к.і.н. Лук’яненко Олександр Вікторович

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

«ІНШИЙ СВІТ» ЗАОЧНИКІВ ПЕДІНСТИТУТІВ ПОВОЄННОЇ УКРАЇНИ

Заочний відділ педінституту як такий веде початок існування з 1931 р., коли при педагогічних вишах країни було створено філіали Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації учителів. Так, наприклад, було зорганізовано філіал Харківського всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації педагогів при ХДПІ. Перша сесія його 315 студентів відбулася в липні 1932 р. Десятиліття потому, 1941 р., заочний відділ нараховував уже 2 тис. 757 осіб [1]. За шість передвоєнних років педвиші випустили 25 тис. 226 учителів зі стаціонару, у той час коли заочний відділ – 27 тис 519 осіб [15]. Значення заочного навчання було очевидним.

Радянсько-німецька війна перервала підготовку учителів. Навчання на заочних відділах було поновлене лише 1944 р. І попервах відновити довоєнний контингент було достатньо складно. Навіть Міносвіти УРСР 12 березня 1947 р. була змушена констатувати тимчасову кризу заочної освіти учителів. У 1946 р. на заочні відділи педінститутів України прийняли лише 90% учителів, які мали б навчатися заочно [2]. Так, у згаданому вище ХДПІ 1946 р. навчалася лише 1 тис. 208 осіб (726 в учительському та 482 у педагогічному інститутах, або лише 44% довоєнного рівня). І це в той час, коли зруйнована система освіти мала забезпечити розореним школам достатньо учителів замість мобілізованих та загиблих в роки лихоліття. Проблема полягала ще утому, що у країні не існувало обліку вчителів, які не мали вищої освіти. Хоча план першої повоєнної відбудовчої п’ятирічки пророкував відкриття в Україні на кінець 1950 р. шкіл на 115 тис. учителів [1].

Поволі ситуація покращувалася. Так, за рік (з 1946 по 1947 рр.) кількість учителів-заочників у педвишах збільшилася на 10 тис. 848 студентів (на 16%) із 56 тис. 740 осіб до 67 тис. 588 здобувачів вищої педагогічної освіти [3]. Хоча і такі показники були малими в очах держави. Урядовці продовжували звинувачувати окремі педінституті у зривові підготовки учителів. Так, до «саботажників наборів» потрапили педінститути іноземних мов Києва, Дніпропетровська та Одеси [4].

Та у неякісності підготовки освітян були часом винні і самі студенти. У кінці 1940-х рр. неявка на сесії вражала. Так, на літню сесію 1947 р. до педінститутів країни приїхало лише 56% усіх вчителів-заочників (20 тис 623 особи) [5]. Не дивно, що за такої явки на інші курси ледь переводили дві третини студентів. Того ж 1947 р. змогли успішно скласти літню сесію (чи краще, сказати взагалі «скласти через явку») лише 67% майбутніх педагогів [3].

Часто причиною неявки студентів на сесії були зовсім не невміння організувати власний час та неспроможність поєднати навчання та роботу. Інколи проблематичним було саме долання відстані до порогу alma mater. Принаймні, до таких висновків дійшли заочники Львівського педінститут, обговорюючи нагальні проблеми після сесії 1951 р. Аби зняти це питання, молодь пропонувала переглянути студентські склади заочних відділів педінститутів. Керівництву варто було запропонувати заочникам вибрати інші виші, розташовані територіально ближче до місця їхньої роботи, аби вони могли швидше доїздити до місця навчання і не пропускати сесії [6]. На захист Міносвіти слід зауважити, що ще 1945 р. в ньому розуміли, що за 75% навчального часу заочник а припадало на самостійне навчання. Це у середньому охоплювало по 3-4- години на день. Частими поїздками «за контролем» викладача за десятки кілометрів добитися успіхів було марно. Тому урядовці планували проводити заняття та консультації для заочників при їхніх школах. Однак, ідея не набула широкого розголосу [13].

