Ґудзь Віталій

докторант Софійського університету імені Климента Охрідскі

Історіографія регіональних клівіджів в сучасній Україні

Актуальність для політичної науки завдання аналізу регіональних клівіджів як комплексного культурного, соціально-політичного та правового феномену, який впливає на партійну структуру і загальний політичний процес, зумовлює перманентно напружена політична реальність в Україні.

Дослідження проблематики суспільно-політичних відносин на регіональному та місцевому рівнях з’явилися у гуманітарних науках України в середині 90-х років ХХ століття. На це, зокрема, вплинули політичні дискусії про розподіл влади у проекті Конституції України, ухвалення Закону про місцеве самоврядування у травні 1997 року, розвиток партійної системи України. Така зацікавленість відповідає загальній тенденції, яка проявилася в розвитку світового історіографічного процесу кінця ХХ століття й зумовлена актуалізацією вивчення регіональних культур, їхнього взаємовпливу та впливу на об’єкти соціоетнічних, геополітичних та історико–культурних чинників.

Цій темі присвячено немало публікацій політологів, соціологів, істориків як в Україні [1; 2; 7; 9; 11; 12] так і за кордоном [3; 12; 21; 23; 25; 26]. В останнє десятиріччя проблема впливу регіональних чинників на політичний процес в Україні стала предметом дисертаційних досліджень [10; 13]. Але спеціальних історіографічних досліджень регіональних клівіджів в Україні не проводилося, якщо не врахувати дотичну за тематикою інтернет-публікацію М.Лендьєл [11].

Мета даного дослідження – проаналізувати стан вивчення проблеми регіональних структурних протиріч (клівіджів) в Україні в науковій літературі.

Передусім треба зауважити, що термін «клівідж» політологами Східної Європи практично не вживається, хоча як на нас, він може бути продуктивним для означення ліній розколу в українському соціумі [3 s. 53]. Відповідно до трактування Лоусонталя (Lawsonetal, 1999), клівіджі це – тривалі структурні конфлікти, які призводять до протистоянь різних політичних позицій. Політичні клівіджі, у тому числі регіональні, найяскравіше представлені у суспільстві партіями і рельєфно проявляються під час виборчих кампаній [25; 28]. Проте порівняльна соціологія виборів і електоральна поведінка населення, які виявляють регіональні клівіджі, вже давно є одним із головних напрямків вивчення масової політичної поведінки на Заході [27, pp. 1–64].

На зламі 60-х – 70-х років минулого століття такі проникливі вчені, як Стейн Роккан та інші запропонували ряд інноваційних структур і схем для порівняння партійних систем та виборчих вирівнювання в контексті національного політичного розвитку (Allardt and Littunen, 1964; Allardt and Rokkan, 1970; Lipset and Rokkan, 1967a; Rokkan, 1970). Зокрема, Сеймор Ліпсет і Стейн Роккан визначили чотири основних розколи для західної цивілізації постіндустріальної доби. За Ліпсетом і Рокканом (США), ці розколи визначають виникнення і зміст усіх європейських партій [26, pp. 1–67]:

Центр – Периферія поділ між елітами в міських районах, і тими, що мешкають у більш віддалених районах. Як правило, це виражається в плані регіонального націоналізму, місництва або сепаратистських настроїв. Цей поділ, на думку Ліпсета і Роккана, викликаний утворенням сучасних націй–держав, в деяких регіонах котрих були кращі умови, ніж в інших в освоєнні культури більшості нації:

Держава – Церква – поділ між релігійними і світськими виборцями, між світською державою і церквою.

Власник – Робітничий клас – розщеплення, що призводить до утворення лівих і правих партій. Іноді стверджується, що цей розкол являє собою конфлікт між багатими і бідними.

Земля – Промисловість – поділ між сільськими і міськими виробниками, що передбачає здійснення державного контролю за цінами на продовольство і обмеження свободи управління для промислового підприємства [24; 26].

Сучасний аналіз голосування на виборах говорить про появу нових розколів. Наприклад, традиційну опозицію між власником і робітником (капіталом і працею) в даний час диференційовано протиріччями серед тих, хто працює в працездатному віці і тими, хто такими не є.

