Філологічні науки / 8. Рідна мова та література

Аспірантка Ачкан Л.С.

Бердянський державний педагогічний університет, Україна

ЯВИЩЕ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Теоретичні засади інтертекстуальності як методу дослідження ґрунтуються на розумінні художнього твору та відкритого тексту, пов’язаного з іншими текстами через алюзії, ремінісценції, цитати. Різні типи та форми взаємодії текстів – це не лише зовнішня форма виявлення інтертекстуальності, а й чинники формування нових, глибинних значень тексту, розширення його семантичного поля.

У сучасному літературознавстві до числа актуальних проблем належить явище інтертекстуальності у художньому творі, яке привертає пильну увагу дослідників О. Астаф’єва, Р. Барта, Л. Біловус, Г. Блума, О. Жолковського, С. Золяна, Ю. Крістевої, Р. Нича, Ж. Женетта, М. Ріффатера, І. Смірнова , Н. Корабльової та ін. Інтертекстуальність має свою ґенезу в літературній творчості й літературній критиці та тривалу історію розвитку, в процесі якої трансформувалось теоретичне поняття й уявлення про його зміст та обсяг.

Мета дослідження – здійснити науково‑теоретичний аналіз поняття інтертекстуальності та класифікацій інтертекстуальних зв’язків в українському та зарубіжному літературознавстві.

Проблема теорії інтертекстуальності пов’язана з концепцією діалогізму творчого процесу та літератури, розробленої М. Бахтіним [1]. У своїх працях він використовував поняття „чуже слово”; „Під чужим словом я розумію будь-яке слово будь-якої іншої людини, сказане чи написане своєю чи іншою мовою, тобто будь-яке не моє слово. У цьому розумінні всі слова (висловлювання, мовні і літературні твори), крім моїх власних, є чужим словом” [1, 348].

Термін „інтертекстуальність” (від. франц. intertextualite, англ. intertextuality, від лат. іnter: між і textum: тканина, зв’язок, будова) уведений у науковий обіг 1967 році Ю. Крістевою [4, 97 ‑ 124], синтезував структурну семіотику Ф. де Соссюра з діалогізмом М. Бахтіна. На думку дослідниці, „… будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є абсорбцією і трансформацією іншого тексту. Тому замість поняття інтерсуб’єктивності з’являється поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова підлягає щонайменше подвійному прочитанню. Слово як мінімальна одиниця тексту є посередником, який поєднує структурну модель із культурною (історичною), регулятором переходу діахронії в синхронію (в літературній структурі)” [4, 99].

Ж. Женетт визначає інтертекстуальність як один із типів взаємозалежностей, що становить основу тієї тканини та визначає специфіку літератури. Інтертекстуальність „сприяла перенесенню уваги від твору до тексту, від автора – до розщеплення суб’єкту всякого висловлювання, від джерел і впливів – до всеосяжної циркуляції інакшості в дискурсі, від спадкоємного розвитку та еволюції – до гетерогенного тексту, який сприймається як перемішування всіляких фрагментів” [2, 19].

В. Халізєв трактує інтертекстуальність як спосіб аналізу тексту, що протиставляється іманентному аналізу та „означає виявлення зв’язків на різних рівнях художнього твору” [5, 260 – 261]. Дане явище визначає джерела ремінісценцій, алюзій, що переходять з одного контексту в інший, а також мету, з якою автор звертається до інших текстів.

Р. Гром’як тлумачить інтертекстуалізацію як „міжтекстові співвідношення літературних творів”. У нашому дослідженні спираємося на визначення польської дослідниці З. Мітосек, що інтертекстом є фрагмент чужого, попереднього тексту, який уведений у певний літературний твір. Це може бути власне цитата, ремінісценція, алюзія, ім’я персонажа та ін.

Розгорнута дефініція поняття також включає відображення процесу міжтекстових зв’язків і співвідношень, що виявляються у просторі висловлювань і способів мовлення, з огляду на котрі окреслюються форма і значення інтертекстуальності. Кожен текст перебуває в полі зору інших літературних текстів, які наслідують їх, продовжують та трансформують. Проблему інтертекстуальності в поетичному творі останнім часом досліджують Л. Бублейник (на матеріалі російської поезії), А. Мойсієнко (на основі поезії української), які розглядають поетику інтертекстуальних відношень як зв’язків, що реалізуються завдяки позатекстовим чинникам і творяться на основі взаємопроникнення одних текстових одиниць у інші, взаємофункціонування їх у системі цілісного мистецького твору.

Явище інтертекстуальності на різних, хронологічно віддалених етапах історичного розвитку літератури пережило істотну трансформацію світоглядної та художньої настанови, сформувавшись як свідоцтво сталості оповіді, окресленого стильового канону. У сучасній літературі переосмислюються у протилежних вимірах та заперечують стандартні формули, розширюючи й урізноманітнюючи простір настільки, що інтертекстуальність набирає відкритого характеру. Н. Фатєєва вважає, що це сприяє переходу естетичної інформації, „з одного можливого світу думки й мови в інший” [4, 64].

Отже, інтертекстуальність – досить складне і багатогранне явище. У сучасному літературознавстві не існує загальноприйнятої дефініції. Немає єдиної класифікації інтертекстуальних зв’язків, кожна з них не відображає поністю всі складові даного поняття.

Література

1. Бахтин М. Эстетика словесного творчества / М. Бахтин. — М. : Искусство, 1979. — 444 с.

2. Женнет Ж. Фигуры / Ж. Женнет. –. [Электронный ресурс]. – Режим доступа к ресурсу: http://yanko.lib.ru/books/lit/jennet-figuru.pdf

3. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог, роман / Ю. Кристева // Вестник МГУ. Сер. 9. Филология. – 1995. – № 1. – С. 87–115.

4. Фатеева Н. Контрапункт интертекстуальности, или интертекст в мире текстов / Н. Фатеева. – М. : Агар, 2000. – 280 с.

5. Хализев В. Теория литературы. – М. : Высшая школа, 1998. – 398 с.