Сіренко Руслан Павлович

Студент 1 курсу

(науковий керівник – к.і.н. О.М. Кропивко)

Національний університет біоресурсів і природокористування, Україна, Київ

УКРАЇНСЬКИЙ КОСТЮМ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ЕТНІЧНОЇ КУЛЬТУРИ СЕРЕДНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ

Культура та побут українського народу, маючи багато загальнонаціональних рис, і в наш час зберігають певні особливості. Деякі з них сягають сивої давнини. Ці особливості виявляються у територіальному аспекті й зумовлені характером історичного розвитку окремих районів України, природно-географічними умовами, взаємозв’язками з іншими народами. Етнографічне районування дозволяє визначити типологічні риси тих або інших явищ культури і генетичні зв’язки між ними. З цієї точки зору територія України поділяється на ряд основних зон: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина і Полтавщина, Полісся, Прикарпаття, Волинь, Закарпаття, Південь.

Наддніпрянщина охоплює територію в середній течії Дніпра (сучасні Київська, Черкаська, Дніпропетровська, Східна частина Кіровоградської області, Західна – Полтавської та Чернігівської ). Ця зона історично пов’язана з територіальним центром формування української народності, української мови. [2,с.22]

Український народний одяг – яскраве й самобутнє явище, котре розвивалося й удосконалювалося протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичної долі східних слов’ян, взаємовпливи культур інших народів. Зберігаючи ознаки різних епох, особливості костюма являють собою важливе джерело вивчення етнічної історії населення, його соціально-класові структури, естетичних поглядів та уявлень. [2,с.94]

Розвиток українського костюма відбувався в тісному зв’язку з іншими культурами. Традиційне вбрання розкриває глибинне коріння історії українського народу, пов’язане з ранньослов’янським періодом, а особливо з найвищими досягненнями Київської Русі. Вигідне географічне розташування України створило передумови формування на її території ранніх центрів культури, які перебували в постійному спілкуванні з цивілізаціями Давнього Світу, Візантією, народами Сходу, а згодом і Західної Європи. Пожвавлені водні й сухопутні торговельні шляхи, що пролягали Україною, забезпечували культурні контакти, а також обмін товарами між Північчю та Півднем, Заходом і Сходом. Це відіграло значну роль у становленні та розвитку культури. [1,с.5]

Український костюм постійно розвивався й трансформувався. Так, у високохудожніх локальних комплексах убрання кінця XIX – початку XX ст., простежується наявність культурних цінностей різних епох. Деякі елементи традиційного костюму, які дійшли до нашого часу: колорит, характер орнаментики, окремі деталі тощо, несуть сліди найдавніших цивілізацій. Разом із тим наявні й більш пізні багатовікові нашарування, пов’язані з історичною долею різних земель України, а також із переходом від феодального до капіталістичного способу виробництва. Вцілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовної культури народу, що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер. [1, с.6]

Початок ґрунтовного наукового дослідження українського традиційного костюма зумовлений розвитком капіталізму та пов’язаними із цим зниканням архаїчних рис в усіх галузях традиційної культури. До середини XIX ст. увага дослідників значною мірою була зосереджена на духовній культурі українців, на описі їх звичаїв та обрядів, вірувань, уснопоетичної творчості тощо, і тільки в другій половині століття помітно зростає інтерес до матеріальної культури народу, зокрема й до одягу.

Слід зазначити, що в середині XIX ст. формується розуміння необхідності докладного, суворо документованого і локально обмеженого опису традиційного народного одягу. Дедалі частіше друком з’являється етнографічні описи окремих повітів та сіл, в яких досить прискіпливо відтворюються як місцевий одяг у цілому, так і окремі його складові, зокрема, такі важливі матеріали, як описи окремих сіл І. Морачевича [3] і О.Шишацького-Ілліча [4] , опис Васильківського повіту Е.Руликовського [5] та багато безіменних матеріалів, поданих на сторінках «Губернських відомостей» та інших періодичних видань. [6]

Етнографічний матеріал з українського народного одягу бачимо у цілій низці наукових праць середини XIX – XX ст. Я.Головацького [7], П.Чубинського [8].