Схема Ліпсета–Роккана дає нам корисну аналітичну основу для вивчення початкових стадій конкурентної політики у Східній Європі і, зокрема, Україні. Зокрема, Георгій Карасімеонов чітко засвідчив придатність вказаної типології для аналізу болгарського політикуму: «Наймалко четири типа кливиджи се изявяват в подобна трансформираща се политическа среда — исторически обусловени, временни, актуални и потенциални» [5, с.249].

Типологія Ліпсета–Роккана придатна для дослідження генезису конфліктів, розколів і опозицій всередині національної спільноти з урахуванням традицій і деформацій минулого, а також вираження їх у позиціях сучасних партій. Як наголошує Вінсент Макхейн, його колеги Ліпсет і Роккан також простежили, що історія електоральної політики та партійного розвитку передбачає послідовні зміни щодо двох основних наскрізних суспільних координат: територіальної і функціональної [28, р.191].

Проте деякі фахівці з питань посткомуністичних клівіджів вказують на особливості суспільних розколів у Східній Європі, які, хоч і не випадають із схеми Ліпсета–Роккана, але істотно відрізняються за значенням і напруженістю. Так, болгарські політологи М.Любенов і Г.Карасімеонов зауважують розмитість протиріч за релігійною та освітньою ознакою (держава–церква) та констатують деяку «замороженість» партійної системи [12, с. 257–259], завідчують розвиток багатьох партій за інерцією і внутрішніми потребами партійної верхівки, замість дотримання ідеологічних принципів [5, с.268–270].

Що стосується дослідження регіоналістики у пострадянських країнах, яка має осягати небезпеки умовно кажучи «горизонтального» розлому по осі координат суспільства, то вона активно розвивалася передусім у Росії, що є природним, зважаючи на її устрій [16, с. 22]. Вказуючи на причини розвитку російської регіоналістики, самі ж російські фахівці підкреслюють: «Вона бере певний реванш у тих предметних сферах, які раніше були закриті для науково–дослідного пошуку…», (а саме) реального федералізму, територіальних асиметрій, регіональних депресій, міжбюджетних відносин, зовнішньоекономічної регіональної діяльності, «некерованої міграції населення, етнополітичних конфліктів тощо» [17, с. 4].

Необхідно відзначити сталу тенденцію зростання наукового інтересу до проблем регіонів і в Україні. Проведені соціологічні дослідження за методикою О. Стегнія фіксують, що вагомість впливу регіонального чинника на орієнтаційну функцію масової політичної культури в Україні головно визначена відмінностями історичних умов формування соціокультурних середовищ [18, с. 62–74]. Адже деякі регіони протягом значного історичного періоду існували за межами основного масиву українських етнографічних земель. Окремим етнічним групам притаманна не лише загальноукраїнська, а й локальна самосвідомість, наприклад, русинам Закарпаття.

Різниця в історичних умовах формування соціокультурних середовищ на різних територіях України призводить до відчутних регіональних ідеологічних відмінностей, зокрема щодо ставлення до ідеї українського національного відродження. Ця ідея, як зазначає В. Степаненко, певною мірою легітимізувала революційні акції протесту під час президентських виборів 2004 р. [20, с. 83].

О. Стегній звертає увагу на думку львівського соціолога В. Середи, яка зазначає про існування в сучасній Україні двох базових парадигм історичного минулого: "радянської", що презентує українську історію як регіональну версію російської, та традиційної української, яка наголошує на відокремленості та незалежності історичного процесу в нашій країні. Якщо перша парадигма набула поширення передусім на сході і півдні, то друга – серед мешканців заходу і, частково, центру [19, с.41].

Серед вітчизняних соціологів та політологів є думка про існування політичної географії України, яку конституціювали вибори 1994 р., коли на посаду президента вперше обрано Л. Кучму. Це означає, що "..історико–культурні, економічні, поселенські відмінності набрали політичної форми й понижені до ролі засобів політичної боротьби за домінування, а їх акцентуація стає одним із правил політичної гри" [15, с. 6].

