Педагогические науки/4.Стратегические направления реформирования системы образования

К.п.н., Гладченко М.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Передумови появи стратегічного менеджменту вищої освіти країн ЄС

Структурні і функціональні зміни у просторі вищої освіти країн Європи, що є типові й для інших регіонів, призвели до виникнення ряду тенденцій у середовищі існування університетів, починаючи з 60-х років ХХ століття [1, c.3].

Перша тенденція, яка й нині чітко прослідковується в багатьох країнах ЄС, це – масове зростання кількості студентів, яке підтримувалося урядами країн, як реакція на масовий «соціальний попит» на вищу освіту. Ф. Ван Вут (F.Van Vught) і Д.Нів (G.Neave) наголошують, що протягом 60-х років ХХст. кількість абітурієнтів за рік зростала на 10%.

У кінці 70-х років ХХ ст.. до прогресуючої тенденції зростання кількості студентів приєдналася інша, а саме: збільшенні дефіциту державних ресурсів. Такі європейські країни, як Велика Британія, Голландія, Норвегія, Бельгія й Ірландія, в очікуванні спаду кількості студентів, значно зменшили державне фінансування університетів. Вищі навчальні заклади більшості європейських країн зіштовхнулися з проблемою обмежених ресурсів, в той час як кількість студентів продовжувала значно зростати з року в рік. У звіті OECD за 1988р. зазначається, що лише уряди Франції й Фінляндії розглядали можливість надання нових державних інвестицій у систему вищої освіти, але Фінляндія, зважаючи на складне економічне становище країни, була змушена відмовитися від політики розширення фінансування системи вищої освіти [1, с.3]

Перераховані вище тенденції у поєднанні зі зростаючим занепокоєнням щодо розвитку традиційного людського капіталу (human capital) призвели у 70-х роках ХХ ст. до того, що урядові організації почали вимагати підзвітності вищих навчальних закладів щодо ефективного використання ресурсів і якості освіти. Проблеми, пов’язані з ефективним використання ресурсів, призвели до зростання впливу урядових організацій на «приватне життя» закладів вищої освіти. Починаючи з кінця 60-х років ХХ ст., уряди європейських країн заохочували використання адміністративного планування у закладах вищої освіти. Зросли вимоги з боку держави щодо деталізації бюджету університету. Пізніше, у 80-х роках ХХст, у контексті зростаючої конкурентності серед національних економік, питання якості освіти і результатів наукових досліджень розглядалось як основна ціль закладів вищої освіти. Мета покращення якості освіти диференціювалася від контролю за якістю.

У більшості країн Європи поширювалася тенденція дерегуляції вищої освіти [3]. У межах цієї концепції уряд Голландії сконцентрувався на втручанні у функції керівництва вищого навчального закладу, формуванні керівних принципів і встановленні цілей, на забезпеченні основного фінансування і фінансових ініціатив на основі результатів продуктивності діяльності. Зокрема, механізм контролю був перенесений з колишнього попереднього контролю (ex ante) на завершальний контроль (ex post) над якістю освіти.

Вищі навчальні заклади Європи й усього світу зіштовхнулися з багатьма проблемами, що вимагали довгострокових стратегій, які повинні були ґрунтуватися на традиційних і нових моделях практичної діяльності, До основних пріоритетів діяльності вищих навчальних належать:

1) загальна й професійна освіта;

2) фундаментальні й прикладні дослідження;

3) традиційні моделі викладання й проведення наукових досліджень з використанням нових інформаційних і комунікаційних технологій;

4) міжнародна, національна або регіональна спрямованість діяльності вищих навчальних закладів;

5) консенсус-орієнтована знизу-вгору модель діяльності і надання повноважень на рівні університету.

Перераховані вище проблеми призвели до того, що з початку 80-х років ХХст. ефективність традиційної практики управління вищими навчальними закладами була поставлена під сумнів і потребувала змін у більшості європейських країн. Традиційна практика управління університетами характеризувалася поділом на адміністративний й академічний менеджмент. Адміністративне управління урядових установ вищими навчальними закладами, які змушували університети виконувати всі нормативні акти управляючих органів, і академічне самовизначення університетів потребували значних затрат часу, знаходження консенсусу між обома напрямами діяльності і колегіального прийняття рішень. Тому під сумнів був поставлений самоцентриcтський (егоцентристський) стиль менеджменту, його спроможність сприяти швидкому реагуванню на зміни у середовищі і задовольняти потреби «клієнтської бази» вищих навчальних закладів.

У результаті дослідження міжнародного досвіду виник термін «стратегічний менеджмент вищих навчальних закладів». З огляду на цю ситуацію, тенденції дерегуляції системи вищої освіти набули популярності у країнах Європи, вищі навчальні заклади отримали більше автономії щодо адміністрування й організації навчально-дослідної діяльності і водночас стали більш відповідальними щодо використанні ресурсів, якості освіти і результатів дослідницької діяльності.

Отже, збільшення кількості абітурієнтів, скорочення фінансування університетів, збільшення дефіциту державних ресурсів і тенденції дерегуляції вищої освіти, розширення автономії університетів призвели до переосмислення у 80-х роках ХХ ст. менеджменту вищої освіти на регіональному рівні і сприяли виникненню стратегічного менеджменту вищої освіти в країнах ЄС.

Література

1. Martin M. Strategic management in Western European Universities. – Paris: International Institute for Educational Planning, 1992. – 64p.

2. Neave G . and Van Vught F., Prometheus Bound. The Changing Relationship Between Government and Higher Education in Western Europe – London: Pergamon Press. – 264p.

3. Van Vught F. A . Governmental Strategies and Innovation in Higher Education.

– London: Jessica Kingsley Publishers, 1989. – pp.19.