Ці праці відкрили новий етап систематичного етнографічного дослідження традиційного одягу українців в усіх його локальних різновидах. П.Чубинський, Б.Познанський [9], В.Богданов [10] розглядали народний одяг як важливе історичне джерело, що відбиває етнічну історію народу, його етнокультурні зв’язки. Їхні дослідження визначали одяг як явище, на розвиток якого впливали певні соціальні відносини, особливості економічного та політичного становища людей. [1, с.7-8]

Основним джерелом вивчення традиційного одягу XIX – початку XX ст. були й залишаються його колекції, що зберігаються в етнографічних, історичних, краєзнавчих, мистецтвознавчих, народних та шкільних музеях. Особливо великі колекції одягу та фотоархіви знаходяться у Державному музеї етнографії у Санкт-Петербурзі та в Музеї етнографії та художнього промислу у Львові. Їх суттєво доповнюють фонди Національного музею історії України та Музею українського декоративно-прикладного мистецтва в Києві, а також Переяслав-Хмельницького, Дніпропетровського і Чернігівського історичних та Полтавського, Сумського і Черкаського краєзнавчих музеїв. На їх поповнення суттєво вплинула діяльність Товариства охорони пам’яток історії та культури та у зв’язку зі створенням музеїв народної архітектури та побуту в Переяслав-Хмельницькому та Києві. [1,с.10-11]

Дослідження такого виду матеріальної культури, як одяг, допомагає пізнанню й духовного світу народу. У процесу розвитку суспільства, зростання потреби людини змінювалися і вимоги до одягу; його функції з часом набували дедалі більшої складності, багатогранності. [1, с.14]

Найдавніша вимога людини щодо одягу була тісно пов’язана з захисною функцією і водночас відбивала світогляд первісної людини, «допомагаючи» їй у боротьбі з незрозумілими силами природи «захищаючи» від злих духів, наврочень тощо. Це так звана оберегова функція, котра, переходячи протягом століть від покоління до покоління, набувала традиційно-побутових рис, втрачаючи своє первинне значення.

Окрім оберегової, одяг носить ще обрядову, естетичну та етнічну функції. На формування й розвиток останньої впливають і етнокультурні зв’язки між народами. Незважаючи на спільність багатьох елементів українського національного костюма, локальні його різновиди зберігають яскраво своєрідність, в одних випадках утримуючи в собі архаїчні ознаки, в інших – риси, що виникли в процесі етнокультурного взаємообміну з сусідніми етнічними групами.

У процесі соціально-економічної еволюції суспільства, з появою станів та майнового розшарування населення, з виникненням приватної власності розвивається соціальна функція одягу. Він стає ознакою розмежування суспільних верств, а також знаком станової належності.

Протягом усієї історії одягу на ньому відбивалися і статевовікові ознаки людини. Статевовікова функція одягу пов’язана не тільки з фізіологією людського організму, а й з характером діяльності різних за статтю та віком людей і відповідно – їхнім становищем у суспільстві. [1, с.15-18]

Складові частини народного костюма Середньої Наддніпрянщини – натільний, поясний, нагрудний та верхній одяг, разом із поясами, головними уборами, взуттям і прикрасами – у певних поєднаннях утворювали традиційні комплекси вбрання, які залежно від місцевості відрізнялися багатьма локальними особливостями. [1, с.110]

Основними елементами чоловічого вбрання Середньої Наддніпрянщини були: штани,безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс, сорочка, мала тунікоподібний крій ( тобто із згорнутого навпіл полотна ) або прямокутні вставки на плечах( полики). Такий тип чоловічої сорочки був характерний для всіх східних слов’ян. Були також сорочки з вузеньким поликом, що іноді нашивався на трикутну вставку на плечах (стрілкова сорочка), відомі також полякам та народам Прибалтики.

Чоловічі сорочки мали на грудях прямий розріз – пазуху. Святкові (менше буденні) сорочки по поликах, коміру, пазушці та чохлах рукавів оздоблювалися вишивкою. Заправлялися сорочки у полотняні штани, які до кінця XIX ст. були досить широкими. Шаровари як одяг, зручний для верхової їзди, побутували в районах із відгонним скотарством. Поступово їх замінили більш вузькі штани, холоші яких з’єднувалися між собою клинами. Обов’язковою складовою чоловічого вбрання була безрукавка, на зміну якій у кінці XIX – початку XX ст. прийшов жилет.

Верхній одяг шився з доморобного сукна чорного, коричневого, а в давні часи білого кольору. Свита на спині призбиралась на талії. Зустрічалися чоловічі свити з так званими вусами – вставними ззаду до лінії талії клинцями. Заможніше населення влітку носило жупан із фабричної тканини, схожий за кроєм на свитку, а взимку - кожух з овчини до талії або тулубчастий (переважно на Київщині та Слобожанщині). Свити й кожухи оздоблювались вишивкою та аплікацією. У негоду на свиту чи кожух одягали плащоподібний одяг із грубого домотканого сукна – кирею. В деяких місцевостях кирея навіть заміняла свиту. Верхній одяг чоловіки підперезували тканим або плетеним шерстяним, шовковим, бавовняним поясом.

На голову влітку вдягали солом’яні брилі, взимку – смушкові або хутряні шапки циліндричної форми із сферичним або плоским дном. На ноги бідніше селянство одягало постоли – стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, а на Полтавщині – плетені з лика личаки. Заможніше населення носило черевики, чоботи.