З іншого боку рівень знання заочників був інколи негідний рівня студента ВНЗ. Наприклад, іспити у Черкаському педінституті 1948 р. показали, що заочники не знали елементарної історичної, політичної та художньої літератури [8]. Але майбутнього освітянина, як кажуть, «протаскували» через сесію, аби не лишатися контингенту. Аби уникати таких «поблажок», викладачі Сталінського педінституту пропонували поширити положення про другорічників і на студентів заочного відділу. Умова дії положення була простою: якщо студент не склав академзаборгованості у визначені вишем терміни, то він не переводився на інший курс [7]. Це, на думку освітян, мало б допомогти ліквідувати такий закритикований Міністерством лібералізм в оцінюванні.

Часом послаблення вимогливості до заочника намагалися виправдати його перевантаженістю роботою [8]. Проте, диплом про світу студенти заочного відділу кінець кінцем отримували такий самий, як і студенти стаціонару, набуваючи рівнозначні права на працевлаштування.

Та інколи такий лібералізм був не стільки наслідком поблажливого ставлення до працюючого студента, скільки халатністю в організації його навчання. Наприклад, у Білгород-Дністровському вчительському інституті керівництво вишу 1949 р. взагалі самоусунулося від проблем заочного відділу, пустивши навчання на самоплив [4]. Проблема була не лише у халатності керівників. Система управління вишів не давало можливості приділяти рівномірну увагу всім його підрозділам. Так, декани стаціонару одночасно були й деканами заочного відділу, не беручи активної участі в управління навчанням заочників. Саме тому викладачі Сталінського педінституту 1951 р. радили перенести повноваження деканів на спеціальних методистів, які б уповні контролювали навчальний процес та побут заочників [7].

Майже тотальною причиною неуспішності студента-заочника на сесії була й недосконала організація навчального процесу. Справа була не лише у кваліфікованості викладачів та пильності керівників вишів. Проблемними були Міністерські програми підготовки заочників. Так, іспити 1949 р. у Херсонському педінституті виявили, що студенти не встигали опанувати увесь матеріал за 2 роки навчання. Так, згідно з програмами ними зовсім не вивчалися логіка, філософія, діалектичний матеріалізм та політекономія [9]. Важко було студентам-заочникам й опановувати іноземну мову. Окрім того, що молоді люди часто не мали навичок самостійної роботи, були позбавлені контролю вивчення, проблем додавали й Міністерські програми. Наприклад, у Харківському педінституті викладачі виступали проти того, що на сесію заочників припадало всього по 6 годин іноземної мови. Тому вони радили Міносвіти збільшити кількість до 100 годин на весь навчальний курс, аби потім не нарікати на слабку підготовку учителя школи на заочному відділі [10].

Знижувала рівень підготовки учителя у системі заочних відділів і халатна робота викладачів із заочниками у міжсесійний період. Так, студент-заочник ХДПІ А. Панін 1951 р. жалівся, що вся робота зі студентами зводилася до пересилання контрольних і відсилання коротких – у кілька рядків – рецензій на них. Викладачі вишів не давали ніяких методичних вказівок, не проводили письмових консультацій, не те що орієнтували у лабіринтах навчальних посібників, яких у заочників і так було дуже мало. Єдине, як зауважував студент, про що не забували, так це надсилати заочникові грізні попередження, що його відрахують у разі несвоєчасного складання іспитів та заліків.

Халатність інколи поєднувалася із презирством. Так, один з викладачів ХДПІ ніби жартома сказав: «Навчатися заочно – це все одно що заочно їсти». І хоча цей вислів розтлумачили як жарт, у багатьох він залишив неприємне враження. Окремі з них мали більший педагогічний досвід за свого лектора, а освіту вони не здобули лише через ряд причин, однією з яких була війна [11].

І якщо одні викладачі лише жартома натякали заочнику на його «відмінність» від студента стаціонару, інші всерйоз виражали свій негатив. Так, у Миколаєві заочники педінституту скаржилися на викладача Масюковича. У відповідь на його образи молодь називала його самого халтурником, начотником та формалістом. Студенти звинувачували викладача, що той . узвичаїв наскрізь порочний стиль роботи, не гідний викладача радянського вузу. Він часто нехтував студентським нерозумінням, казав «поїхали далі, нічого перепитувати» чи «Що за ідіотське питання?». Нерідко й принижував інтелектуальний рівень вихованців педінститутів: «просто перепишіть від рядка до рядка книги Грунського і Нікіфорова» або привселюдно натякав: «краще забирайте документи з інституту». Викладаючи мовознавство та старослов’янську мову, Масюкович інколи навіть пишався своїй ролі такого собі «викладача-месника», який очищав ряди студентів він негідних. Так, він з гонором заявляв «Вчора складали старослов’янську мову 23 чоловіки, не склало 22». Не диво, що молодь на всю Україну підняла питання того, чому йому дозволяли знущатися з заочників [12].