У зв’язку з цим визначальним є усвідомлення й комплексне врахування на державному рівні особливостей територіальної дислокації етнонаціональних спільнот в Україні. Між тим, як зазначив І. Зварич, «Спостерігається просто–таки хронічна невирішеність ключових питань як на правовому, так і на рівні управління регіональними процесами. Цей чинник, помножений на низку соціально–економічних складових, призводить до посилення відцентрових тенденцій та автономістських настроїв» [4].

Науковці відзначають, що відмінності між регіонами України (а деякі з них водночас є своєрідними анклавами етнічних спільнот) мають також виробничо–економічний характер. Зовнішньоекономічні зв’язки українських областей, які межують із Росією, майже цілковито орієнтовані на російські регіони. Зокрема, по Харківській області цей показник становив 80–95%. Тому ці регіони України традиційно проти дистанціювання України від [7, с. 51].

Крім того, регіоналізм в Україні має і геополітичний, і етнокультурний підтексти. Це проявляється у впливі Російської Федерації на етнополітичну ситуацію в Україні. Предметом постійної уваги РФ є Схід та Південь України. Уже традиційно порушується тема становища російського етносу та російськомовного населення. Цікавими є дані соціологічних досліджень М.Белецкого, А.Толпыго щодо бачення громадянами нашої держави взаємовідносини України та Росії. Стосовно росіян – громадян України, то станом на 2001 рік вони здебільшого схилялися до об’єднання з Росією в одну державу (55 відсотків). Варіантові «незалежні, але дружні держави» віддають перевагу всі регіони, крім Сходу. Діапазон підтримки варіанта «такі ж, як з усіма» – від 1,6 відсотка на Сході до 49,7 відсотка на Заході [2, с. 85].

Прикладом акцентуації уваги на певних чинниках у визначенні особливостей і відмінностей етнорегіонів в Україні є, наприклад, етнолінгвістичний аспект регіоналізації. Зокрема, М.В. Багров пропонує розподіл на три групи областей із приблизно однаковою часткою українців, які вважають рідною мовою українську: «базова Україна» (14 областей, для понад 95 відсотків українців рідною є мова своєї національності); «перехідна зона» (8 областей і м. Київ, де від 75 до 95 відсотків українців також вважають рідною українську мову), та «етнопериферія» (дві області й Автономна Республіка Крим, де визначають рідною мову своєї національності від 50 до 65 відсотків українців) [1, с. 103].

Аналітики вважають: для поліетнічних країн потенціальною є загроза міжнаціональних конфліктів і наполягають на необхідності розроблення державної концепції етнополітичної безпеки. Її реалізація сприяла б запобіганню ескалації міжнаціональних конфліктів і зміцненню етнополітичної стабільності в українському суспільстві [6, с. 6–12].

Аналізуючи політичні події двох останніх десятиліть, науковці дійшли висновку, що деструктивний потенціал регіоналізму в Україні виявився відносно незначним. Як зауважує О. Кривицька, навіть в умовах глибоких економічних криз і потрясінь, зростання соціальної напруженості етнонаціональні та конфесійні відмінності регіонів України головними джерелами політичного сепаратизму не стали [7, с.51]. Але треба погодитися, що в Україні, за відсутності традицій демократії, чітких суспільних орієнтацій і геополітичного вибору регіоналізм є чинником, що визначає рівень стабільності й водночас цивілізованості.

Експерти–політологи, аналізуючи нинішні тенденції суспільного розвитку в Україні, передбачають посилення в найближчому майбутньому впливу етнічних чинників у політичному житті держави. Причому політизація етнічності безпосередньо пов’язується зі зростанням напруженості в міжнаціональній сфері, що підсилюється загальним погіршенням матеріального становища населення. І відбувається це, як дослідили науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України ім. І.Ф.Кураса, як на рівні етнічних груп, так і на міжрегіональному рівні [14, с. 102–104].