Жіночий народний одяг Наддніпрянщини складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, керсетки, свити або юпки, кожуха. Найбільше розповсюдження мала сорочка з суцільнокроєним рукавом, пришитим до станка по основі тканини. Вона була відома й іншим східним слов’янам. Другий тип сорочок – з прямими плечовими вставками (полики або уставки), що пришивалися до станка по основі або пітканні, був характерний для Полтавщини. На Правобережжі сорочки мали виложистий або стоячий комір, а також широкі чохли. На Київщині сорочки шилися коротшими, ніж в інших місцевостях, довжина їх сягала колін. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались лляною біло-сірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). На Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашалися вишивкою менше.

Поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонного або орнаментованої вовняної тканини – запаскою. Іноді замість запаски одягали дергу – розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини.

Як святковий одяг була поширена плахта – поясничне вбрання з двох до середини зшитих полотен, доповнених спереду вовняним або полотняним фартухом. Одяг типу плахти був поширений тільки на Наддніпрянщині і мав дуже давнє походження. На початку XX століття зазначені види поясничного вбрання поступово витісняє спідниця – саморобна ( димка, мальованка) або з фабричної тканини.

Зверху на сорочку одягався керсет – безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздоблення.

Верхнім одягом жінок була свита з білого сукна з вусами або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин ). У деяких районах різновидом юпки був халат. Узимку жінки носили кожух, який за оздобленням не відрізнявся від чоловічого.

Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Влітку ходили з непокритою головою обвиваючи її стрічкою, а на свята одягали вінки. На Лівобережжі обв’язували голову хусткою складеною у вузьку смугу. Така пов’язка зустрічалась і в інших слов’янських народів. Взимку поверх неї вдягали теплу хустку, влітку – легеньку, зав’язуючи кінці під підборіддям або на потилиці.

Заміжні жінки скрізь на Україні обов’язково покривали голову очіпком. До кінця XIX ст. був поширений давній головний убір – намітка, оздоблена вишитим або тканим орнаментом. Намітку одягали на надітий на голову обруч (кибалку) з лубу, картону або на очіпок.

Основними прикрасами жіночого населення Наддніпрянщини були стрічки, сережки, намисток з коралів, бурштину, або дутого скла, дукачі, каблучки, персні.

Чоботи носили чорні або двокольорові (чорнобривці), які вийшли з ужитку в кінці XIX ст. Святковим взуттям влітку були черевики. Повсякденно жінки, як і чоловіки, здебільшого ходили босоніж, або в постолах. [1, с.110-116]

Отже, костюм – явище конкретно-історичне, продукт розвитку даного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, матеріалу, крою, способів носіння, самобутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального силуету. Залежно від схожості природно-географічних умов, характеру виробничої діяльності, шляхів соціально-економічного та історичного розвитку, етнічної та антропологічної спорідненості та етнокультурних взаємозв’язків спостерігається і ступінь близькості, а часом спільності в костюмі різних народів. Риси такої спільності, що виробилися на певному етапі розвитку етносів, стійкіші за більш пізні впливи.

Український костюм відображає етнічну специфіку та етнокультурну спорідненість різних народів, які здавна проживали на території сучасної України. Він є важливим джерелом пізнання етнічної культури українського народу від найдавніших часів до наших днів.

Література:

1. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. К., «Либідь», 1996. –с.5; 6-8; 10-11;14; 15-18; 110-116 .

2. Наулко В.І.,Артюх Л.Ф.,Горленко В.Ф. Культура і побут населення України . К., «Либідь» 1991. – с. 22; 94.

3.Морачевич И. Село Кобылья Волынской губернии Новград-Волынского уезда // Этногр. Сборник. Санкт-Петербург. 1853. Вып. 1.

4.Шишацький-Иллич А.Местечко Олишевка. Чернигов, 1854. – с.109.

5.Rulikowski E. Opis powiatu Wasulkowskiego…Warszawa, - с.1853. - 243 .

6. Жилище и одежда киевских крестьян // Киев. Губерн. Ведомости. 1855. №21.

7. Головацкий Я. Ф. О народной одежде и убранстве русинов, или русских, в Галичине и Северо-Восточной Венгрии. Санкт-Петербург,1877. – с.481-565.

8. Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край. Санкт-Петербург, 1877. Т.VII. Вып. 2.

9. Познанский Б. Одежда малороссов // Труды XII Археологического съезда в Харкове. Москва, 1902. Т. III - с.178-210.

10. Богданов Вл. Из истории женского южновеликорусского костюма // Этногр. Обозрение. 1914. №1-2. – с.103.