Іншою причиною низького рівня знання заочників було й те, що викладачі часто самі читали слабкі за науковим рівнем лекції. Заочник слухав на сесії те, що вже знав зі школи, а те, чого б він не дізнався без додаткової допомоги, так і залишалося таємницею за сімома печатками [13]. Не сприяла покращенню підготовки учителя й система практичних занять, розроблена для заочних відділів педінститутів. Особливо від цього страждали майбутні учителі точних та природничих дисциплін. Так, Ю. Тичук 1951 р. вступила до Харківського педінституту на географічний факультет після закінчення 9 педагогічного класу. Але, за зізнанням студентки, мало дало їй чого, бо у виші не було достатньо часу на практичне вивчення дисциплін, на полов польову практику та вивчення топографії й картографії [14].

Брак «практичності» навчання був помітний навіть на початку 1950-х, хоча Міносвіти ще 1945 р. звернуло увагу на необхідність запровадження географічної практики для студентів педінститутів, де б вони навчилися організовувати екскурсії та збирати матеріали [13]. Та, розуміючи неможливість миттєвої зміни в організації практики студентів-заочників, у Міносвіти почали шукати альтернативи. Одну з них запропонував науковий працівник методкабінету по заочній педагогічній освіти М. Саойленко. На думку науковця, працюючи у школі, вчитель-заочник повинен був самостійно здобувати практичний досвід, не чекаючи допомоги з педінституту. Так, у лабораторіях шкіл радили робити анатомування риби, птаха, жаби чи кролика, річного рака або жука-оленя, плавунця чи молюска; виготовити скелети, зібрати колекцію комах. Учитель міг також провести спостереження над тваринами класного акваріуму, вивчаючи зоологію. Під час вивчення геології стали у нагоді екскурсії в сусідні зі школою яри та в долини річок, де заочникам радили вивчати та замалювати відслонення різного віку, збирати колекції мінералів, гірських порід та скам’янілостей [15].

Література

1. Швецов К. Відділ заочного навчання // Радянський педагог (Орган парторганізації, профспілки і дирекції полтавського педінституту). – 4 травня 1946. – С.3.

2. У Колегії Міністерства освіти УРСР // Радянська освіта. – 21 березня 1947. – №12.– С.2.

3. Про поліпшення заочного навчання вчителів // Радянська освіта. –28 листопада 1947. – №48.– С.4.

4. За нові успіхи заочної педагогічної освіти // Радянська освіта. – 24 червня 1949. – №26.– С.1.

5. Літні сесії вчителів-заочників // Радянська освіта. – 15 серпня 1947. – №33.– С.4.

6. Черненко І. Пропозиції заочників // Радянська освіта. – 7 квітня 1951. – №14.– С.4.

7. Лисак М. Піднести відповідальність кафедр в роботі з заочниками // Радянська освіта. – 10 лютого 1951. – №6.– С.3.

8. Мойсеєнко М. Поліпшити роботу з заочниками // Радянська освіта. – 8 жовтня 1948. – №41.– С.2.

9. Гриценко М. Екзамени у вузі // Радянська освіта. – 17 червня 1949. – №25.– С.4.

10. Потапчик Н. Вивчення іноземних мов заочниками // Радянська освіта. – 24 березня 1951. – №12.– С.4.

11. Панін А. Болюче питання // Радянська освіта. – 20 січня 1951. – №3.– С.3.

12. Архипов П. У двох інститутах // Радянська освіта. – 11 серпня 1951. – №32.– С.3.

13. Говорять заочники // Радянська освіта. – 6 лютого 1948. – №6.– С.4.

14. Тичук Ю. Географам потрібні екскурсії // Радянська освіта. – 20 січня 1951. – №3.– С.3.

15. Самойленко М. Про практичні роботи вчителя-заочника // Радянська освіта. – 1 вересня 1945. – №39.– С.2.