Складність геополітичного становища в Україні зумовлена значною мірою тим, що її південно–східні регіони перебувають у зоні підвищеної етнополітичної конфліктності. Ю.О.Куц зазначає, що ця зона входить до «великої євразійської дуги етнополітичної нестабільності», яка визначається деякими фахівцями географічним простором від Північної Ірландії до Шри–Ланки. Сюди включають і такі регіони України, як Донбас та Крим [9, с. 155].

Як доводять українські політологи, ці особливості України не заперечують того факту, що політична палітра парламентських партій рельєфно відбиває існуючі в суспільстві регіональні клівіджі, пов’язані із національним складом регіонів, їх геополітичним сусідством, відповідним менталітетом населення цих регіонів, у якому відбилися також суспільно–політичні деформації попереднього комуністичного режиму.

Відтак, як доводить О. Стегній, по–перше, розбіжності в електоральних вподобаннях не роз'єднують регіональні спільноти України за ознакою ставлення до демократичних цінностей; а по–друге, підтримка демократичних цінностей є пасивною для переважної більшості громадян України [19, c.43]. Цей висновок свідчить про малорозвиненість громадянського суспільства в нашій країні, що об'єктивно створює соціально–політичні передумови для пролонгування авторитарних форм державного управління на тривалий час.

Отже, аналіз дослідження проблематики регіональних клівіджів в Україні засвідчує зростаючу увагу істориків, політологів, соціологів до актуальних питань регіоналістики і поглиблення наукового рівня їх пошуків.

Проте залишаються малодослідженими деякі питання «новоросійства», Галицької асамблеї, донецького економічного федералізму, політичного русинства, сепаратизму в Криму і на Сході України та, відповідно, причин існування й розвитку цих явищ, які живлять регіональні клівіджі.

Встановлено, що в Україні, на відміну від країн Заходу, термін «клівідж» є маловживаним, очевидно через наявність близьких понять «регіональне протиріччя», регіональний конфлікт та відсутність обов’язкової політичної детермінації по лінії «регіон – партія», де власне й виявляється клівідж.

Загалом вивчення місцевого та регіонального політичного просторів в Україні умовно відбувалося у двох дослідницьких середовищах. Одним з них, і, на нашу думку, першим, за рівнем мобільності та інноваційності у висновках, був сектор так званих “неформалізованих” досліджень, тобто вивчення окремих аспектів місцевого самоврядування, регіональної політики неурядовими організаціями дослідницького спрямування, подібно до західних “мозкових центрів”. Іншим – було коло дослідників, які працювали в офіційній науці, репрезентуючи переважно вищі навчальні заклади. Нерідко представниками обох середовищ були одні й ті ж самі науковці, які здійснювали дослідження, використовуючи дві площини: одну, регламентовану вимогами Вищої атестаційної комісії України, і, другу, що, зазвичай, використовувала шаблон західних аналітичних політичних звітів (policy paper).

Література

1. Багров Н. В. Региональная геополитика устойчивого развития / Н. В. Багров – К.: Лыбидь, 2002. – 256 с.

2. Белецкий М. И. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины. По данным социологических опросов / М. И. Белецкий,

3. Гудзь Віталій. Особливості регіональних клівіджів України і їх вплив на сучасні парламентські партії // Materiały VII Międzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji "Wyksztalcenie i nauka bez granic - 2011". 07-15 grudnia 2011 roku. Volume 15. Historia. Politologia. Panstwowy zarzad. - Przemysl: Nauka i studia, 2011. – S. 53-61.

4. Зварич Ігор. Регіональні особливості етнополітичних процесів в Україні / Ігор Зварич // Режим доступу: http://buktolerance.com.ua/?p=1599

5. Георги Карасимеонов. Партийната ситема в България: 3-е перераб. и доп. изд. / Георги Карасимеонов. – София, 2010. –316 с.

6. Картунов О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань / О.Картунов, В.Кремінь, О. Маруховська // Віче. – 1988. – № 6. – С. 6–12.

7. Кривицька О. Етноконфліктний потенціал полікультурного суспільства / О. Кривицька // Наукові записки. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – Вип. 15. – К., 2001. – С. 51-54.

