Конопельцева О.Г.

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Традиції французького виховання

В умовах глобалізації світового освітнього процесу виникає необхідність у вивченні історії та досвіду педагогічних моделей різних країн. Франція як країна, що надала світові видатних особистостей у різних сферах життя та непересічних педагогів, викликає особливий інтерес.

В історії педагогіки Франції є кілька періодів, що значною мірою вплинули на світову педагогічну думку.

Потужний сплеск суспільної думки у Франції відбувся в середині XVIII ст. та ввійшов в історію як французьке Просвітництво, за часів якого головним завданням системи освіти Франції було релігійно-моральне виховання, що досягалось через схоластику та муштру. Водночас діячі Просвітництва продовжували гуманістичні традиції епохи Відродження, вважали необхідним перебудовувати суспільство, реалізовувати природні права людини шляхом надання народу можливості здобути освіту та визнавали вирішальну роль виховання й освіти в становленні особистості та її долі. Франсуа Вольтер писав, що людина “цілком визначається вихованням, прикладами, урядом, під владу якого вона потрапляє, нарешті, випадком, що направляє її або убік чесноти, або ж убік злочину”.

Одна з ключових фігур Просвітництва Клод Адріан Гельвецій вважав зміну законів та поліпшення виховання запорукою загального щастя. Він не визнавав природних задатків людини, а пояснював розумові здібності та людські погляди виключно впливом зовнішнього середовища.

Жан-Жак Руссо у 1762 році опублікував книгу "Еміль, або Про виховання", у якій він критикував існуючу практику виховання дітей пануючих класів і виклав план виховання нової людини. На думку Ж. Руссо, воно повинне бути природовідповідним, тобто відповідати віку дитини і здійснюватися на лоні природи. Руссо висунув ідею вільного виховання, яке слідує за природою дитини, допомагає їй, ліквідує шкідливі впливи. Він виступав проти авторитаризму у вихованні, проти сліпого підкорення, дітей наказам дорослих, відкидав покарання.

Головними факторами виховання дітей Ж. Руссо вважав природу, людей і предмети навколишнього світу. Природа розвиває органи чуття і людські здібності, люди вчать ними користуватися, а зіткнення з речами збагачує особистий досвід дитини. Головне завдання вихователя — пристосувати виховання до природного розвитку дитини. Важлива роль належить вихователю, який тактовно, непомітно для дитини спрямовує всю її діяльність, формує ЇЇ інтереси і погляди. В "Емілі" зроблено спробу виділити основні періоди в розвитку людини від народження до повноліття і визначити завдання виховання для кожного з них.

Ж.-Ж. Руссо уперше в історії педагогіки висуває метод природних наслідків (природний наслідок поганих вчинків), наголошуючи, що виховують не шляхом декламації, а шляхом переживання вихованцем наслідків зроблених ним поганих вчинків, нагромадження морального досвіду. Він засуджує покарання, ганьбу, підвищені вимоги до дитини, не допускає порівняння її з іншими дітьми («жодних суперників, ніякого змагання, навіть у бігу. Нехай дитина змагається сама із собою, тобто порівнює те, що вона зробила вчора, з тим, що вона зробила сьогодні, не порівнюючи свої успіхи з успіхами інших».)

Найяскравіший представник Просвітництва Дені Дідро запропонував цілу низку педагогічних ідей, що мали велике значення для подальшого розвитку передової педагогічної думки в Європі. Зокрема, він закликав враховувати вплив фізіологічних особливостей та соціальних умов життя дітей на їх розвиток, виявляти їх природні задатки і як найповніше їх розвивати. Д. Дідро наполягав на безкоштовному початковому навчанні незалежно від соціального статусу; виступив з пропозиціями надання державної матеріальної допомоги бідним верствам населення у вигляді безкоштовних підручників, громадського шкільного харчування, зміни шкільних програм на користь фізико-математичних та природничих дисциплін. Також він надав рекомендації щодо розпорядку дня навчального закладу, розробки та запровадження якісних підручників та публічних іспитів. Викликають інтерес думки Д. Дідро щодо покарань та заохочування учнів, методик викладання та обрання вчителів, підвищення їх соціального статусу.

У першій половині ХХ ст. намітилось дві основні парадигми – педагогічний традиціоналізм, орієнтований перш за все на філософське осмислення процесу виховання та освіти (Е. Дюркгейм, Ж. Маритен та ін.) та реформаторська педагогіка, що зосереджується на особистості дитини, її вікових та індивідуальних особливостях (А. Біне, П. Папи, С. Френе тощо).

Окремої уваги заслуговують ідеї Селестена Френе, що багато в чому схожі з поглядами видатного українського педагога В. Сухомлинського.

Основними засобами виховання дитини С. Френе вважав природу, працю в школі – майстерні, розумову діяльність під час індивідуальних занять за планом і графіками, художню творчість, набутий у процесі трудової діяльності власний досвід дитини.

На думку С. Френе, необхідно допомагати дитині формувати свою особистість через створення необхідної обстановки, а не через навчання та вказівки, адже будь-яке насильство над особистістю призводить до негативних наслідків. Він стверджував, що «демократія завтрашнього дня готується демократією в школі. Авторитарний режим у школі не знає, як формувати демократичних громадян».

Зміст сучасної гуманітарної освіти у Франції – виховання особистості на загальнолюдських цінностях, що є результатом формування мислення французьких філософів та педагогів, перш за все діячів Просвітництва.

Література:

1. Джуринский А.Н. История педагогики: Учеб. пособие для студ. педвузов. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. - 432 с.

2. Зайченко І. В. Історія педагогіки. Книга 1. Історія зарубіжної педагогіки. Навчальний посібник. – К.: Видавничий Дім „Слово”, 2010. – 624 с.

3. Легран Л. Френе и совершенность. Перспективы. Вопросы образования. – Изд-во КОНЕСКО, 1985. – № 1. – С. 136-144.

4. Руссо Ж-Ж. Педагогические сочинения в 2-х т. / Под. ред. Г.Н. Джибладзе. – Т. 1. – М.: Педагогика, 1981. – С. 253-255.