємо думку О. Савченко, що «упродовж багатовікової історії … початкова школа зберігає свою унікальну просвітницьку, культуротворчу й соціальну місію» [4, с. 34].

Отже, процес професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи пройшов довгий, складний, бурхливий та суперечливий шлях становлення та розвитку. Цей розвиток зумовлений суспільно-політичними, культурними, світоглядними змінами в різні епохи.

Перспективу подальших досліджень вбачаємо у виокремленні педагогічних умов підготовки майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності.

Список використаних джерел:

1. Деякі аспекти підготовки вчителів початкової школи в Україні (20-ті роки ХХ ст.) / Ю. Багно // Підготовка студентів до майбутньої професійної діяльності : теорія і практика : [наук.-теорет. посіб. / наук. ред. В. П. Коцур, О. І. Шапран; укл. О. М. Сергійчук]. ‒ Переяслав-Хмельницький : «Видавництво КСВ». ‒ Випуск 3 : Сучасні проблеми професійної підготовки майбутнього фахівця : інноваційний досвід і перспективи. ‒ 2010. ‒ С. 79‒80.

2. Історія педагогіки : навч. посібн. [за ред. М. С. Гриценка]. ‒ К. : ВО «Вища школа», 1973. ‒ 448 с.

3. Левківський М. В., Микитюк О. М. Історія педагогіки : Навчальний посібник / За редакцією М. В. Левківського. ‒ Харків : «ОВС», 2002. ‒ 240 с.

4. Савченко О. Я. Дидактика початкової освіти : підручн. / О. Я. Савченко. ‒ К. : Грамота, 2012. ‒ 504 с.

5. Фіцула М. М. Педагогіка : Навч. посіб. Вид. 2-ге, випр., доп. / М. М. Фіцула. ‒ К. : Академвидав, 2007. ‒ 560 с.