8. Курас І. Ф. Етнополітика. Історія і сучасність: Статті, виступи, інтерв’ю 90-х років / І. Ф. Курас. – К.: ІПіЕНД, 1999. – 656 с.

9. Куц Ю.О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський аспект: монографія / О.Ю. Куц. – Х., 2002. – 280 с.

10. Кучеренко Т. В. Регіональний фактор у політичному процесі України: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 – політичні інститути та процеси: Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАНУ/ Т. В. Кучеренко. – Київ, 2002. - 16 с.

11. Лендьєл Мирослава. Місцевий та регіональний рівні соціально-політичного життя через призму досліджень офіційної науки в Україні / Мирослава Лендьєл // Режим доступу: /http://postua.info/lendel.htm

12. Любенов, Милен. Кливиджи и партийни системи // Българска политология пред предизвикателствата на времето [pед. Милен Любенов]. – София: Унив. изд. „Св. Климент Охридски“, 2010. – С. 247–265.

13. Макаров Г. В. Регіоналізм як чинник політичного процесу у сучасному українському суспільстві: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 – політичні інститути та процеси: Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Г. В.Макаров. – Київ, 2004. - 18 с.

14. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991 – 2000 років: збірник. – К., 2002. – С. 102–104.

15. Оксамитна С. Соціологічний ракурс політичної географії України / С.Оксамитна, С.Макеєв // Політичний портрет України. Бюлетень Фонду "Демократичні ініціативи". – 1995. – № 11. – С. 1–7

16. Попова Т. Н. Проблемы категориального аппарата историко-региональных исследований в современной российской историографии / Записки історичного факультету / Т. Н.Попова. – Вип. 11. – Одеса, 2001. – С. 22 –27.

17. Регионоведение: Учебное пособие [отв. ред. Ю. Г. Волков] – 2-е изд., испр. и доп.. – Ростов–на–Дону: Феникс, 2004. – 448 с.

18. Стегній О. Динаміка просторово–територіальної самоідентифікації населення України / О. Стегній // Укр. соціум. – 2004. – № 2. – С. 62–74.

19. Стегній О. Г. Типи політичної культури регіональних спільнот України / О. Г. Стегній // Вісник Львів. ун–ту; сер. соціол. – 2008. – Вип. 2. – С. 32–56.

20. Степаненко В. До громадянського суспільства / В. Степаненко // Сподівання на іншу Україну Президентські вибори – 2004 та навколо них: думки, настрої, оцінки людей. – К.: Ін–т соціології НАН України, 2005. – С. 78–86.

21. Allardt, E. and Y. Littunen (eds.). Cleavages, Ideologies and Party Systems. Helsinki: Westermarck Society, 1964.

22. Arel, Dominique. Theorizing the Politics of Cultural Identities in Russia and Ukraine // Rebounding dentities: The Politics of Identity in Russia and Ukraine. – Johns Hopkins University Press, 2006.

23. Cleavages, Parties and Voters, Ed. Karasimeonov, G., Lawson, K. and Roemelle, A., Praeger 1999.

24. Cleavage рolitics / http: //en.wikipedia.org/wiki/Cleavage_(politics).

25. Gallagher, M., Laver, M., Mair, P. Representative government in modern Europe. – New York: McGraw–Hill, 2006.

26. Lipset S.M.,  Rokkan S. Cleavage Structures,  Party  Systems,  and   Voter  Alignments: an  Introduction  // Lipset S.M., Rokkan S. (Eds.) Party  Systems  and  Voter Alignments: Cross National  Perspectives. – N.Y., 1967а. – Р.1–67.

27. Lipset, S.M. and S. Rokkan. "Cleavage Structures, Party Systems, and Voter Alignments: An Introduction." in Lipset and Rokkan (eds.). – 1967b. – Рp. 1–64.

28. Vincent E. McHale. Democratic Transition and the Evolution of Mass Politics in Post–Communist Central and Eastern Europe // Historical Social Research, Vol. 20 – 1995 – No. 2. – 188–209.